Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗

Раптом… Скажіть, чи не чортова це робота — телефон? Номер цього телефону знала тільки Уршуля, і то як секретний урядовий. Між мною і Марією було домовлено, що, на випадок дзвінка по телефону, підходжу тільки я… До Марії дзвонив я умовленим знаком. Підходжу до телефону і чую неприємну звістку, що у дружини черговий нервовий припадок і Уршуля з плачем просить мене зараз приїхати додому. Ви розумієте ситуацію, Зоню? Коли б я дав зрозуміти вашому батькові, що він повинен вийти разом зі мною, це було б нетактовністю, ба навіть смішно. Що ж то — хіба я не розуміюсь на жартах чи втратив уже довір'я до дружини і приятеля? Навпаки, Зоню, я попросив його залишитись і продовжувати вечерю. Він і сам зрозумів, що мені буде незручно, як він вийде разом зі мною… І тому я пішов, а він залишився. Так, видно, сам чорт хотів.

Що з вами, Зонечко? Водички! А може, винця? Таки водички? Прошу дуже. Ах, Зоня… ви непотрібно так переживаєте… нічого поганого я вам про вашого татка не розповім… Не треба хвилюватись…

Не залежало це від неї — зрівноважити свої нерви. Чула вогонь у собі, що сушив їй горлянку і витискав піт з тіла. Приклала чарку до уст і помочила губи у вині, не ликнувши.

— Отож я вийшов, а Аркадій… ні, до сьогодні не вірю, що він зробив це з переконання, просто був це його черговий експеримент… Випробування нового інструмента, на якому йому захотілось раптом дати концерт… Одна з його незліченних фантазій… Вони залишились удвох, і от, — що ви на це скажете, Зоню? — він… Аркадій… світський чоловік, у реверенді… надіває на себе монашу рясу і з запалом та красномовністю єзуїта починає переконувати Марію, що вона заради спасіння власної душі повинна розійтись зі мною… Я не був при тому, але я уявляю собі, якими фарбами змальовував він їй те пекло! Досить сказати, що, прийшовши на другий день до Марії, я відразу замітив зміну в її ставленні до мене… Спочатку мені здавалось, що вона під впливом вчорашнього продовжує гру, але згодом переконався, що вона справді якась неврівноважена… Я пробував розвіяти… здмухнути з моєї Марії той макабричний [151] настрій, але те було сильніше за неї… за її кохання до мене… Я бачив, Зоню, я бачив, як вона намагалась пірвати пута, що ними зв'язав її Аркадій того вечора… вона простягала до мене руки, щоб я її рятував, і зараз же ховала ті руки з острахом поза себе… Ні, я не перебільшую. Він загіпнотизував її… Його впливу на неї не знищує навіть час, як це звичайно буває при гіпнозі… Починаються зустрічі між ними поза моєю спиною… якесь таємне листування, і Марія з кожним днем далечіє від мене в переносному поки що значенні цього слова… Ви розумієте, Зонечко, це вже не Марія, а життя моє тікає від мене, а я не можу затримати його… Дійшло до того, що мені дозволено було приходити тільки у призначені години і відходити теж у призначені години. В нашій квартирі з'являються якісь Побожні фігури… якась чудернацька місіонерського видання література… Марія починає говорити тільки про спасіння людської душі, рай і пекло… Всі мої розпачливі спроби привернути її до себе викликали зовсім протилежні наслідки… Я вирішив на якийсь час залишити її в спокої — дати їй змогу прийти до рівноваги… Вона погодилась, що так буде найкраще. Ми умовились, що два тижні я не появлятимусь у нашій квартирі… А коли я зайшов туди через два тижні — сторож дав мені листа і ключ від квартири. У листі вона коротенько повідомляла мене, що пориває з світським життям і йде в монастир… спокутувати свій гріх. А правда, виразно підкреслила, що вона буде молитись і за мою грішну душу, ніби мені її молитви були потрібні.

