Вир - Тютюнник Григорий Михайлович (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Орися пила молоко, тримаючи кухоль за вушко, і раптом побачила, що по ньому лізе жучок сонечко; вона посадила його на мізинець і стала тихо примовляти: «Сонечко, сонечко, заглянь у віконечко, свої крильця розпусти, до милого полети». Воно дійсно злетіло, і молодиця провела його зачарованим, як у маленької дитини, поглядом. Мати перехопила той погляд:
— Не долетить, в огні опалиться. Орися опустила очі, в червоних вушках злякано затремтіли золоті сережки:
— Ось як підправимося трохи по господарству, піду до ворожки на хутори.
— На ворожку плюнь, на серце надійся. Воно все скаже.
— Коли ж воно з обох боків болить, де не торкнешся.
— Значить, нелегко і йому там. Болить, то нічого. Страшніше, як замре, того бійся, дочко...
У дворі гавкнув пес. Раз, другий, третій, потім як водою залився — ланцюгом дзвенить, аж на левади чути.
— Таке, наче на чужих. Ану, піди глянь, хто там такий.
Орися кинула на землю череп'яний кухлик, замелькала голими литками по городу. Назад прибігла гаряча, під синьою кофтиною груди полохаються.
— Мамо, повен двір бійців наїхало.
Обоє побігли до хати. Під вербою в холодку стояла машина. Біля колодязя тиснулося чоловік десять бійців у сірих брудних шинелях. На спітнілих обличчях тривога і поспішність. Гімнастьорки на спинах і попід пахвами темні від поту. Бійці штовхаються, брязкотять котелками.
— Чумаченко, вистачить тобі. Допався, як віл до калюжі.
— Дай баклагу набрати.
— Куди ллєш у чоботи? Хіба повилазило?
— Хлопці, оце я тут і в прийми пристану, — балагурить Чумаченко, витираючи рукавом рота. — Он уже й наречена з тещею йдуть.
— Перестань, — стогне смаглолиций боєць з рукою на перев'язі, відвертаючи сердите обличчя. Йому, напевне, вже набридли Чумаченкові теревені.
Серед двору, поглядаючи на годинник, стоїть До-рош. Неголене обличчя темніє щетиною, очі червоні, роз'ятрені пилюкою.
— Хто є в селі? — питає він Уляну.
— Немає нікого. Голова сільради і голова колгоспу виїхали. Вакуїрувались.
— Німців не чувати?
— Борони боже, — блідне Уляна.
— Тоді ось що, — Дорош спирається на палицю, шкутильгав в холодок під верби. — Чи не можна у вас пораненого покласти? Четвертий день веземо. Розтрясло його зовсім.
— Давайте його, давайте.
— Іще якби хліба спекти і білизну попрати.
— Хіба ж я вам у чомусь відмовлю. В самої двоє спитаються світами.
Дорош махнув рукою бійцям, вони відкрили борт машини і почали там щось робити. По рухові їх Орися зрозуміла, що вони підіймають щось важке. Вона хотіла подивитися, але бійці стояли так щільно, що вона нічого не могла побачити. Орися відступила. Повз неї пропливла жовта рука, стрижена голова. Довгі, зігнуті в колінах ноги теліпалися піхотинськими ботинками, на яких засохла грязюка. Коли пораненого вносили в сіни, хтось із бійців зробив необережний рух, і він застогнав.
Дорош сів на призьбі, витяг поранену ногу і так сидів довго, не то задумавшись, не то дрімаючи. В чорній тіні його козирка тужили очі: невже забули його люди в Троянівці? Невже так змінила його військова форма чи бої та тривога зліпили друге обличчя, що не впізнають його люди? Оце ж садиба Вихорів, він її знає. Он Орися накидає в жлукто цілу гору червоно-армійської білизни і не впізнає його, не дивиться навіть на нього. Дорош бере паличку, виходить із двору. Левадами, через Ташань — і вже війна вгризається залізяччям десь позаду, струшує в пітьму людське життя, обжирається кров'ю, гасить очі святому радянському воїнству, гоготить вулканами, а тут вимиває вітерець поливу на небі, розхукує біле хмариння, і цілі потоки синяви заливають світ і ніжать землю духом неба і коріння; і те єднання землі і неба щемить у грудях тривогою вічності: людина відчуває себе новонародженою перед красою життя, і сяйво добра освічує їй душу, і в тому сяйві вона бачить себе збоку первозданною, непорочною, доброю, як перкалеве світло березових гаїв, ніжною і щирою, як голуб'яче серце. Дорош теж зайнявся тихим світлом добра. Природа входила в нього духом коріння, чистотою небесної синяви, бентежила хліборобське серце. Якою ж ви силою володієте, сині небесні потоки, ви, білі хмари, і ти, пахуча земле, що з одного робиш звіра, а з другого голуба? Отже, є в тобі таємні чари? А хмари біліли, і гомоніли сині потоки: «Справедлива душа чарується небом і землею, а чорна — смертю». Дорош і справді чарувався небом і землею і думав, дибаючи понад Ташанню:
«Невже ж я тут і все бачу після того, як по мені проскреготіла машина війни?»
