Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович (первая книга .txt) 📗
— Покласти рушниці!
Із змішанням в обличчях червоноармійці поклали рушниці на землю.
— Обернись!
Обернулись.
— Вісім кроків — кроком руш!
Шереги відійшли вісім кроків і станули. Наші хлопці позбирали і віднесли на бік зброю. Хмара наказує червоноармійцям забрати в цукроварні свої речі й розійтися по домах — мовляв, такий маніфест від Троцького прийшов. Червоноармійців припрошувати до цього не треба. Селяне здивовано приглядалися до «демобілізації» та побачивши, що воєнкома і двох політруків зарубали шаблями біля ґанку школи, стали зголошуватися по відібрані у червоних рушниці. Роздали сотку, решту повезли із собою й роздали в дальших селах. Командирів вивезли із села й нагнали кожнього в інший бік.
Поблизу Капітонівки довідалися, що поки нас не було, сталася прикра історія. Найбільш зіпсувала вона настрій Загородньому, що на ньому лежала моральна відповідальність за те, що сталося. Він відстояв життя шоферові Спасибенкові й залишив його на хуторі під опікою своїх людей. Наказав, що правда, стерегти, але не крився з думкою, що по розмовах із шофером повірив йому, що то своя людина, до Чека попав випадково не по своїй волі, до большевизму відноситься в душі вороже. Повірили у це по «солодких» розмовах і хлопці, що мали стерегти шофера. А якщо «своя людина» — то не будеш за ним поп'ятах із рушницею ходити. Прикинувся, що занедужав важко, а в ночі утік. За пару днів привіз із Кам'янки відділ чекістів та міліціонерів. Забрали заховане в клуні авто, господаря застрілили, застрілили ще кількох, що не встигли утекти, спалили хутір. Шукали за трупами Козіцького і Соколова, та не знайшли. Пропала також і частина одіжі хлопців та будьоновських одностроїв, що були заховані на тому хуторі.
Загородній готов був застрілитися. Та примирився з фактом, давши клятву, що в майбутньому ніколи вже нерозсудно не пожаліє, хоч би звався навіть Шевченко, не тільки Спасибенко.
Поки Хмара поповнював полк у селах попід Чорним лісом, зв'язуємося з Холодним Яром. Там все по старому, за нами не плачуть, благословив Петренко гуляти дальше. Про історію з автом вже знав — була холодноярська розвідниця у Кам'янці, як тріюмфально верталися чекісти, волочучи за автом вбитих «бандитів». Спасибенко у Кам'янці — «герой дня«. Гримав Петренко у записці, що не відставили авта відразу до Холодного Яру. Шоферів між холодноярцями є декілька — можна було автом колись до Кам'янки ускочити і серед дня «сміху» наробити.
Обмундурувавши будьоновськими рештками «новобранців», йдемо на Херсонщину. Проходимо шляхом, що ним минулого року везли мене і Зінченка, зв'язаних, до єлісаветської Чека. Відшукали дальше і могилку трьох холодноярців, розстріляних тоді при шляху. Заспівали хлопцям «Заповіт«.
Одного дня довідалися, що в недалекому селі над Інгулом дере развйорству продовольча комісія із Єлісаветграду. Ночує там.
Робимо перехід і як тільки стемніло комісія сиділа вже пов'язана у сельраді. Як і звичайно у продовольчих справах — переважно молоді жидки. Ані в голову їм не прийшло боронитися або втікати від «будьонівців». Навпаки, комісар при нашому в'їзді до села чуло стиснув руку Хмарі й мені, пообіцяв дати вівса для коней та сала і яєць для «червоноармійців«. Ну, а ми за те поможемо здерти завтра з села, що належиться, бо... чортові хахли страшно несвідомі й не хочуть стільки дати, як він вимагає. Вже і арештував і шомполів декому казав всипати — не помагає. Позакопували у землю і кажуть, що нема. А людей, щоб притиснути добре село, у нього замало. Всього п'ятнадцять продармійців та начальник місцевої міліції. Та з того мало користи, — слабохарактерний,не хоче ні кричати ні бити.
Вислухавши з коня комісарову мову, кажу йому, щоб негайно зібрав до сельради всю комісію, бо за нами банда Хмари гониться — будемо їй у цьому селі бій давати. Комісар пустив душу в п'ятки і погнав продармійця, що був при ньому, збирати своїх. Налякана комісія якстій збіглася до сельради, ну а роззброїти й пов'язати всіх було для Загороднього на пару хвилин роботи.
Поставивши коней, ідемо із Хмарою до сельради. Господар, що знав чорноліського полковника з минулих рейдів, відпроваджує нас.
