Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович (первая книга .txt) 📗
Поміж деревами виткнулися перші кіннотчики наших лав.
Загін заворушився. Начальник нервово глянув на своїх.
— А чорт! Я й забув! Сєнька! Саринь на кічку! — Раз-два! За коротку хвилину дванадцять добровольців з останньої стоянки були обеззброєні і пов'язані. Начальник крикнув своїм злізти з коней і стояти спокійно.
— Це я сказав пов'язати бандитів, що пристали до мене. Отже, товариш адьютант, ви зробили дурницю. Та пропало. Де командир полка?
Під'їхав Хмара. Передаю йому документ Алова і поясняю в чому справа. Хмара пхикає.
— Документ... Що документ?! У Махна он кожний бандит має документ, що він чекіст.
Алов нахмурився.
— Числіться з словами, товаришу! Це вам нічого не каже? — ткнув пальцем у якусь формулку із літер і цифр на ріжку посвідчення.
— Ні. Не каже.
— Ну, звичайно, до Криму хіба вам не вислали і мене, ідіоти, не повідомили про вас, щоб порозумітися.
— Ну, коротше — як ми із цього положення вийдемо?
— Здайте зброю, відведем вас до штабу дивізії, — якщо ви дійсно чекісти, а не бандити — там вас відпустять. Я відповідати за вас не хочу, приказ маю — і його виконую.
— А де штаб?
Хмара назвав село.
— Але ж учора там не було ніякого штабу! Про вас то я вже знав.
— Штаб сьогодні мав туди перейти.
— Але попереджую, товаришу комполка, що ви без потреби нас розшифровуєте і напевно будете за це покарані.
— Я маю наказ. Прошу сказати відділові, щоб здали зброю, бо накажу роззброїти силою.
Наша лава вже щільно оточила відділ і тримала рушниці напоготівлі. Алов дав наказ скласти зброю.
Поки наші хлопці злізали з коней, відбирали зброю і обшукували чекістів, питаю Алова, як він, росіянин з прізвища, такі промови у селах по «хахлацьки» висмалював.
— То вас нічого не обходить. Я для вас Алов — і тільки. У мене всі хлопці, — додав по хвилині, — по українські говорять. Тут, товаришу, самий «цвіт«! З цілої України ВУЧЕКА найвірніших комуністів позбирала. Матроси... Шахтарі...
Чекісти вже були роззброєні. Хмара попросив у Алова зброю. Зняв козацьку шаблю, витягнув із-за зеленого широкого пояса поверх жупана мавзер. Витягнув із кишені бравнінг, Хмара крикнув до хлопців, щоб пов'язали всім руки. Алов скипів:
— Пощо?! Що, ви думаєте нас пішки гнати, чи що?!
— Ні. На коні вас висадимо. Ви арештовані — прошу підпорядковуватися! Руки назад!
Спробував було сперечатися, та побачивши під носом дула револьверів, дав зв'язати руки.
— Ви ще пожалієте... — Просичав багровий від злости.
— Можливо — буркнув Андрій, стягаючи руки агентові, що вів переговори. — Ну — готово! Вивести набік добровольців і розв'язати їм руки! — крикнув вже по-українському.
Алов зніяковів.
— Тож бандити!
— Для кого бандити — для нас свої.
— Що за дурні жарти?!
— Звичайні собі партизанські жарти. Маємо честь представитися, «батьку Вернигора«: Хмара... Загородній... Чорнота... Залізняк... Давно за тобою полюємо... Але ж і пошився ти сьогодні в дурні.
Козачня зареготалася. Алов глянув по обличчях і, нарешті зрозумів, зблід. Потім закинув назад голову й істерично зареготався.
Добровольці розгублено розглядалися, не переваривши ще в головах, що діється. Як віддали їм зброю і пояснили, що їх чекало — раділи як діти.
При загоні чекістів було дві тачанки з кулеметами і два вози під добровольців. На одному возі були й інструменти, що ними потім закопували вбитих хлопців. В кобурі Алова були грубі записники, де були позанотовувані всі, ще живі, «петлюрівські контрреволюціонери» і із сіл, що в них «батько Вернигора» Петлюрі «дорогу промощував».
Зв'язаних по парі чекістів повели лісом до ріки. Прорубали три ополонки в льоду. Роздягнули, не розв'язуючи, шаблями та кінджалами жупани й широкі штани.