Сині потоки лилися, і Ташань кипіла під вітром. Верби сплакували листям, і золоті сльози гнало за водою. Комиші кошлатились, і здавалося, що в їхній таємничості хтось живе. Дорош розгорнув їх руками, вийшов на берег річки і сів на пеньку. Тепер його ніхто не бачив, бо він. був сам на сам із річкою. Коло нього, затоплений у воду, стояв човен, лежало поламане весло. На сучку верби висів прогнилий ятір. Забуте, покинуте місце. Давно сюди не ступала людська нога. Тільки сині потоки поміж комишами та зелене латаття підняло на вітер вуха. Скоро воно осяде на дно, відімре — і чи не тому так нашорошило вуха, щоб наслухатися востаннє вічної думи комишів? Латаття осяде, і річка очиститься, — але чи очиститься людська совість від звірячого паскудства і коли ж настане такий час?
Вода світила на Дороша лагідністю, виколисувала милість до всього живого. З комишевої затоки ви-пливла дика качка з каченятами, і вони шульпотіли собі та перекахкувалися, живлячись, чим дарувала природа, а Дорош шепотів: «Пливіть. Я вам нічого поганого не зроблю».
І коли стара качка закричала щось по-своєму і всі діти опливлися докупи та звели одне до одного дзьобики і загомоніли, — Дорош відчув, як щось давонуло за горло. Може, то одвалився з душі камінь війни і захльоснуло його людською радістю, що стріляний, пропахлий смертями воїн потер рукою щемлячі очі над тихою пустельною рікою. «Ну, так я зовсім розкисну, — усміхнувся Дорош. — Мені потрібне тверде серце».
Він вийшов із комишів, як із зеленого храму, до якого ходив на сповідь. Там він залишив свою ніжність, і якщо він залишиться живим і повернеться, — він візьме її назад у зеленого бога.
Комиші з тихим шумом затворили за ним пахучі двері, і він знову став тим Дорошем, яким був, і небо вже не слало йому синіх потоків, а земля палила очі чорним попелом. На колгоспному дворі він знайшов того попелу цілі купи. Вітер кіптюжив і дмухався ним. Конюшня, корівники — все спалено. Обвугліли стовпи, як пам'ятники печалі. Жах, мовчазність, пустеля. Дорош обкульгав згарище, сів з невітряної сторони на якийсь шурпак і зняв кашкет. «Де ж ти починаєшся і де кінчаєшся, людське глупство? Для кого ж ми грудьми закривали землю? Невже самі люди, що це творили, пустили з вітром і димом?» Він все нижче схиляв голову, і в грудях у нього щось рвалося і боліло. Попіл присипав плечі і руки.
До Дороша підійшла людина і стала поряд. Він не піднімав очей і бачив лише латані чоботи в попелі.
— Хто спалив колгосп? — запитав Дорош. Чоботи переступили з місця на місце.
— Хто палив, питаю? — зірвався Дорош і побачив перед собою старого в кожусі, що тремтів плечима і розмазував шапкою попіл на обличчі.
— Валентине Павловичу... Товаришу Дорош. Звиніть. Не догледів я...
— Та хто ж ти? — доступився Дорош і насилу « розпізнав завгоспа Григора Тетерю. Колись цей старий був чистун, акуратист, вуса підстрижені, сорочка чиста, борода і шия підголені. Тепер же стояв брудний, обірваний чоловік, зсутулений горем. За цих кілька місяців у нього відросла борода, запали очі, загострились вилиці. Вдень і вночі вештався він згарищем і виколупував із попелу то відро, то решето або просто сідав на землю і розплутував якісь вірьовки, говорив сам із собою. Люди і домашні вирішили, що він з'їхав з глузду, і не чіпали старого.
Тепер, стоячи перед Дорошем, від плакав, витираючи шапкою червоні, без вій очі, довго нічого не міг сказати, крім: «Простіть, не догледів. Що ж, я знаю. Я винний».
