Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
Перед очима ставав і товариш Степан, який під Вознесенськом, зіскочивши з кобили Кукли та узявши рушницю за люфу, гатив прикладом, як довбнею, по більшовицьких головах.
Згадав Валентин і заприсяження з цілуванням шаблі — він поклявся виконувати накази свого командира, навіть коли вони будуть звернені проти нього самого, лиш би не проти України…
І бачив на власні очі, як він гладив колись в Одесі Чорне море, а згодом Дністер, а давно-давно — свій рідний ставок Ришитьково та річку дитинства Бурлук, а ще — велику річку Бустаки на Ананьївщині… Такий у нього був звичай: пестити хвилі українських річок і мріяти. А Дніпро у Києві він гладив «з особливою гордістю й почуттям приєднання до української вічності»…
А як забути радісне тепло, яке розливалося по тілу, коли чув, як селяни Волині та Київщини лаяли більшовиків?!
Валентин Сімянців писав, ніби розглядаючи «старий альбом із пожовклими, вилинялими фотографіями». Хоч вони зберегли «тільки тінь дорогих облич» — усе ж зворушували до глибини душі.
Найбільше хвилювало його, що «того вже ніколи не пережити. Вже не підемо в огонь один за одного. Вже не поділимося з товаришем своїми останніми набоями, щоб і він мав теж чим захиститися».
Не раз згадував Валентин і своїх друзів-коней — гарячого Дончака і англоараба Ерота, найкращого коня в Богданівській сотні: з білою зіркою й у білих панчішках. Був він прекрасно виїжджений, розумний, з «усіма гарними прикметами його шляхетної раси». Обидва були з гарячою кров’ю і не раз давали Валентину відчути, «як лоскоче вітер у шаленому бігу». Обидва «вміли відчути екстазу і радість боротьби». Обидва загинули в боях. Ерот — під Тирасполем ще 1919 року… Після них була шкапина, ім’я якої Валентин навіть не згадував. А потім появився Мудей, кінь невичерпної витривалості, який навіть при малому фуражі, «а іноді лише на одній водиці», творив дива… І він згинув від більшовицької кулі — у Бурштині влітку 1920 року.
Валентин — «із крови і кости кіннотник» — пізнав радість дружби з конем відповідної йому вдачі. З добрим конем зростає певність себе, казав він, «а з нею — і повага» в товаристві. А без коня гріш ціна козакові у базарний день. Так стверджував Валентин Сімянців, за походженням селянин, якого покозачила Українська революція.
«І чим би я виправдав своє життя, — писав уже на еміграції (через 40 років після подій) В. Сімянців, — коли б добра доля не дала мені того козакування?» І це казав зрілий майстер-митець, відомий в українській еміграції скульптор!
«Віками так ведеться, що вояки радо згадують ті дні, коли в січах бували вони… Бо й почеснішого нема нічого на світі, як бути вояком і захищати чи виборювати свою Батьківщину», — писав Валентин Сімянців у своїх спогадах «У Зимовому поході».
Писав — і знову, і знову перед його внутрішнім зором — і нашим також! — оживали побратими. Он Андрій Пасько, який чомусь носив не шапку з голубими шликами, як всі богданівці, а кашкет Лубенського полку, з жовтим низом і блакитним верхом. А ось Василь Бушанський несподівано навів рушницю на дезертира Івана Михайловича, який грозився застрелити Сімянціва.
«Ти, камфора, положи рушницю!» — коротко кинув Бушанський із кутка. «Василь не любив жартувати, — це добре знали всі. Знав це й Іван Михайлович». Тож і поволі опустив рушницю додолу.
Хто зна, може, саме завдяки богданівцю Василеві Бушанському зберігся цілий пласт спогадів про Визвольні змагання, адже він урятував Валентина Сімянціва. А той зберіг нам пам’ять про Національно-визвольну боротьбу. І того ж богданівця Бушанського… І Павла Городянина. І…
Дата смерті Валентина Сімянціва точно невідома, але у червні 1978 року він ще був живий, бо саме тоді у Філадельфії завершив роботу над книгою «Інженер-емігрант у Чехо-Словаччині». Та ще й анонсував дві нові свої книги: про перебування в таборах для переміщених осіб у Німеччині й роки життя в Сполучених Штатах Америки: «Табори Ді-Пі. Роки 1945–1949» і «Роки в Америці. 1949–1975 (до емеритури)».