— Там, пане полковнику, із тими харцизяками нашого волосного начальника міліції арештували. Так той... Його б можна відпустити... Свій — українець, добрий чолов'яга.
Махаю рукою.
— Знаєм ми тих «своїх«! Минулого року помилували ми такого «свого начміла» — так він потім віддячився.
— Та як уважаєте. А тільки направду шкода. Добрий чоловік... Для злодіїв строгий, а що для чесних селян — нікому кривди не зробив. Ще й вступався часом, от хочби перед отими живодерами.
Коло сельради юрба селян, переважно жінок. Поприходили з киями та рогачами, хочуть комісію бити за кривди, що їм чинила. Хмара вихопив у якоїсь цокотухи рогача і погнав ним юрбу від сельради.
— Киш до хати, одна з другим, як не хочеш щоб тобі її завтра спалили!
Озлоблена юрба забувала, що за півхвилини гніву село може страшно відпокутувати. Донести владі, що самі селяне з комісією розправилися, знайдеться хтось у селі напевно. Ми комісію арештували, ми з нею і «порядок зробимо». Самі за те перед червоними відповідаємо, а нам розлогих шляхів України-не спалять.
Комісія «засідала» у сельраді на лавках попід стінами. З краю сидів кремезний чоловічина у шинелі із міліцейськими петлицями. Глянувши в обличчя, починаю пригадувати собі, де я його бачив. Ну, безперечно десь із ним зустрічався, але де, коли? Підходжу до нього.
— Ви начальник міліції?
— Так. Я начальник володимирської волосної міліції.
Почувши низький приємний барітон, усміхаюся до нього. Перед очима відразу стала «буцигарня» у Володимирівці, до якої вкинули мене і Зінкевича, зв'язаних дротом, з порозбиваними прикладами обличчями і тілом. Цей самий барітон ласкаво питає: «Може ви, хлопці, їсти хочете?» Не їсти хотілося — спрага мучила. Не дозволяла варта розв'язати рук, — став начальник міліції на коліна і напоїв мене і Гната квасним молоком із гладущика, — сам приніс його із села... Як і тоді ворохнулося в грудях почуття теплої вдячности.
— Ви мене не упізнаєте?
Начміл зніяковів. Упізнати, звичайно, не міг. Бачив мене раз у темряві, а до того так «розмальованого» червоноармійськими кольорами, що й рідна мама не пізнала би. Бідолага намагався розгадати на мойому обличчі, що криється для нього за моїм запитанням: зле чи добре? Покрутив заперечуюче головою.
— А пригадуєте, весною везла червона кіннота двох повстанців через Володимирку. Ночували у вашій «холодній». Молока квасного ви їм приносили.
Начальник відверто усміхнувся.
— Невже то ви були?
— Так. Один був я.
— А що з тим, другим?
— Загинув.
— Я, правду сказати, думав, що оба в дорозі помрете. А скажіть правду. Що ви зо мною зробите? Вб'єте?
— А як ви думаєте?
— Скажу вам правду. Поки з вами не розмовляв, то був певний, що піду разом з оцими, — кивнув бородою на комісію, — в Інгул під лід. Бо ж так уже ведеться. Тепер сам не знаю, що думати.
— Ви показували тоді начальникові варти партбілет. Ви комуніст?
— Був колись щирим комуністом. Тепер, от так тільки, по старій пам'яті — член партії. Я шахтар з Донбасу, а ми майже усі були комуністами. Потім побачив я, що не те то все, за що ми боролися. Не можу дивитися на ті всі несправедливости. Вб'єте мене тепер — не зробите совітській власти шкоди, а собі користи.
Відводжу набік Хмару.
— Подаруй мені цього начальника, хочу йому за квасне молоко життя подарувати.
— Про мене... Даруй.
Загородній, пригадавши, певно, Спасибенка, запротестував. Та Андрій мене підтримав.
— Голосую — за. Мене й селяне за нього просили. Тільки не забувай, що як тих поб'єм, а його пустимо, довго не натішиться: розстріляє Чека — скажуть, що зв'язок з бандитами має.
Розмовляю ще окремо з начмілом, що сам знає, що як відпустимо ми, то Чека не помилує. Даю йому підходящі документи на інше прізвище, даю гроші на дорогу. Виводимо усіх «арештованих» разом із села. За селом, над річкою, передягаю начміла у цивільний плащ і шапку. Дороги тут розминалися: начальник міліції йшов до залізниці, щоб крадькома від'їхати на Кавказ; продовольча комісія направлялася в Інгул — рибу під льодом ловити.