Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
Ось вже й вечеря парує на столі. Першу чарку, як годиться, випили за господиню. А другу…
— А тепер вип’ємо за пана чотового! — несподівано виголосив Валентин. І назвав його ім’я.
Господар і вусом не повів. Перехилив чарку і взявся закусувати.
— Так це ваше прізвище? — розгубився Сімянців.
— А так! — відповів дядько…
І почали розпитувати козаки, що ж це за військо.
Господар поволі розповів, що їхнє село має кілька таких чот. Об’єднані вони у сотню (всього в ній було до трьохсот козаків). Під командою чотових хлібороби відбувають військові вправи. Розповів, що вони вже мали кілька боїв із більшовиками… Коли вранці прощались, господар, взнавши, що у запорожців обмаль набоїв, дав їм цілу цинкову скриньку.
Запам’ятав Валентин на все життя і зустріч в іншому селі — з високопатріотичною родиною козаків-хліборобів «Крицьких» (лише на початку 1970-х рр. Сімянців назвав їхнє справжнє прізвище — Пиріг). Батько сімейства, кремезний і широкий у плечах, мав трьох синів. Найменшому, Семену, було близько 17 років.
Запорожці стали свідками такої сцени: посеред сіней стояли всі чотири «Крицькі» (Пироги). Сини «по ранжиру» — в лінію, з рушницями «на вільно», а батько — перед ними.
— Семене, дай-но сюди рушницю! — суворо сказав батько.
— Тату, а нащо ж?.. — намагався сперечатися хлопець.
— Семене, подай мені свою рушницю!
Син мовчки протягнув зброю, потім благально подивився на братів, а тоді вже й на гостей.
— Приймають же у вас у козаки таких, як я? — запитав із надією він.
— Та не відганяють, — відповіли запорожці.
Тут із другої половини хати вийшла господиня:
— Старий, що ти робиш?
— Пильнуй своє… он дивись кури… — відрізав той…
Невдовзі Семен підійшов до запорожців і блиснув очима:
– Їй-богу, буду у вас…
І справді, на другому постої Семен наздогнав відділ і приєднався до своїх братів та батька… Був він у повному виряді, на коні та зі зброєю.
Бідна матір… що лишилася сама.
Щаслива матір… що мала таких синів…
Уже пізніше командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко писав, що, «опинившись у самому серці України, Армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажаннями селянської маси, що повстанців тих із себе видавала; також Армія відчула, що маса дивиться на неї як на свою оружну силу, бо, зрештою, вже не було родини, яка б так чи інакше не була зв’язана з (українським) військом».
У лютому 1920 року дивізії Армії УНР вийшли на Чигиринщину, — і зустрілися коло Медведівки. Тут ухвалили перейти на лівий берег Дніпра.
Тим часом полк Чорних запорожців стояв у селі Плеваки, що за сім верст від Дніпра. Петро Дяченко вже вислав фуражирів на Полтавщину у Золотоніський повіт.
Настрій у козаків був піднесений. Вони з цікавістю поглядали у бік Дніпра, адже за ним — Полтавщина, звідки походило багато Чорних запорожців. Як-не-як два роки не були вони вдома!
13 лютого, в сильний мороз, полк Чорних запорожців довгою колоною рушив через с. Худяки до Дніпра. Настрій був чудовий. Чулися жарти, лунав сміх. Полтавці радили подолянам лишатись, «бо на Полтавщині немає мамалиґи, а галушок вони не вміють їсти».
І ось перед полком простяглася широка рівнина, за якою синіло Лівобережжя.
— Дніпро! Дніпро!!! — вирвалось раптом із сотень грудей.
«Жадібні очі міряли його величну широчінь. З якоюсь святістю рушили по льоду сотні. Відчуваючи величність хвилі, козаки відрухово заспівали…» — згадував командир полку Петро Дяченко.
Слова українського гімну пружно летіли над Дніпром на Лівобережжя…
А головні сили армії цього дня вийшли до Дніпра через Худоліївку та Топилівку. Хоч і замерз Дніпро, та подекуди були широкі ополонки. На лід вийшли в районі сіл Топилівки і Погорілого. Козаки сердечно вітали старого батька — Дніпро-Славуту. І тут над кригою полетіли могутні слова:
Можна уявити психічний стан Валентина Сімянціва — він повертався на рідне Лівобережжя, та ще й на коні! Напевно, вже уявляв, як в’їжджає з чорними запорожцями у дорогий серцю Великий Бурлук…
Ворог перешкод не чинив. Дніпро перейшли без пригод.
