Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
— А ви чого посоловіли, немов цесарки на дощ? Що це ви раптом поставали такі ввічливі всі? Мариню, навіть Марині не цікаво знати, як мені повелось у Львові?
Олена опускає очі і починає винувато, навіть шкода дивитись на неї, перебирати тороки хустини на плечах. Вся її постать неначе волає, що головний винуватець тут — вона.
Вам здавалось, мабуть, що коли я не влетіла з криком у хату, не поперевертала крісел з радості, то мені відмовили у посаді? Так? — запитує всіх, а потім ще Мариню зокрема: — Так? Так Мариня міркувала?
— Або що? — кидає провокаційно Мариня. Вона передбачає якусь витівку з боку Зоні і хоче, щоб цей виступ тривав якнайкоротше.
— А то, — несвідомо ловиться на провокації Зоня, — що мені дали посаду.
— Дали посаду… — боїться повірити Олена, — дали посаду?
Очі Нелі так само ховаються якось підозріло.
— Як так, то все в порядку, — спокійно вирішує Оля, — берімося, дівчата, далі до праці, бо на п'ятницю рано мусить бути готове…
— Дали посаду, — перехопило дух Олені. Очі її повні сліз. Але вона стримує їх, бо знає, що Зоня не любить сентиментів. Але як можна утриматись від сліз, коли той добрий Аркадій навіть з-за могили піклується ними.
— Так, — веде далі Зоня, — так, дали посаду, і навіть у самому Львові!
Вона кинула оком і розчарувалась. Ніхто, крім Олени, здається, не довіряв її словам. Було надто добре, щоб не було підозрілим.
— Зонечко, — простягла до неї руку Олена, але Зоня не бачить руки.
— Так щоб ви знали! Дав мені Ясінський посаду в самому Львові, але я відмовилась!
Олена прикладає руку до серця.
— Я йому у вічі сказала, що нездатна кривити душею. Ви знаєте, чого вимагається сьогодні від державної учительки?
І вона по черзі, як запам'ятала, передала слова Ясінського на цю тему.
Приходить Слава з міста. Мариня ще в передпокої передає їй цю звістку. Слава, яка від якогось часу стала дуже цікавою, просто наступає Зоні на п'яти:
— І він справді давав тобі посаду у Львові? Може, жартував тільки? Може, хотів тільки випробувати тебе. Я просто не розумію. Справді давав тобі посаду?
Зоня відмахнулась:
— Чого ти в'язнеш до мене? Відчепись, кажу тобі! Слава іде до Марині:
— Мариню, скажи мені, але щиро. Ти… віриш, щоб він давав нашій Зоні посаду, а вона не хотіла прийняти її?
Ні, Мариня не вірить у казочку, з якої навіть курка сміялась би!
— Тої самої… він або говорити навіть з Зонею не хотів… або… Але ти ще мала, щоб такі речі розуміти.
— Мариню, — сміється Слава, — та хіба у Львові немає кращих від нашої Зоні?
Незвичайна, для багатьох просто неймовірна вістка скоро облітає містечко. На другий день увечері приходять Безбородьки. І Катерина не запитує, а категорично вимагає від Зоні, щоб та розказала, як, власне, було.
— Мені потрібний тепер спокій… я не можу з третіх уст вислухувати всякі дурниці, ніби ти добровільно, — так розповідала тобі пані Бровко? — звертається Катерина до чоловіка, — що ти ніби добровільно зреклась державної посади…
— Так, це правда, — Зоня вимовляє ці слова спокійно, з стиснутими в кишені светра кулаками, зачіплива і мстива. — Ага. Ти вже розрахувала, що я заберу маму і зніму з тебе обов'язок допомагати мамі? Ні, сестричко, немає ще так добре.
— Це ж дурниця, — чмихає Безбородько. Він міг би висловитись енергійніше, але стримує себе з огляду на стан дружини. — Дурниця і нездоровий романтизм, за який треба платити…
Він не каже ясно, хто буде платити за цей романтизм: він під видом допомоги для тещі чи Зоня своїм безробіттям. Його натяк примушує Зоню змінитись на обличчі.
«Хам… хам… — кидають блискавки її очі, — хам, якого світ не знав».
Тієї ночі у Катерини доходить до передчасних родів. Зоні трохи легше стає на душі від цієї звістки. І то нагорода за всі неприємності та клопіт.
За кілька днів прилітає Оксана.
