Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗

— То має означати, що ні я… ні Славуня… ні Нелька… ні їмосць навіть — ніхто в домі не вірять, що паннунця добровільно зреклися тої посади. Хотіли паннунця чути правду — то мають правду.

Зоня відразу кинулась до дверей:

— Мамо! Нелю! Олю!

Олі не було. Вибігла кудись у пальто наопашки. Олена й Неля з'явились неохоче, зовсім не захоплені новою сваркою в домі.

— Мамо, то правда, що мама не вірить, ніби куратор давав мені посаду, а я не хотіла її взяти?

Олена, мов налякана миша, забігала очима по підлозі.

— Та не взяла, то й не взяла, твоя справа. Вже пропало. І пощо стільки розводитись над цим.

— Ні… ні… хай мама не викручується, хай мама мені відверто скаже: вірить чи не вірить мама?

Олена подивилась благально на неї: чого та Зоня знову причепилась до неї?

Неля підійшла до Олени і якось по-материнському накрила її своєю рукою.

— Ти можеш до всіх чіплятися, тільки маму лиши мені в спокої! А коли хочеш знати, то Мариня правду сказала. Ніхто з нас, хай мамця не виправдується, — лагідно перебила Олену, — ніхто з нас не вірить, що ти… добровільно відмовилась від посади.

На велике здивування, Зоня, замість скипіти, — Мариня навіть про всяк випадок приготувала флакон, — немов повеселішала. Окинула всіх тріумфальним поглядом і запитала з притиском:

— Так? Не вірите? А я даю слово честі, що Ясінський пропонував мені посаду, та не захотіла її взяти…

— Слово честі? — запитала Неля, вдивляючись в Зоню. — Слово честі?

— Так! — тріпнула Зоня головою. — Так! А не віриш, — подивилась на всіх і кожного зокрема, — а не вірите, то присягаюсь вам пам'яттю татка, що кажу правду!

— Дитино моя, що ти? — з плачем одсахнулась Олена від Нелі і простягла обидві руки до Зоні… Олена плакала від почуття глибокої кривди, яку заподіяла рідній дитині. І що з нею сталось, хто заворожив її, що вона так сліпо блукає між своїми дітьми?

Зоня діловито відгукнулась до Олени:

— Хай мама не буде сентиментальна. Нам треба серйозно поговорити. Мені здається, що я прийму приватну посаду в «Рідній школі»… бо до філє я не маю ні здоров'я, ні охоти.

Ввійшла Оля до хати, принесла з собою запах весняного повітря, в кімнаті навіть свіжим духом війнуло.

— Ти знаєш, — сказала Слава, підморгнувши Олі, — Зоня хоче клопотати про посаду учительки в «Рідній школі».

— Що значить — клопотати? Вважаю, що Річинській непотрібно аж клопотатись до «Рідної школи». Хай мають собі за честь, що я хочу в них працювати…

— Це своєю дорогою, — притакнула Оля, маючи на увазі недавню істерику Зоні, — але «Рідна школа» — біднота. Ті, що могли б платити за навчання більше, посилають дітей до державних польських шкіл, а ті, що хотіли б платити, не мають чим, дістають знижку до двох злотих місячно. Крім того, — заговорила сердечно, як сестра до сестри, — не знаю, чи витримаєш у тій «Рідній школі». Пригадуєш, як ми ходили туди? Не вимагав татко від учительки, щоб нас до клозету водила і Славі штанці защіпала? І що? Не водила, може? Водила, бо мусила, бо ми платили без знижки і керівництво школи було зацікавлене, аби татко не перевів нас до державних шкіл.

— Но, — засміялась Зоня неприємно, — від мене… від мене ніхто не стане вимагати чогось подібного… будь певна!

— Це правда, — запобігливо притакнула Олена, — звичайно, що так.

Не знала, як і чим винагородити дитину за несправедливо заподіяну кривду.

Звичайно біля шостої пополудні адвокат Білинський робив перерву у своїй канцелярській роботі. Формальною причиною для цього був підвечірок в дому з традиційною кавою. Підвечіркував він не за загальним столом у їдальні, а у своїм покоїку, що носив шумну назву кабінету.

Крім прагнення абсолютного спокою, він мав ще й пристрасть читати газету за кавою. Колись мати, а тепер дружина дивилися кривим оком на цю звичку, вбачаючи в ній порушення правил бонтону, і тому, щоб не вносити зайвого ферменту в сімейні стосунки, Орест Білинський волів ізоляцію. Тим паче, що читка газет за кавою часто була єдиною його приємністю за весь трудовий день.

