Українські традиції - Ковалевський О. В. (читать книги полностью без сокращений txt) 📗
Народні ігри
Народні ігри, відомі нам як забава, чи форма фізичного загартування, – своєрідна школа виховання, що формує поетичне мислення і мистецькі смаки. Гра була вигадана ще первісними людьми як частина складного ритуалу, який мав на меті інтенсифікувати людську енергію для найповнішого впливу на явища природи і життя. Словесний текст ігор, який зараз, наприклад у весняних іграх, має першорядне значення, довгий час був лише одним із складових елементів, і то не найголовнішим, у комплексі ритмічного руху, жесту, вигуку. У колективному дійстві, магічному ритуалі, покликаному сприяти розвиткові й росту рослин чи тварин, головним смислом руху була імітація. Весняні ігри того часу, коли вони були рослинними магічними діями і виконувались дорослими представниками роду, можна назвати вегетаційними. Пізніше вони втрачають свій магічний смисл і переходять у розряд молодіжних та дитячих забав.
Дослідження ігор дає багатющий матеріал для з'ясування історичних основ формування української нації, коріння її звичаїв, вірувань та традицій. Наприклад, відомий варіант дитячої гри у жмурки – «киці-баба» – не що інше, як уривок із ритуалу, що присвячений Рожаниці і, певно, виконувався жінками, які чекали дітей. Адже смисл гри пов'язаний із ловінням дітей, а глибше – із визначенням статі майбутньої дитини, і навіть сама поза готовності «киці-баби» – простягнені вперед руки – відповідає зображенню на давніх вишивках Рожаниць. Або ж найдавніша гра «кривий танок», яким майже завжди починаються весняні ігри. Дівчатка, побравшись за руки, довгою вервечкою рухаються між трьома посадженими на землі дітьми або просто туди, куди їх тягне провідниця. Крім руху, ніякого смислу у грі немає. Словесний супровід не пов'язаний із початковим змістом ритуалу – пробудження енергії рослин, ріст яких імітується. Крім культу весняної родючості, у весняних іграх присутні шлюбні мотиви. У багатьох словесних супроводах весняних ігор зустрічаються елементи-символи обох головних мотивів цих дійств. Це може бути головний персонаж гри птах Коструб – магічний провісник весни, похорони якого символізують перемогу сонця над холодом; ворогар чи ящур, які випускають або ж забирають молоду дівчину. Щодо ящура, то у цій грі знайшли своє відображення прадавні міфи та ритуальні звичаї про жертвоприношення, які знаходимо і в казках.
Народна символіка
Герби
За свідченням історичних та археологічних джерел, уже в період родоплемінного ладу предки українців широко використовували символічні знаки для вирізнення роду, а пізніше – окремих родин. Певне, найпершими своєрідними гербами були зображення звірів – тотеми родів, цими значками позначали межі володінь, житло, зброю, господарський інвентар. Пізніше з'являються символи небесних світил як перші об'єкти обожнювання та поклоніння родів. Це були символічні зображення сонця, місяця, зірок, води тощо.
З початку розкладу роду і виділення з нього общин і сімей родові емблеми перетворюються спочатку на сімейні, а згодом – на особисті. Ці емблеми як знаки власності використовувались для таврування худоби, знарядь праці, вуликів, виробів ремісництва. Серед пам'яток матеріальної культури нашого народу зустрічаються предмети із позначками у вигляді тризуба. Так, наприклад, серед археологічних знахідок на Полтавщині та Київщині, датованих VI—VIII ст., наявні предмети із подібними зображеннями. Певне, вони були символами влади племінних вождів, а щодо тлумачення цієї емблеми існує близько сорока версій. Ймовірно, що тризуб символізує три стихії – повітря, воду й землю, можливо, це зображення атакуючого сокола. Вірогідна й версія, що тризуб – вершок булави, тобто знак влади, зображення якого зустрічається на знайдених виробах кам'яного віку.
