Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі (электронные книги бесплатно .TXT) 📗
З іншого боку, Обі згадав занепокоєння в її очах, коли вона дивилася на нього. Можливо, вона розпізнала по його очах, що він — теж нащадок Даркена Рала. Можливо, у неї вже були свої плани, в які він не входив. Можливо, її взагалі не влаштовувало, що він існує. Можливо, вона теж була супротивником і хотіла дістати все сама.
Лорд Рал, брат, хотів принизити їх, тому що вони були важливими людьми. Лорд Рал не бажає ділити багатства, які по праву належать Дженнсен і Обі. Невже Дженнсен така ж егоїстична? Егоїстичні спонукання завжди правили сім'єю. Дивно, як він, Обі, зміг уникнути впливу такої поганої спадковості!..
Обі помацав кишені, згадавши, що він робив те ж саме в попередній камері, але кишені були як і раніше порожні. Люди лорда Рала позбавили його багатства, перш ніж зачинити. Ймовірно, вони все привласнили. Світ повний злодіїв, і все полюють на зароблені Обі гроші.
Обі крокував з кутка в куток, намагаючись не думати про те, наскільки мала камера. І весь цей час слухав поради голосу. Чим більше він слухав, тим більше речей знаходили сенс, тим більше подій в його уявному списку ставали на свої місця. Грандіозна мішанина брехні і обману, що так бентежила його, тепер в'язалось в широку панораму. І почали з'являтися рішення.
Мати завжди знала, ким був Обі. Спочатку вона прагнула принизити його. Вона замикала його в загоні, тому що ревнувала. Вона ревнувала свого малюка. Вона була хвора жінка.
Латея теж знала і змовилася з матір'ю отруїти його. Ні в однієї не було достатньо сміливості, щоб просто задушити його. Вони були з іншого тіста. Вони ненавиділи його за велич, насолоджувалися тим, що змушували його страждати, і хотіли повільно отруїти його. Вони називали отруту ліками, щоб заспокоїти совість.
Мати весь час принижувала його дріб'язковими причіпками, ставилася до нього з презирством, зривала на ньому злість і, врешті-решт, відправила до Латеї, щоб він приніс отруту для себе самого. Він був люблячим сином, мирився з їх диявольськими планами, довіряв їх словами і повчанням, ніколи не підозрював, що його мати була жорстокою брехухою або замишляла щось.
Сучки! Хитрі брехливі сучки!.. Вони отримали все, чого заслуговували.
А тепер лорд Річард Рал намагається заховати Обі від світу, заперечуючи саме його існування. Обі крокував по камері, обдумуючи все це. Він все ще багато чого не знав.
Через деякий час він, як і радив голос, заспокоївся. Підійшов до дверей і притиснувся до отвору. Не варто забувати, що він невразливий…
— Ти потрібен мені, — сказав він у темряву.
Він не кричав, бо голос всередині і так донесе слова.
— Прийди до мене, — сказав він порожній тиші за дверима.
І здивувався спокійній впевненості і владності, що прозвучала в його власному голосі. Його дивували власні безмежні таланти. Чого ще можна чекати від менш обдарованих, крім заздрості?..
— Прийди до мене, — повторили він і голос.
Не потрібно було кричати. Темрява без зусиль несла їх голоси, як тіні, які подорожують на крилах сутінків.
— Прийди до мене, — сказав він, підпорядковуючи ні про що не підозрюючі розуми своїй волі.
Він — Обі Рал. Він великий. Йому потрібно зробити багато важливих речей. Він не може залишатися тут і грати в їх нікчемні гри. З нього досить цієї нісенітниці. Настав час зірвати покрив не тільки з власного походження, але і з унікальних здібностей.
— Прийди до мене, — сказав він і голос, і їх голоси повільно просочилися через тріщини старої вежі.
Він продовжував кликати, неголосно, так як знав, що його чують. Він не квапився, бо знав, що до нього прийдуть. Він не впадав у відчай, тому що знав, що йому підкоряться. Минав час, але це не мало значення.
— Прийди до мене, — пробурмотів він в нерухому темряву.
Здалеку долинули слабкі звуки кроків.
— Прийди до мене, — прошепотів він, притягаючи тих, хто міг слухати.
Десь відчинилися двері. Кроки стали голосніше, ближче.
— Прийди до мене, — манили він і голос.
Вже зовсім близько човгали по кам'яній підлозі чужі ноги. Тінь впала на маленьке дверне віконце.