— Панно Зоню, що я чула? Це правда, що вам пропонували посаду у Львівському воєводстві, а ви відмовились від неї? Таке розповідали сьогодні хлопці в нашому клубі, але я не хотіла вірити… бо я знала, як ви старались про те свідоцтво лояльності, як ви добивались тієї посади.
Зоня зводить брови вгору.
— Ах, старалась, панно Оксано? Не пригадую собі, щоб я так дуже старалась про ту посаду. Але подала заяву просто з цікавості, як поставиться до мого прохання пан Ясінський. Звичайно, він одразу запропонував мені посаду в самому Львові. Але то не для мене. Я йому в вічі сказала, що не могла б кривити душею, — повторює речення, що ними била Олену й Безбородьків. — Я неспроможна умовляти українську дітвору, що вони є нащадками польського, зрусифікованого племені, а тепер цього вимагають від учительки на державній посаді. Може, хтось інший згодився б на це заради хліба, але я не можу.
Зоня не хоче пишатись своїм героїчним вчинком. Навіщо? Вона вимовляє ці слова дуже просто. Сам же вчинок заховує в собі пафос і героїзм наших днів.
Олена, яка вже трохи отямилась від першого удару, не знає, як поставитись до події: чи пишатись дочкою, чи боліти над її життєвою недосвідченістю. Як сказав Філько: «Нездоровий романтизм, за який треба платити». Це правда, але воно, може, навіть цінніше за гроші — отакий чесний, твердий характер? Правда, бувають моменти, коли Олені чомусь не віриться, що Зоня розповідає. Ще недавно була Олена певна, що її діти ніщо інше, як вона сама в п'ятьох образах. Але після весілля Катерини, а може, навіть раніше, почала привчати себе до того, що краще сумніватись заздалегідь, ніж простувати з зав'язаними очима, а потім розчаруватись так гірко.
Зоня, незважаючи, що свої, не виключаючи навіть Марині, ніби притакують їй, відчуває: вони не вірять її словам. Найдошкульніше, хоч як дивно, це вражає її в Марині. Та дівка до того впливає їй на нерви, що Зоня не може переносити присутності Марині. Та водночас її просто вабить саме з Маринею починати балачку про Ясінського і посаду, від якої вона відмовилась. Зоня не може перенести і того, що Слава завжди має якісь секрети з Маринею. Регочуться і перешіптуються по кутках. Звичайно ж, про Зонину поїздку до Львова.
Сьогодні зранку Зоня знову заскочила Славу, коли та шепотілася з Маринею в кухні.
— Що там за секрети? — запитала неприязно.
Мариня чмихнула в кулак.
— Нічого… Говоримо ми, коли стануть всі Україну будувати, то не буде кому свиней пасти.
Відповідь була безглуздою, але влучною. Зоня, як стій, прискочила до Марині, схопила ту за пазуху і, незважаючи на невідповідність сил, трусонула нею, аж Мариня зубами зацокотіла.
— Доки це буде? Га?
Але одразу схаменулась і, невдоволена зі своєї нестриманості, пустила Мариню. Найнеприємніше те, що Слава була свідком тієї сцени.
— Чого стримиш? — накинулась на Славу. — Іди собі до кімнати.
Слава пересмикнула плечима і не рушила з місця.
Мариня, приголомшена несподіваним нападом, в перший момент злякалась, але за мить, коли Зоня пустила її, розмахнулась рукою, не вдарила, але цього одного жесту було досить. Зоня скрикнула так, що Олена, як причісувалась, з гребенем у руках, прилетіла в кухню. Зоня забилась в істериці:
— Мамо! Хай мама каже тій дівці піти геть з хати, бо вона колись уночі поріже всіх нас. Мамо, я боюсь! Геть мені з хати, геть!
Мариня побігла до Мажарина по валеріанку, але того не було вдома. Вона накинула кожушину і подалась на Джерельну, до Безбородьків. Не квапилась занадто. Від того не помирають, міркувала по дорозі без зловтішності. Просто зраділа, що трапилась нагода вирватись трохи з хати на свіже повітря.
Доки повернулась з краплями, Зоня сиділа вже за столом і пила чай.
— Мариню, — закликала Зоня лагідним тоном, який не сподобався Марині.
«Агі, — подумала Мариня, — ця-то вміє мінитись, мов гадина до сонця». Підступила до столу з флаконом у червоній руці і чекала, що буде далі.
— Мариню, я хотіла б знати, що це все має означати? Я вимагаю пояснення від Марині, — розуміє Мариня?
Мариня пошукала очима Славу. Слава зробила невиразну гримасу устами, що могла означати «так» і «ні». Тоді Мариня відповіла різко:
