Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
Примітки
1) Маю його в двох копіях. Вписав його до своїх записок з своїми замітками Ґоліньский, на с. 463, серед звісток з місяця травня, під заголовком: "З України з обозу новини”, і воно ж в ркп. 41 збірки Русєцких с. 147 дд. Оповідається про Мисловского весь час в третій особі.
2) Тільки дещо навів з неї Липинський, Z dziejow c. 430, 527.
3) У Ґолін. 25.
4) Слова Хмельницького посол старається віддати в автентичній українській формі, хоч се не дуже йому вдається і репліки гетьмана подаються мішаниною польських і українських слів; я дещо з того “кольору” заховую.
5) Ґол. da bole і (не читко).
6) Potwarzac Рус., powtarzac Ґол.
6) Сі слова сильно покручені, і до них Ґолиньский, очевидно від себе, додав таке міркуваннє: "се немов провіщаннє — аби його шукали або в Животові або в гробі”.
7) trzyma — Рус., trwozi — Ґол.
8) По тексту повинно бути навпаки: було перед тим тяжче, тепер лекше.
9) Помилково: Румейко.
10) Інструкція (“память”) Степанову надрукована в Архиві Ю. З. Р. III. IV с. 567 з великими прогалинами у вступі і без дати; але дата 1 березня, с. с. есть в Малорос. прик. 1651 справа 6.
11) Кілька імен занадто зіпсованих або непевних пропускаю.
12) Haraczko.
13) Лист сей переказує нунцій, Жерела XVI с. 114.
14) У Ґоліньского, c. 458, під днем 2 травня.
15) Архив Ю. З. Р. III. IV. с. 559.
16) Акты Ю. З. Р. III с. 458.
17) Білгор. ст. 323 л. 333.
18) Від Животова до Бару навпростець коло 125 клм.
19) До сього стояння під Животовим очевидно належить звістка, з значним спізненнєм записана нунцієм, що Хмельницький під Кальником (від Кальника до Животова коло 4 миль) зібрав і привів до порядку своє військо і чекає за тиждень, найдалі за, два тижні Татар. - Рел. 13 травня, с. 116.
20) Акты Ю. З. Р. III с. 451. Theatrum Europ. 76.
21) Жерела XVI с. 115.
22) Рудавский с. 73. Transsylvania І с. 160.
УКРАЇНСЬКО-БІЛОРУСЬКІ ВІДНОСИНИ, ОРІЄНТАЦІЯ БІЛОРУСИ НА КОЗАЧЧИНУ, ОПОВІДАННЯ АФ. КРИЖАНОВСЬКОГО, ПОЛІТИКА НЕЙТРАЛЬНОСТИ, ПОЗИЦІЯ ЯН. РАДИВИЛА, ЧУТКИ ПРО ПЕРЕМИРЄ УКРАІНСЬКО-ЛИТОВСЬКЕ.
З приводу Радивилового посольства до Хмельницького я мушу ще спинитися на українсько-білоруських відносинах і на козацькім білоруськім фронті.
Після того як Хмельницькому і козаччині, не вважаючи на всі бажання, не вдалося в компанії 1649 р. затримати в. кн. Литовське в тій нейтральній позиції, яку воно до певної міри взяло було в 1648 р., і білоруські землі на короткий час стали ареною козацьких операцій, серед української і білоруської людности в. кн. Литовського видимо піднявся великий інтерес до української справи. Постанова Зборівського трактату про скасованнє унії і реституцію православній церкві всіх бенефіцій, які їй коли небудь надавали, схвилювали многострадальні православні круги в. кн. Литовського, і козацьке військо, козацький гетьман і його старшина відразу виросли в їх очах на богоданних протекторів православної віри і руського життя Білоруси так само як і України. Політика гетьмана й війська — шукати протекції й інтервенції московського царя для розвязки відносин до Польщі, в звязку з сим теж мусіла зробити сильне вражіннє. На Білоруси підіймається фермент, який вповні дав себе відчути потім підчас українсько-московської окупації 1654-5 рр., а в козацькій кругах — серед українського уряду, краще сказавши, наростає переконаннє, що Білорусь повинна перейти, і готова перейти під козацьку протекцію, і при першій можливости мусить бути включена в рамці Козацької Республіки, принаймні сумежні білоруські землі. Використовуються всі сприятливі обставини для поширення козацької орґанізації і народнього повстання в сих сумежних землях, і хоч за недостачею матеріялу ми тільки епізодично можемо слідити за сею роботою, її загальний характер вирисовується перед нами зовсім ясно.