— Що треба? — Запитав стражник звично грубо.
— Ти повинен підійти до мене, — сказав Обі. Стражник вагався.
— Прийди до мене, — сказав Обі, і голос наказав це з незаперечною владністю.
Обі почув, як повернувся ключ.
Важкі двері відчинилися. Стражник вступив в простір між дверима. Дверний отвір заповнила тінь другого стражника. Перший стражник підійшов до комірчини, в якій чекав Обі. Широко розплющені очі дивилися на в'язня.
— Що вам потрібно? — Невпевнено запитав стражник.
— Ми хочемо піти, — сказали Обі і голос. — Відкрий двері. Нам пора йти звідси.
Стражник нахилився вперед і почав возитися із замком. Голосно клацнув замок, і металева луна розкотилася по коридору. Двері відчинилися, скриплячи іржавими петлями.
З-за спини першого виступив другий стражник. На його обличчі був такий же млявий вираз.
— Що ви хочете, щоб ми зробили?
— Ми повинні піти, — сказали Обі і голос. — Ви вдвох виведете нас звідси.
Стражники кивнули і поступилися, щоб випустити Обі з темної камери. Його більше ніколи не будуть замикати в тісних темних місцях. У нього є голос, щоб допомогти йому. Він, Обі, невразливий. Як добре, що він згадав про це…
Алтея помилялася щодо голосу. Вона просто заздрила, як і всі інші. Обі був живий, і голос допоміг йому вижити. Вона ж мертва. Цікаво, що вона тепер думає про це?
Обі наказав стражникам замкнути двері порожньої комірчини. Так було більш імовірно, що пройде деякий час, перш ніж його виявлять. У нього буде невелика перевага, щоб уникнути хватки лорда Рала.
Стражники вели Обі по лабіринту вузьких темних коридорів. Вони рухалися впевнено і уникали місць, де Обі чув людські голоси. Він не хотів, щоб про те, що він іде, знали зайві люди. Краще вислизнути без сутичок.
— Мені потрібні мої гроші, — сказав Обі. — Ви знаєте, де вони?
— Так, — сказали стражники млявими голосами.
Вони пройшли через залізні двері і через коридори, оброблені грубо витесаними кам'яними блоками. Потім повернули в прохід, де по обидві сторони розташовувалися камери. Люди з обох сторін кашляли, чхали, вигукували прокльони. Коли вони проходили по коридору, брудні руки тяглися до них з усіх боків. Байдужих стражників, які несли лампи, ув'язнені хапали за плечі, плювали в них або вигукували лайки. Коли проходив Обі, всі замовкали. Руки зникали в камерах. Тінь огортала Обі, як темний плащ.
Нарешті, вони дісталися до сходів. Піднялися по вузьких кривих сходинках, один стражник попереду, другий позаду Обі. На майданчику його провели в замкнену кімнату.
Лампи, які несли стражники, кидали незграбні тіні на ряди полиць, завалених різними предметами: одягом, зброєю, особистими речами, всім чим завгодно — від консервних банок до флейт. Обидва здогадався, що все це забирають в ув'язнених перед тим, як кинути їх в камери.
На краю однієї полиці він зауважив ручку свого ножа. За ножем лежала купка поношеного одягу, який він забрав з будинку Алтеї, щоб перетнути Азерітські рівнини. Тут же знаходився ніж, який він зберігав в чоботі. Поруч були звалені мішечки, в яких знаходилося його незліченне багатство.
Отримавши назад свої гроші, Обі піднісся духом. Ще більше він зрадів тому, що знову зможе провести пальцями по гладкій ручці ножа.
— Ви будете моїм ескортом, — повідомив він стражникам.
— Куди вас провести? — Обі задумався:
— Я тут перший раз. Я хочу побачити палац. Він утримався від того, щоб назвати палац своїм.
Всьому свій час. Зараз є інші справи, які потрібно зробити в першу чергу.
Він пішов за стражниками через численні сходи, коридори, перехрестя і проходи. Солдати, які несли дозор, не звертали уваги на двох стражників і людину між ними.
Дійшли до якихось залізних дверей. Один із охоронців відімкнув їх, і вони вступили в зал з полірованою мармуровою підлогою. Обі сподобалася пишність залу, колони з світильниками уздовж стін і арочною стелею. Вони рушили по залу, освітленому срібними лампами.