Штаб армії та штаб Запорозької дивізії зупинилися у Москаленках.
«Полтавщина зробила на всіх надзвичайно добре вражіння, — писав командарм Омелянович-Павленко, — перш за все кидалася в очі хазяйновитість населення: двори заповнені стіжками сіна та збіжжя; з усіх закутків виглядали спокійні голови круторогих волів; хатки надзвичайно привабні, а в них всюди прикрашені рушниками образи, портрети Тараса Шевченка і майже всюди — Кобзар».
З новими силами кинувся вперед полк Чорних запорожців. Його командир наказав захопити Золотоношу. О 7-й ранку 14 лютого запорожці вже вирушили в напрямку на Золотоношу. Лютувала дика хуртовина. За нею не було видно колони. Кожен бачив перед собою лише круп переднього коня. Поранені та хворі, прикриті лахміттям і снігом, їхали на возах тихо, без нарікань. Сніг, мов гострі голки, забивав усім очі та вуха. А до Золотоноші тягтись ще 20 верст. Тож мусили відпочити у с. Ірклієві годину.
О 10-й знову довелося зупинятись на годину в с. Кам’янці: снігу насипало по коліна, і коні вибивались із сил. Наступний відпочинок був уже вночі — в селі Деньги. До слова сказати, з цього села походив начальник штабу Київської групи Армії УНР Андрій Вовк, який також брав участь у Зимовому поході, але не в цьому рейді через його рідне село.
До Золотоноші лишалося вісім верст. О 5-й ранку 15 лютого, залишивши в Деньгах обоз і частину тяжких кулеметів, чорні запорожці вирушили. О 7-й годині вже засіріли будівлі повітового міста. Станцію зайняла 2-га сотня. Охорону станції і коменданта козаки захопили в полон. Полонені сповістили, що в місті стоять два відділи особливого призначення до 500 чоловік із кулеметами. Це були інтернаціональні частини.
Третя сотня, де служив Сімянців, разом із четвертою, під загальним командуванням поручника Броже рушила до міста. Без жодного стрілу долетіли до середини міста. Тут обстріляли будинок місцевої гімназії, де перебував один із відділів особливого призначення. Червоні поставили жорсткий опір. Особливо дошкуляли постріли в спину — з будинків, що були навпроти гімназії.
Довелося спішно відійти, залишивши навіть забитих козаків. Це було для чорних ганьбою. Щоб відбити загиблих, полковник Петро Дяченко кинув на допомогу 2-гу сотню, решту 1-ї та сотню імені Сагайдачного, іншим наказав наступати в пішій лаві. Ворога відкинули за річку Золотоношку, але там він укріпився.
Через брак набоїв піші козаки далі наступати не могли, а кінні не наважувалися перейти річку — бо лід був надзвичайно слизький, а бути живою мішенню для ворога ніхто не хотів. Тут, мабуть, пошкодував полковник Дяченко про тяжкі кулемети, які залишив у Деньгах. Вони б могли вирішити долю бою і міста загалом.
Надвечір запорожці, оповиті сутінками, відійшли на Деньги — адже наступ їхній був демонстраційний. По дорозі порубали комуністичний відділ.
Наслідком рейду на Золотоношу стало те, що близько сотні душ знищених ворогів України відлетіли у пекло. Запорожці теж мали втрати — чотирьох забитих, трьох поранених.
Після наскоку полку Чорних запорожців на Золотоношу та захоплення іншими частинами української армії Черкас більшовики почали панічно втікати з Хорола, Гребінки і Лубен, руйнуючи комунікації та мости, палячи свої склади. Штаб 14-ї совєтської армії, що стояв у Кременчуці, мусив евакуюватися до Полтави… А полк Петра Дяченка, як і інші частини Зимового походу, тим часом отримав наказ повертатися на Правобережжя.
Наказ засмутив козацтво. Це було великим ударом, особливо для тих, хто народився на Лівобережжі. Всі вони знали про обіцянку, яку дав ще на Уманщині командарм Михайло Омелянович-Павленко: армія обов’язково рейдуватиме Полтавщиною і Харківщиною. Тепер полковнику Дяченку треба було докласти чималих зусиль, щоб «нахилити їх до повороту на Правобережжя».
