Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович (первая книга .txt) 📗
— Вислухав я те все. Що — думаю — за лиха година?! Тут чоловік крутиться — не знає яку шкуру натягнути, щоб менш уваги на себе звертати, а то — знайшлося сімдесять лицарів — червоні штани та прапор виставили, відозви роздають.
Хмара викинув із кишені задрукований листок. Переглядаємо ту, будь-що-будь, оригінальну агітку. Головний отаман Петлюра закликав у ній український народ, щоб підтримав його у боротьбі за незалежність: щоб слухав наказів отамана Вернигори, що його він висилає на організацію повстань.
Стиль і мова відозви нагадували, і то сильно, відозви й «маніфести», що їх минулими роками майстрювали без кінця наші «фахівці» від справ «неньки України».
Хмара сховав відозву:
— Думаю — може й справді щось є — треба б зв'язатися. Знову ж — так мені то все не по душі, сам не знаю чому. Повів я полк услід за «батьком» Вернигорою. Розіслав звідунів,— намацав його недалеко Умані. Тільки я з полком до села — ого! — Нема вже! Звіяв. У селі оповідають мені ту саму історію. Знову двадцятькілька добровольців вступило. Знову шістнадцять на запасових коней сіли — решта, тим часом, на вози... Тут мене, як молотком в голову: а деж поділися ті, що під Звенигородкою добровольцями пішли?! А ще ж певно і по дорозі десь хлопці приєднувалися! А загін «батька» все той самий: сімдесять у червоних штанях та шістнадцять осідланих коней в запасі...
Пішов я за ними стежити. Обійшов поза Умань і на Ново-Миргород завернув. Наблизитися не дасть. Бачу — знає, де обертаємось,— розвідку добру мають. Разів із п'ять або й шість добровольців по дорозі приймали, а все шістнадцять сідел вільних. Аж коло Іванівки витягнули ми шило з мішка.
Довідуємося на лісничівці — йшов раненько загін «батька» через ліс. Вночі сніжок припорошив свіжий,— бачу, в одному місці — звернули з дороги у ліс. Веду полк слідом. В зрубі у корчах тамті стояли, знову до шляху вернулися. Тачанки на доріжці у лісі залишилися. Ломаю собі голову — за яким чортом звертали?! Кажу хлопцям перешукати добре корчі — може де трупи покинуті. Трупів не знайшли, а на місце підозріле наткнулися. Нагребано на купу листя, снігу. Розгребли — земля свіжо копана. Розкопали — двадцять два трупи... Роздягнені до гола, обличчя дрібно посічені, щоб розпізнати ніхто не міг. Ясним все відразу стало. Покинув я коло Миргорода бігати за ними — треба, думаю, щось мудрішого викомбінувати, не варто без пуття вилякувати із наших околиць. А тут ви із будьоновками наче з неба впали. Побачимо, кому що більше до лиця: чи чекістові — козацькі штани, чи нашому братові — червона зірка...
Ще до прибуття Чорноліського полку Загородний улаштував шофера на хуторі «під опікою» своїх людей. Брати його із собою в рейд — не можна.
Підвечір прибув до ліса Хмара.
При світлі й теплі вогнищ козаки примірювали нові шинелі, військові убрання, шапки і відразу-ж передягалися в них. Власну одіж і рештки здобичі зв'язували в тлумки, щоб відвезти і заховати в хуторах.
Коло півночі близько тристап'ятдесять «будьонівців» на конях і тачанках вирушили із розумієвського ліса в напрямку Ново-Миргорода. Попереді коливався бердичівський дарунок 84-у полку — червоний прапор. Штаб складався із Хмари, Загороднього, Чорноти і мене. Моя чиста московська вимова плюс документи адьютанта 84-го полка накладали на мене почесний обов'язок розмовляти із стрічними представниками влади і війська, якщо будемо розминатися з ними мирно.
Висиплялися у селі поблизу Ново-Миргорода із якого розіслали звідунів розшукувати слід «батька Вернигори». Нечутно близько. Робимо ще один довгий перехід. Із нової стоянки одному із розвідників вдалося попасти на слід. Взяв «батько» у якомусь селі добровольців і пішов у напрямку Ново-Українки. Рушаємо слідом. В поході та на стоянках заховуємося так, щоб нікому в голову не прийшло, що ми не «будьоновці».