Звичайно заодно при цій нагоді перечитував він і пополудневу пошту.

Сьогодні, крім «Діла» та «Правничих вістей», на підносі, поруч чашки кави і рогалика з маслом, лежав ще й урядовий синій конверт з видрукуваною на машинці адресою.

Синій конверт з надрукованою адресою, до того ж локо [154], не міг викликати особливої цікавості у адвоката, якому доводилося по службі одержувати саме такі конверти від оборонців ворожих сторін своїх клієнтів.

Гортаючи «Діло», Орест Білинський звернув увагу на заголовок: «Рефлексії про польський і український автосадизм» [155].

Що ж, пульс і температура громадського життя не послабилися від того, що Орест Білинський, зневірившись у своїх юнацьких ідеалах, вибув з лав.

Проте він переоцінив свій моральний гарт, коли думав, що, відійшовши від виру громадського життя, він тим самим зможе й внутрішньо ізолювати себе від справ свого народу.

Хіба не йшлося остаточно про те, щоб, визнавши свій морально-політичний крах, збайдужніти до обезболення?

Не був би далеким від правди той, хто сказав би, що найновішим ідеалом Ореста Білинського є моральна анестезія: «Мені не болить». Хотів би дійти до такого стану, щоб не боліло, коли при ньому паплюжитимуть його народ (відіймаючи навіть ім'я, яке він сам дав собі при народженні), фальсифікувати історію, обкрадати з пам'ятників старовинної культури, героїзм кваліфікувати як підлоту і зраду, самобутність народних талантів — як наслідки впливів культурно вищих сусідів, пориви до волі — як авантюрництво, дипломатію — як інтригантство і т. д.

Коли немає сили цьому противитися, то хай би не боліло.

Настирливе прагнення втекти від гамору життя виявилося, по суті, безуспішною спробою втечі від самого себе. Не заспокоювали його слова француза Гійо, ніби те, що жило колись справді, житиме наново, а те, що ніби вмирає, фактично готовиться до відродження. Мрії теж не пропадають безслідно. Народжені одним, вони передаватимуться по черзі іншим, поки нарешті не здійсняться.

Минулого літа, несподівано для самого Ореста Білинського, потягло його непереможно у рідні сторони, де не мав уже нікого з рідних, а з тамошніх людей мало кого пам'ятав, а й про нього, либонь, забули давним-давно. А втім, роль конкретних осіб в цьому потягові у рідні сторони була мінімальна. Люди рідного села в його уяві зупинилися на тому відтинку часу, на якому залишив він їх тому двадцять п'ять років: старі не вмирали, молоді не старіли, діти не росли.

Був це начебто поклик самої землі і зв'язаної з нею природи. Можливо, одна з форм утечі від реальної дійсності, що проявляла себе саме в ідеалізації минулого.

Першим відрухом було запропонувати дружині товаришувати йому в мандрівці (туризм мав би бути її слабкістю), але згодом мусив визнати свій план безглуздим.

Ліну, вроджену і виховану в місті, нічим не привабило б звичайне, без особливих краєвидів, позбавлене ріки і гір подільське село, а тому діяла б тільки на нерви її байдужа присутність.

Кожний з його синів, з цієї самої причини, що їх мати, не надавався до компанії романтичної екскурсії в молодість.

Одна лише людина була на світі, яка могла б розуміти його сентимент до реліквій минулого і відчувати разом з ним. Не сумнівався, що ця людина з дорогою душею поїхала б з ним і в його Луги, і в сусідні Ліски, де під білими кам'яними плитами спочивали дядько і дядина Максимовичі, та, на жаль, ця мрія була поза сферою можливого.

Справді, що сказав би світ, коли б дізнався, що шановна всіма вдова по отцю Річинськім і адвокат Білинський вибралися удвох в подорож по місцях молодості!

Такого гріха світ не простив би їм.

Чимчикуючи вдосвіта на вокзал з позиченим у синів рюкзаком, у приношеному, вже трохи завузькому спортивному костюмі, Орест Білинський наклав собі дороги і продефілював попри вікна дому, в якому жила Олена Річинська. Мав це бути протест проти умовностей, які заморожують живу течію життя.