Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен (бесплатные онлайн книги читаем полные версии TXT) 📗

Єдине, що мене непокоїть, — що буде далі з Сюзанною Дін (котра колись була Деттою/Одеттою). Вона вагітна, і мені боязно, хто може бути батьком її дитини. Якийсь демон? Насправді гадаю, що ні. Можливо, мені не доведеться розбиратися з цим, перш ніж з’являться ще пара наступних книг цієї серії. У будь-якому разі, з власного досвіду я знаю, що в будь-якій довгій книзі, якщо жінка завагітніла і нікому не відомо, хто батько дитини, така історія сходить на пси. Не відаю чому, але якщо розглядати вагітність як засіб ущільнення сюжету, то мені здається, вона просто природним чином завжди відсмоктує!

Та годі мені, це, либонь, узагалі не має ніякого значення. Наразі я втомився від Роланда і його ка-тету. Гадаю, мусить пройти якийсь час, перш ніж я знову до них повернуся, хоча фани будуть квилити-проквиляти від такого завислого фіналу в потязі, що рушив із Лада. Згадаєте мої слова.

Я радий, що написав її, авжеж, і, як на мене, кінець у ній цілком правильний. У багатьох значеннях «Загублена земля» є піковим моментом у моєму «уявлюваному житті».

Мабуть, вона навіть краща за «Протистояння».

27 ЛИСТОПАДА 1991 РОКУ

Пам’ятаєте, я казав, що мене клястимуть за фінал «Загубленої землі»? Ось, погляньте.

Цей лист надійшов від Джона Т. Спаєра з міста Лоренс, штат Канзас.

23 БЕРЕЗНЯ 1992 РОКУ

А ось від цього мені ще більше погіршало.

Наступний лист надійшов від місіс Коретти Веле, зі Стоу, штат Вермонт.

Я почуваюся таким лайном, коли думаю про те, як нерозважливо я поставився до закінчення «Загубленої землі». Я мусив би відповісти на лист Коретти Веле, але не знаю як. Чи зміг би я її переконати, що знаю аніскільки не більше за неї саму про те, яким чином закінчиться історія Роланда? Сумніваюсь, хоча «це і є… правда», як сказав Джейк у своєму Іспитовому Творі. У мене не більше уявлення про те, що знаходиться там, усередині тієї чортової Темної вежі, ніж… ну, скажімо, в Юка! Я навіть не підозрював, що вона стоїть посеред трояндового поля, поки ці слова не зіскочили в мене з пучок, щоб з’явитися на дисплеї мого новенького комп’ютера «Макінтош»! А чи Коретта прийме таке пояснення? Що б вона сказала, аби я їй відповів: «Слухайте-но, Корі: вітер віє і несе історію. А потім він вщухає і тоді я можу лише чекати, так само як і ви».

Вони вважають мене босом, всі вони так думають: від найкмітливіших із критиків й аж до найбільш розумово обмеженого читача. Ось у чому справжня хохма.

Бо я ним не є.

22 ВЕРЕСНЯ 1992 РОКУ

Грантове видання «Загубленої землі» розпродано, і книжка в паперовій обкладинці йде дуже гарно. Я мусив би почуватися щасливим, і десь так воно й є, але я продовжую отримувати тонни листів про завислий кінець. Вони поділяються на три основні категорії: одні люди роздратовані; другі бажають знати, коли вийде наступна книжка цієї серії; і треті — це роздратовані, котрі бажають знати, коли вийде наступна книжка цієї серії.

А я застряг. Вітер з того боку просто не дме. Принаймні поки що.

Тим часом мені народилася ідея роману про леді, котра купує в ломбарді картину, а потім сама в неї типу провалюється. Агов, можливо, вона провалюється якраз у Серединний світ і зустрінеться там з Роландом!

9 ЛИПНЯ 1994 РОКУ

Відтоді, як я кинув пити, ми з Таббі нечасто сваримось, але, о Боже, сьогодні між нами немов чорна кішка пробігла. Ми, звісно, живемо у Ловеллі, тож коли я вже був готовий вирушити на свою звичайну вранішню прогулянку, вона показала мені замітку в сьогоднішній люїстонській [166] «Сан». Там ішлося про те, що Чарлза «Чіпа» Маккосленда, мешканця Стоунгема, [167] коли він ішов по трасі № 7, збив якийсь водій і втік з місця пригоди. Це якраз та дорога, якою я прогулююсь. Таббі намагалася мене переконати, щоб я гуляв тільки по Черепаховій алеї, я ж намагався переконати її, що я, як і будь-хто інший, маю повне право ходити вздовж траси № 7 (до того ж — чесно кажу, як перед Богом — асфальтом я проходжу лише з півмилі), і отут усе пішло шкереберть. Насамкінець вона мене попросила хоча б перестати заходити на пагорб Слеб-Сіті-роуд, бо там видимість тільки на короткі відстані і нікуди відскочити, якщо так трапиться, що хтось з’їде з дороги на узбіччя. Я їй відповів, що зважатиму на це (якби ми ще продовжували цю балачку, я б вийшов з дому вже десь опівдні), але, по правді, хай мене чорти краще вхоплять, аніж я буду жити отаким чином переляканим. Окрім того, здається мені, що той бідний чолов’яга зі Стоунгема понизив мої шанси бути збитим під час прогулянки до одного на мільйон. Я сказав про це Таббі, а вона мені: «Шанси на те, що ти станеш успішним письменником, були ще меншими. Ти сам так казав».

Боюся, на це відповісти мені нічим.

19 ЧЕРВНЯ 1995 РОКУ (БАНГОР)

Ми з Таббі щойно повернулися з Бангорського Аудиторіуму, де наш найменшенький (разом з чотирма сотнями своїх співучнів) нарешті отримав диплом. Тепер він офіційно став випускником середньої школи. Залишив за спиною і школу, і свою команду «Бангор Ремз». Восени поїде до коледжу. А ми з Таббі почнемо звикати до життя з широко відомим «синдромом порожнього гнізда». Всі кажуть, що не змигнеш і оком, як усе минає, а ти у відповідь так-так-так… а тоді й справді все проходить.