Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
Так розходилися козаки по світах. Та, хоч і кидала доля їх у різні країни, а часом і континенти, все ж друзі «шукали один одного й знаходили. І знову верталися до спогадів… та вірили, що знову покличе Україна».
1924 року Валентин закінчив матуральні курси при Українському громадському комітеті у Празі й подав прохання прийняти до Української господарської академії. 17 липня 1924 р. на нього в академії завели особову справу — як на студента.
Перший час навчалося важко, нелегко було звикати до аудиторій, лекцій і лабораторних робіт людині, «яка прямо з коня скочила за парту і за звичкою ще довго лівою рукою торкалася того місця, де колись була шабля».
Багато чого нового почув богданівець на лекціях. Ось професор Маркіян Терлецький. «Викладав рівним голосом, спокійно ніби, але не раз морозець бігав по шкірі… Розказував професор про те, як поляки, розваливши нашу церкву, цеглу носили до річки, змивали з неї «схизму», щоб уже з «очищеної» будувати собі костьол. Враження від оповіданого… проймало і серце, і мозок — по спині бігали мурашки. А рука хапалася шаблі, якої вже давненько тоді не було, — так писав-згадував Валентин Сімянців і підсумовував: — І не дивно, що в Галичині було стільки війська, коли мали таких викладачів».
В УГА більшість студентів були козаками та старшинами Армії УНР. Тож поряд зі зверненням «пане колего» або «колего» було чути «пане хорунжий», «пане сотнику» чи «пане полковнику» (так зверталися до полковників Миколи Сіпка, Івана Пекарчука і Михайла Палія-Сидорянського). А коли студенти бували в кабінеті професора Сергія Тимошенка, в якого асистентом працював колишній командир уславленого кінно-гарматного дивізіону Олекса Алмазов, то чулося — «пане генерале». «Та й хто б посмів не вшанувати цього видатного вояка і командира… — зазначав Валентин Сімянців. — Дуже мало забувалося те, що так міцно ввійшло в плоть і кров».
У лектора української мови УГА Модеста Левицького Сімянців якось запитав про походження свого прізвища — чи дійсно воно московське, як запевняв дехто з товаришів. Модест Пилипович зробив аналіз кореня «сім’я» і довів, що воно українське, «а кінцівка, мовляв, почеплена, і це є свідоцтво русифікації»…
Слід сказати, що чехи, в тому числі й подєбрадці, добре поставилися до українських емігрантів і всіляко їм сприяли. Так само добре ставилися вони й до російської еміграції. Чехи були просто закохані у росіян, зазначав Валентин у своїх спогадах «Студентські часи», «руско» було «їхня віра, любов і надія». Між українцями і росіянами чехи різниці не бачили, може, тому так добре ставилися до українців…
Президент ЧСР Томаш Масарик, який загалом виявив зичливість до українців і розуміння їхніх потреб, все ж у своїх творах зазначав, що українці не є народом… Прочитавши таке в одній із його праць про Росію, Сімянців втратив повагу до Масарика і зарікся більше читати його твори.
— Дивись і слухай, Миколо, — сказав він своєму товаришеві Василевському, з яким мешкав в одній кімнаті, — коли б ще побачив мене, що я читаю Масарика, най і світової слави, можеш мені поодбивати руки і повиколювати очі.
Сказав і відклав убік книги цього філософа, щоб більше ніколи не торкатися їх, бо той «так погано знецінив нас, щоб догодити москалям»…
Студенти УГА були загалом високопатріотичні, вони хотіли зберегтися на еміграції як українці, тож «як зраду (ними) було трактовано глибше вростання в чеське суспільство». Та Валентин Сімянців порушив цю неписану умову, одружившись із чешкою та сотворивши з нею хлопчика…
З академії Сімянців вийшов 20 серпня 1929 року з дипломом інженера-гідротехніка. Дипломний проект захистив з успіхом дуже добрим. А брат Олекса захистив диплом ще раніше — 16 червня 1928 року, здобувши той самий фах.
Випускникам господарської академії було нелегко знайти роботу в Чехословаччині, адже дипломи вищої української школи не цінувалися так високо, як дипломи чеських вищих учбових закладів. Тож і мусили абсольвенти погоджуватися на посади, які не зовсім відповідали високому фаху інженера, або їхати до Польщі чи в інші країни, де такої різниці не робили.