За Хмелевою довідуємося, що «загін Вернигори» завернув із степової місцевості і пішов знову в напрямку Звенигородки, обминаючи далеко села, що в них уже був. Завертаємо і ми.
Безпосередньо від селян, що вірили у нашу «червоність» — годі щось довідатися. Хоч і ночував «батько Вернигора» у селі, хоч і добровольців там набрав — мешканці села... «нічого про те не знали і не відали». В одному селі лише прийшов увечері потайки місцевий селянин і, відрекомендувавшись тайним агентом уповноваженого Чека, наговорив купу небелиць про «банду Вернигори». Записали його прізвище «на колись», дали на самогон і залишили в спокою.
Минав уже тиждень полювання, як довідалися коло полудня, що «батько» виголошує промови в одному селі — збирається там заночувати.
Стаєм у селі кілометрів у десять від «петрлюрівців». Козаки одержали наказ уважно стежити за переходячими, бо-ж напевно, будуть у нас «батькові» розвідчики, а від їх донесень буде залежати чи загін втече, чи залишиться ночувати. Катря, що їздила тепер на тачанці в ролі «сестри милосердної», залишилася на полях і мала прийти до села, де ми стояли, пізніше. Треба було її арештувати на вулиці і, затримавши якийсь час у штабі, пустити, щоб ішла собі до села, де стояв «батько Вернигора». Мала піти туди із розрахунком, що й там її приймуть, а потім випустять. Треба було ближче розвідати справу, щоб знати, як до неї взятися.
Годину після того, як ми стали у селі, сам Будьоний, напевно, признавби нас за своїх. По городах і подвір'ях розпучливо кричали кури, рятуючи свої шиї від щабель наших «будьонівців».
Пара сумлінних «рябків», що забагато гавкали і хватали за поли довгих шинелів, лежали вже з простріленими головами. Хлопці самі вишукували по коморах різні «ласощі» і давали їх заляканим господиням пекти та варити.
Не один дядько чухав плечі, доставши нагайон за те, що не скоро пригадав, де має овес для коней. Хоч і не взяли нічого, крім бутля наливки, перевернули все горі дном у поповій садибі. Жалко було. Та треба було... Козаки — хто не вмів розмовляти по московськи — іменували себе «червоними кубанцями». На вулицях горланили «Інтернаціонал» та «Яблочко»,вигукували семиповерхові матюки, до «небесної канцелярії» включно.
Прийшов до штабу чотовий Хмари — повідомив, що крутиться у селі немісцевий селянин. Каже, що розшукує вкрадені у нього коні. Кажем арештувати і привести до штабу.
За кілька хвилин привели козаки дядька, що мав зарослу пику, дещо інтелігентнішу від одіжі. Беруся до нього з-московська:
— Ти хто такий?
— Ну, гражданін... значить селянин ... (називає село).
— Що тут робиш?
—Ну, значить, коні мені вкрали... Ну, той розшукую — може де впізнаю. Самі, товаріщ, знаєте — на весну без коней ніяк невозможно. А купити другі — нема за що. От, пожалуста, удостовереніє.
Дає посвідку сельради, що він дійсно селянин того села, та що дійсно вкрадено йому коні.
— А — не пильно з цим — хай зачекає, скінчимо вже ту справу. — Незадоволено одізвався по московськи Чорнота. — Зачекайте з ним на дворі! — кивнув до варти. Вартові вивели арештованого.
Андрій підніс палець.
— Ось-ось Катря до села прийде. Іди, Загородній і розпорядися, щоб її арештували та потримали з ним на подвірі. Потім разом на допит. Зрозуміли?
«Розуміти» не було чого — думка добра.
Дядько добре намерзся, поки варта привела до нього ще й Катрю. Потримавши вже обох із чверть години на дворі, кажемо вести до хати.
Вартовий рапортує: — Вот, товаріщ ад'ютант — єщйо какую то падазрітельную женщіну задєржалі!
— Ви хто така?
— Я учителька. Учителювала в Златополі, тепер звільнилася і йду до дому у Звенигородку.
— Знаємо ми тих учительок, — буркнув своєю каліченою «московщиною» Хмара, — сама контрреволюція петлюрівська.
— Прошу мене не ображати! — шарпнулася Катря. — У мене два брати в червоній армії добровільно служать, один — політрук! І сама я «лікбез» у Златополі організувала, із комсомолками працювала! І батька мені петлюрівці розстріляли — робітник був і товаришів проти Петлюри організував! От! Прошу мене не ображувати!