Підчас побуту послів Пушкиних в Варшаві їх посольство між иншим завязало в місяці липні н. с. зносини з делєґатом виленського брацтва, виленським купцем Гнатом Лискевичом, що приїхав до Варшави в справах віри. Він заявив членам посольства, що його “прислано з Вильни, постановою всього брацтва людей православної віри просити короля, аби він згідно з його договором з Б. Хмельницьким звелів відібрати від уніятів церкви, які перед тим були благочестивої православної віри”. Поясняв послові, що на те було вже “королівське повеліннє”, “тільки пани-рада чинять в тім проволоку і грамот тих не випускають”. Виленські братчики, мовляв, збираються в тій справі посилати до гетьмана, і певні що гетьман і все військо Запорозьке того не потерплять і постоять за віру. При тім він показував послам реєстр козацьких полків — зложений очевидно на підставі офіціяльного реєстру 1649/50 р., і вірші зложені в похвалу Хмельницькому і Виговському — очевидно навіяні віршами на герб Хмельницького, котрим був прикрашений той офіціяльний реєстр. Вірші дуже нескладні (дуже, що правда потерпіли при переписуванню їх московськими писарями, що видно поправляли їх по свойому) 1), і змістом вони досить бідні, — але дуже інтересно бачити як козацький гетьман представляється тут в ролі великого протектора православної віри, голови Руського народу, відновителя діла Володимера Великого (“виною синів Володимерових Росія упала, з Хмельницьких при Богдані на ноги устала”). А поруч нього другий провіденціяльний муж — Іоан Виговський його помічник і ученик (“понеже Богдана Дух святий умудряєт, Іоана мудрости Богдан научаєт”) і вони вдвох визволяють військо, Руський нарід і православну віру.
Лискевич оповідав, що сі похвали Богданові друкуються в Вильні 2), і можливо, що дійсно таке виданнє тоді приготовлялось, як captatio benevolentiae гетьмана і його всесильного писаря, в звязку з задуманим посольством до Запорозького війська в справах руської віри. Але як таке виданнє бібліоґрафам не відоме, так і такого виленського посольства до гетьмана не знайшов я слідів — хоч се не значить, що не було ні одного ні другого.
Що орієнтація на Козаччину і Хмельницького стояла далі, посвідчують відомости принесені до Москви Афіногеном Крижановським, в його приїзд до Москви в квітні. Правда се свідок не дуже авторитетний — безсумнівний авантюрист і пройдисвіт 3), але в тім, що він оповідав, далеко не все було вигадкою. Він представлявся сим разом, як ігумен полоцького монастиря Воскресения, висланий кількома місцевими монастирями (брацьким полоцьким в тім числі), щоб заручитися дозволом перейти їм до московських монастирів на випадок, коли б Поляки перемогли козаків в тій кампанії, що почала розграватись. На допиті він росповідав, що їм, Білорусам 4), приходить ся тяжко. На всіх соймиках “Римляне” галасують, що їх, православних Білорусинів, треба знищити й кінець їм учинити. Нинішньої зими, всеїдної неділі (5-12 лютого н. с.), він, Афіноген, був з другим полоцьким ігуменом у воєводи полоцького і гетьмана в. кн. Литовського Януша Кишки, і допитували ся “з многим прошеннєм”, що з ними буде — бо він хоч і римської віри, але чоловік добрий, старий і богобоязливий. Дійсно, він се їм відкрив: король і вся Річпосполита так постановили: як тільки вони Хмельницького знищать, тоді вирубають і всіх Білорусців до одного, “с ссущими младенцы”; церкви божі й нанастирі спалять і полишать самих Римлян. Про се він знає, бо на всю Литву він перший чоловік, і племінник його, гетьман Януш Радивил, так йому писав, — тільки Кишка не дає на се своєї згоди.
Зносини з козаками їм всяко утрудняють: “до Київа їх, Білорусців, нікого не пускають, аби вони з Хмельницьким не побачились, і в чім небудь з ним не порозумілись (ни о чем с ним не мыслили)”; приходиться вести зносини потайки, і вони таки “с Хмельницким ссылают”, і про все дають знати.