На наполягання родини Валентин мусив погодитися на посаду (в земському уряді) у Празі державного урядовця з невисокою платнею. Так він, інженер, став допоміжною технічною силою.
Працював до весни 1930 року, коли почалися великі демонстрації чеських інженерів, студентів та абсольвентів проти засилля в урядах (адміністраціях) чужинців. Вже 15 березня Валентина було звільнено з цієї, не надто престижної, посади.
Далі він працював у різних фірмах на роботах, пов’язаних із будівництвом водоканалів і каналізацій. Врешті здобув добру репутацію, тим більше що мав прекрасну рекомендацію професора Яна Граского, найавторитетнішого фахівця у цій галузі в усій країні…
На лацкан костюма Валентин часто надягав орден Залізного хреста. Зауваживши це, чехи допитувались, що то за знак. «І так заходила мова про Україну, про нашу Визвольну боротьбу». Одного разу співробітник Сімянціва інженер Севера, несподівано зробивши щигля під хрест, легковажно кинув:
— А це що за цяцька?
«Я вже й сам не знаю, як то сталося, — розповідав пізніше Валентин Сімянців. — Афект — ніяк інакше… Севера (ще) не відтягнув своєї руки від хрестика, як я його рукою стукнув по дверцятах авта. Повернувся і пішов. Від тої події я ніколи не сів із ним за один стіл у ресторані, як бували спільні обіди по комісіях. Не їздив із ним в одному переділі потягу, вважав, що, коли він хоче миру, має прийти до мене».
Чи треба пояснювати, чому так вчинив слобожанський козак?
Як бачимо, вибухова енергія у Валентина не вивітрилась. Тож і не задовольнявся він лише своєю фаховою працею, а й брав активну участь у громадському та спортивному житті української еміграції. Очолював «Український Сокіл» у ЧСР (чи один із його відділів), був активістом Пардубіцької філії Українського національного об’єднання.
Очевидно, В. Сімянців прийняв громадянство ЧСР, бо напередодні Другої світової війни його мобілізували до чехословацького війська, до 31-го пішого полку, і вислали на фронт у Судети. Та воювати не довелося — його відкликали назад, у технічний полк у Пардубіци працювати інженером, прокладати труби.
1939 року Валентин Сімянців, як і багато інших козаків і старшин Армії УНР, вирушив до Хуста — столиці Карпатської України, щоб запропонувати свої сили, знання й уміння в обороні рідної землі. Їхню групу очолив інженер Синявський. Він і намагався пробитися до уряду Карпатської України.
У Хусті Сімянців зустрів своїх старих друзів: чернігівського повстанця інженера Дмитра Оснача та вояка Армії УНР Миколу Чирського… Обоє догорали від туберкульозу, та все одно були сповнені надій.
На хустській нараді емігрантів із Чехословаччини Валентин вперше і востаннє побачив Олега Ольжича. Зустрічався він і з відомими на Закарпатті українськими діячами — братами Климпушами, заходив до куреня січовиків-галичан. «Гарні хлопці, — писав Сімянців, — патріоти, прийшли засвідчити кров’ю і життям своє братерство». Звідтіля привіз він і до кінця життя зберігав алюмінієвий медальйон із написом: «Царице України, з’єднай і визволи нас».
Врешті Синявський приніс вістку, що «поки в Карпатській Україні нас не потребують». Тож за три дні делегація поїхала назад…
За німців Сімянців працював у будівельному управлінні повітряних збройних сил — «Бауляйтунґ дер Люфтваффе». Німці, до речі, зрівняли випускників Української господарської академії з випускниками чеських високих шкіл, занісши в книжку щорічника інженерів протекторату й тих, і цих…
22 червня 1941 року німці навалилися на СССР. Попри перші німецькі успіхи, родина дружини була свято переконана, що росіяни переможуть. А коли німцям не вдалося взяти Москви, чеські родичі остаточно вирішили не пов’язувати своєї долі з «контриком», ворогом Росії Валентином Сімянцівим, і наполягли на розлученні. Тесть Валентина вважав, що по війні його зятеві в ЧСР не буде місця, «а щодо самостійності України, то він такого не припускав». Не міг погодитися він навіть із думкою, що його дочка може емігрувати зі своїм чоловіком.