Помер сотник Армії УНР Валентин Сімянців, напевно, у 1980-х роках.
Своїми руками цей шляхетний син України збудував собі пам’ятник — і вояцьким життям, і скульптурними творами, і книгами, які донесли до нас пам’ять і правду про Визвольну війну та її героїв.
Вічна слава українським романтикам!
99. Генерал-полковник Армії УНР Андрій Вовк
Значний вклад у боротьбу за визволення нашої Батьківщини вніс і козак із Полтавщини Андрій Вовк. В українському війську він швидко висунувся на керівні посади: командував дивізіями, корпусами, армійською групою тридивізійного складу. Керував значними операціями проти червоного й денікінського війська. 1921 року, на еміграції, йому довірили очолити Міністерство військових справ. Пізніше, в середині 1930-х, за виступ проти угодовської політики еміграційного центру, його було виключено з уенерівського середовища, а в повоєнних роках реабілітовано…
Андрій Михайлович Вовк народився 2 жовтня 1882 року в селі Деньги Золотоніського повіту Полтавської губернії в старокозацькій родині. Закінчив земську народну школу (1893) та міське шестикласне училище (1899). При Київському кадетському корпусі у травні 1900 року склав іспит на «вольноопределяющегося» 1-го розряду. Військову службу розпочав у вересні того ж року в 174-му пішому Роменському полку в м. Черкасах.
24 березня 1906 року успішно, за 1-м розрядом, із відзначенням військового міністра та «із занесенням на мармурову таблицю», в чині підпоручика піхоти закінчив Чугуївське юнкерське піхотне училище. Службу від березня 1905 року проходив у Києві, в 129-му пішому Бессарабському полку.
Учасник Першої світової війни (від 16 липня 1914 року). Командував батальйоном російської армії на Румунському фронті. Неодноразово отримував поранення. З початком Лютневої революції капітан Андрій Вовк брав активну участь в українізації 7-ї і 8-ї російських армій на Румунському фронті. Входив до Ради 8-ї армії, підпорядкованої Генеральному секретаріату Центральної Ради. Відтоді й слід вважати його на службі в українському війську.
У червні 1917 року сталася знаменна подія в житті Андрія Вовка. Його було обрано делегатом на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд. У Києві він мав змогу послухати виступи Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Миколи Міхновського та Симона Петлюри — тодішніх провідників революційного народу. Напевно, вражень було багато…
Ще з більшим завзяттям береться капітан Вовк за українізацію російських частин. У жовтні 1917 року його приділили до генерал-квартирмейстера штабу армії…
У березні 1918 р. він уже керує демобілізацією 8-ї російської армії на «Українсько-Румунському» фронті та відповідає за «очищення армійського району від большевиків». Тоді ж його призначають командиром Могилів-Подільської повітової сотні. Ось яку згадку залишив про нього генерал-лейтенант Петро Єрошевич: «Повітова сотня чудова: люди здорові, виглядають якось із повагою до себе, відповідають із розвагою, спокійно. Подумав собі — це щось нове: отсе початок національної армії».
Андрій Вовк швидко зарекомендував себе з найкращого боку, тож не дивно, що вже у квітні 1918 року він стає комендантом Могилів-Подільського повіту. Зрозуміло, що він не міг спокійно дивитися, як австрійське союзне командування безконтрольно вивозить зі складів військове та інше майно. Намагаючись впорядкувати цей процес, Андрій Вовк став на перешкоді австрійській команді. Внаслідок конфлікту в липні 1918 року коменданта ув’язнили в Могилівській повітовій тюрмі… У грудні 1918 р. арештанта перевезли до Києва на гауптвахту.
Сидів він у Косому капонірі Печерської фортеці. Тут перебувало багато повстанців із Таращанського та Звенигородського повітів, які влітку 1918 року підняли повстання проти гетьманської влади. Було тут і чимало вояків Запорозького корпусу.