Ось яку штуку втяв мені ваш батько, а тепер, — вп'ялив у Зоню пильні, розгарячковані ще оповіданням очі, — повинні ви відпокутувати за нього. Саме ви, а не жодна інша з ваших сестер! Бо тільки ви, як жодна жінка досі, втілює присутність тієї. Бачите, я відвертий з вами, хочу зробити з вас дзеркало, в якому міг би побачити ту, яку вкрав у мене ваш батько… га… га… га…

Зоня дивиться на його живіт, втиснутий у вузьку модну жилетку, дворядівку. Цей чоловік сміється не горлом, а нутрощами! Сміється своїм серцем… своїми печінками… Дивіться, дивіться на людину, що сміється печінкою! Втім, Зоні робиться страшно. Їй починає здаватись, що цей сміх — перший звістун її програної [152]. Але вона не сміє програти! Адже ще нічого не сталось… фактично ще нічого не сталось… Ще всі можливості перед нею… Але які… які… ті всі можливості? Посада… де та посада? Тільки не дати полонити себе фальшивим настроям. Настроям може піддаватись пан куратор, який шукає розваг у своїм безрадіснім житті, але не вона, Зоня Річинська, твереза голова, яка приїхала по посаду до Львова.

Твереза голова може для успіху в інтересі відіграти роль легко запамороченої, але — ради бога — роль та не може вислизнути з-під контролю здорового глузду!

Можна — чому ж ні? — погладити гудзики на його жилетці і спитати не без нотки фамільярності в голосі:

— А як буде з моєю посадою? Я хочу знати… як буде з посадою для мене?

Ради бога, що сказала вона таке? Чому він з такою зненавистю повернув до неї своє велике, аж тепер бачить, яке неймовірно велике, бронзове обличчя?

Зелений страх, що поступила нетактовно, що цим зашкодила в якийсь спосіб собі й посаді, знову позбавляє Зоню самовпевненості. Вона знову боїться і тремтить нервово на цілому тілі. На долонях знов виступає холодний піт. Вона почуває, як вивітрює, — о так, це властивий вислів, — вивітрює її вплив медіума на нього. Це ж зрозуміло, що він тепер ніяк не може вбачити в цьому посірілому, стягнутому від страху обличчі світлий образ там-то?! Зоня нарешті усвідомлює собі, що перед нею не людина, до якої можна промовити людською мовою, а безіменна важка маса, чужа всьому людському.

І все-таки, — укладається в думках в якійсь божевільній рівночасності, — вона мусить подолати цю перешкоду і повернутись додому з посадою!

Адже тут не йдеться вже тільки про саму посаду, як таку, — ідеться про перемогу над нездоланним супротивником, про тріумф Зоні Річинської перед своїми і чужими. Зібралась, поїхала до Львова поговорити з самим куратором — і завидуйте: посада в кишені!

Зоня мобілізує всю силу волі на те, аби надати своєму обличчю спокійного виразу. Лагідний вираз на її обличчі подобається Ясінському. Він, річ очевидна, не звик в подібних приміщеннях бачити біля себе ділових жінок. Це ж — пробі — не робота і не сімейне притулисько, а місце, де він за свої гроші має право на розвагу.

Він бере Зоню ніжно, але міцно за талію і пригортає до себе. Його жилет віддає знайомим, але незнаним Зоні одеколоном.

«Це є окремий кабінет», — виникає у її свідомості. Це є та довго очікувана посада. Це є витріщені очі Марині. Це є сенсація на ціле містечко. І Зоня примружує лячно повіки перед м'ясистими, нещадними губами, що дихають на неї вином і салаткою з зелених помідорів. Але губи ті тільки наближаються, не доторкуючись до неї.

Через хвилину вона знову сама. Замість руки Ясінського, в неї за спиною бильце крісла. Ясінський шукає портсигар, якого не може знайти. Виявляється, він лежав перед ним на столі.

— Пробачте мені, Зоню, ви заговорили про посаду… І мені згадалися деякі неприємні справи, про які волів би на цьому місці не пам'ятати… Ви дитина, Зоню, і тому мені стає трохи сумно, коли дивлюсь на вас… Як ви уявляєте собі посаду у Львівському воєводстві? Що сказали б мої, починаючи від ендеків, а кінчаючи правими соціалістами, коли б безпосередньо після вбивства мого попередника гайдамацькими бандами, вживаю офіційної термінології, прийняв на посаду… гайдамачку? Я боюся, що факт цей міг би викликати в найкращому випадку погромний наскок нашої студентської молоді на ваші установи… Крім того, як ви уявляєте собі свою роль державної вчительки в русинському селі? Ви мусили б з свого службового обов'язку допомагати шкільній і політичній владі приборкувати русинського хлопа і виплакувати в ньому лояльність до Польської держави, бо чим скоріше стане він на цей грунт, тим краще для нього. Але чи почуваєте себе досить міцною для цієї ролі? Мені здається — ні. Судячи по вашому батьку — ваша гарна голівка, мабуть, теж нашпикована різними українськими ідеями й ідеалами…