Перша літописна згадка про тризуб як великокнязівський знак стосується X ст. Його зображення відоме і з печатки Святослава Ігоревича, де чітко вирізняється тризуб у вигляді букви «ПІ». Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославича, де з одного боку – портрет володаря, а з іншого – тризуб і напис: «Володимир на столі, а це його серебро».
Тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському, його зображення знайдено також на варязькому мечі, в гербі французької королеви Анни, на надгробку святого Еріка у Швеції та ін. Взагалі, зображення тризуба було поширене на всіх землях Київської Русі, й лише у період феодального роздроблення цей знак поступово зникає з ужитку. На зміну йому приходять: на Київських землях – зображення архистратига Михаїла, на західноукраїнських – лев, що дереться на скелю. Щодо Києва, то одним із старовинних гербів міста часів Польсько-литовського королівства вважався герб, на якому зображено лук зі стрілами.
За визначенням дослідників української геральдики, герб Полісся виглядав так: на червоному полі зображений лицар у блакитному уборі й на срібному коні з блакитною упряжжю, у піднятій правій руці – срібний меч, на лівому плечі – блакитний щит із золотим хрестом. Герб Підляшшя був таким: на срібному полі зображення лицаря у блакитному уборі й на червоному коні з блакитною упряжжю, з блакитним піднятим мечем у правій руці та золотим хрестом у блакитному щиті на лівому плечі.
Тризуб як герб УНР було ухвалено в 1918 році; коли об'єднались УНР та ЗУНР, тризуб стає їхнім спільним гербом. У 20—40-х роках знак тризуба використовували різні політичні організації Західної України, ще пізніше – еміграції.
Прапори
Перші давньоруські знамена, як і перші прапори інших народів, були в основному засобами сигналізації і відзначались простотою: довгі жердини, до вершків яких прикріплювалось гілля дерев, жмути трави, кінські хвости («чолкові стяги»).
Слов'яни обожнювали свої знамена і вірили, що у воєнний час вони святіші за ідолів. Стяги возили разом зі зброєю, а перед боєм ставили на узвишші, щоб кожен воїн міг їх бачити.
Колір з давніх часів набуває державного значення в першу чергу на військових прапорах: спершу це були «чолки» різних кольорів, пізніше – великі клиноподібні полотнища яскравого кольору. Поєднання жовтого і блакитного кольорів є логічним для слов'ян-язичників, оскільки ці кольори символізували основні стихії, яким поклонялись наші предки, – воду та сонце. До того ж жовтий і блакитний кольори побутують на багатьох символах українських земель: щити бували червоні та жовті, шоломи та рукоятки мечів – сині, списи – чорні та білі.
Цікаво, що в 1910 році при Міністерстві юстиції царського уряду було створено комісію для розгляду питання державних кольорів Київської Русі, яка на основі серйозного вивчення композицій кольорів у літописних пам'ятках визначила, що саме синій і жовтий кольори були домінуючими на прапорах Давньоруської держави.
Є ще одна цікава версія мовознавців щодо давньої української традиції поєднання жовтого і синього кольорів. Вона полягає в етимології слова «хохол», яким зневажливо називають українця. Це слово монгольського походження і перекладається як синьо-жовтий. Ця версія гіпотетично доводить, що синій і жовтий кольори були кольорами племінних об'єднань слов'ян ще задовго до татаро-монгольського іга. Що стосується червоного, то це колір ханського «ярлика», який дарувався руським князям в епоху татарського іга й тому не міг бути визначальним у прапорництві епохи роздробленості як державний колір.
Поєднання жовтого і блакитного кольорів знаходимо й на знаменах ремісничих цехів: Чернігова, Києва, Ніжина, Прилук, Борзни та інших міст.
Окремо слід сказати і про поховальне сукно. Чернігівські ремісники вкривали покійників сукном, на якому в різноманітних комбінаціях поєднувались синя та жовта фарби, а дівчат-покійниць на Волині одягали в сині, жовті, зелені спідниці – такі кольори вважались жалобними.
Існує певна обжинкова символіка кольорів; на Україні одяг до цього свята поєднує червоний і жовтий кольори: перший – береже рослинність від шкоди, другий – сприяє дозріванню.