По-одному підводили до ополонок і, розрубавши шаблею череп, пускали під лід. Останнім шуснув у Гнилий Тикач «батько Вернигора».
У лісі розклали вогнища й спалили на них жупани, шаравари і шлики. Прапор зняли із списа й заховали на тачанці. Придасться.
Із кишень Алова перемандрували в мою «адьютантську» сумку штамп та кругла печатка: «Всєукраїнская чрезвичайная комісія. Особая група по борьбє с політіческім бандітізмом». Теж пригодиться.
Переходимо Тикач й іншими шляхами йдемо у свояси. Треба одягнути в червону уніформу добровольців, що пішли до «батька Вернигори» з мріями про жупани і шаравари, треба заповнити вільні сідла своїми хлопцями. Поповнення по дорозі не приймали і свойого правдивого обличчя не зраджували. Зрідка траплявся випадок, що на стоянці з'являлося до нас пара-кілька хлопців, що мали бажання на охотника в червоній кінноті послужити. Та ми за прикладом Алова не йшли і просто наганяли їх в зашию із штабу. Зрештою, можна було і помилитися: могли хлопці на охотника йти, щоб потім з конями і зброєю утекти до ліса.
Зрідка зникав з поверхні землі якийсь представник червоної власті, що нефортунно попався під руки на дорозі, або тайний агент чека, що приходив до штабу з доносом на «бандитів«, або міліціонер, що замість злодіїв пильнувати, у «політику» носа встромляв. Вибраних у селах сельрад та комнезамів не зачіпали. Були, бо мусіли бути, а розбиратися хто із вибраних душею із Лєніном, а хто із Петлюрою — забагато мороки.
У великому селі поблизу Умані — не пригадую як називалося — стали на відпочинок по сусідству з 135 полком червоної піхоти. Полк недавно прибув із польського фронту і стояв гарнізоном у цукроварні, щоб охоронити її від повстанців. Мав коло чотирьохсот червоноармійців і... два кулемети.
Район був неспокійний, часто тряплялися у селах випадки кровавих «непорозумінь» з червоними, та полк умиротворювати й роззброювати села чомусь не спішився.
Стаєм у центрі села, штаб примістився в школі. На блянкеті «особой групи ВУЧЕКА» пишу до комполка 135 записку, щоб негайно прибув із воєнкомом до нашого штабу для устійнення співпраці в операціях проти петлюрівської банди Хмари, що з'явилася в околицях. Підписую — Алов, ставлю в ріжку таємну «формулку«. Повіз записку до червоного штабу сам один «Дайош«.
За чверть години командир полку і воєнком в супроводі двох червоноармійців приїхали верхи до школи.
В кімнатці учительки, що сама втекла від «будьоновців» у село, відразу роззброюєм червоне начальство. Воєнкома зв'язали, заткали йому рот і замкнули в комірчині, командира берем на допит. Довідуємося, що він змобілізований москаль-офіцер, про те тільки й мріяв, щоб звільнитися й поїхати до дому. Полк на польському фронті був розбитий, поповнився недавно змобілізованими українцями.
Червоноармійський склад не певний, не ховається навіть із своїми симпатіями до повстанців. Комуністів тільки й є, що воєнком та два ротні політруки. Зробили вже відповідне донесення, щоб полк «перечистити».
Словом чести гварантуємо командирові життя, якщо допоможе без бою роззброїти полк. В такому випадку матиме запевнений розстріл від своїх, але погоджується взяти від нас добрі документи на чуже прізвище й поїхати собі на чотири вітри. Документи вишукую йому серед запасу забраного у «батька Вернигори».
Командир пише записку до свого помішника, що залишився в цукроварні. Наказує негайно привести полк на площу коло школи. Відсилає записку одним із червоноармійців, що стояли з кіньми під школою.
За півгодини полк вишикований перед школою. Наші «будьонівці», ніби з цікавости, зібралися й оточили гуртами червоні шеренги.
Помішник командира полку, що зайшов доложити про виконання наказу, пішов зв'язаний до воєнкома. Викликали по одному ротних командирів та політруків, пов'язали і поскладали рядочком у комірчині.
Виходимо в супроводі командира полку на ґанок школи — «приймати парад». Хмара суворо глянув по червоних шерегах, подав по московському команду:
— Струнко! По порядку чисел — розлічись!
Червоноармійці послушно перелічилися і знову виструнилися.
