Вир - Тютюнник Григорий Михайлович (электронные книги без регистрации TXT) 📗

— Спасибі, хоч ти до нас заходиш, Хомо. Мій мовчить цілими днями, як деревина. Пропало б воно пропадом, отаке життя, — горювала Явдоха, — Тільки й знає, що кадить та й кадить, уже всю хату провоняв табачшцем, що з молодиць ніхто не навернеться. Що ж воно чувати, Хомо? Чи не прогнали німця?

— Щось не чути. А виходить так, що в Троянівку заявиться.

— О боже мій, пропали ми навіки. А тут він, — Явдоха показала на Павла, — за Джмелями з голоблею ганявся. Нащо вони тобі здалися? Німці ж тільки ступлять — тебе ж тершого на шворку, горе ти мов нещасне... Цілий вік із тобою мучилася, а на старість доведеться одній шматки поміж людей просити. Бачите, бачите, сусідо? Сидить собі і ні гадки, ані думки. Йому байдуже, що, може, і хату спалять, і хазяйство пограбують, і старцями по світу пустять. Йому все байдуже, аби кисет був повний.

— Ти догавкаешся, ой догавкаєшся! — крикнув Павло, і це були його перші слова, які вона почула за тиждень.

— О, чуєте? Чуєте? — знову забубоніла Явдоха, але Павло так ворухнув на неї очима, що вона зараз же замовкла і йішла в хатину.

Павло і Хома залишилися вдвох. Дружба між ними в'язалася на дивовижних началах: Павло увесь час мовчить, мов камінь, а Хома говорить і говорить, аж у горлі деренчить. Вийшовши від Павла, хвалиться зустрічним дядькам: «Оце був у Павла, то так наговорився, що хай йому тямиться».

Хома любив Павла так, як слабий любить сильного. Вони і працювали разом у колгоспі: копали колодязі, ями, льохи, кагати. І де грунт був твердіший, то там ставав Павло, а коли витягали з колодязя грунт, то Павло був унизу, а Хома угорі.

Підсівши тепер до Павла поближче, Хома розстебнув куцину, бо в хаті було жарко, і тихо почав:

— Хоч ти, Павле, і сердишся, а Явдоха правду каже: не треба було встрявати в бійку. Сам бачиш, який тепер час: влади нема. Хто сильний, той тебе й з'їсть. Взяти хоч і колгосп. Дбали люди, дбали, а тепер що вийшло? Самі ж і розтягають по цурочці. Гай-гай. А як наші німчика відженуть та назад вернуться — де зерно, де плужки, де гарбочки, де реманент? Що ми скажемо? Який одвіт дамо? Знову ж таки і з другого боку подумати, то і не помирати нам з голоду. А прикинеш дурною головонькою, то виходить, що тепер таке врем'ячко, що сиди тихенько, як мушка в щілині, і лапками не воруши. Так ні. Є людці. Хоча б і Джмелі. Це такі люди, що при любій владі житимуть, і завжди їм добре буде. Візьми хоч і Якима: як приходили денікінці, то він мою куму Ольгу трохи на той світ не відправив. — Хома замовк, пригадуючи, як воно все було. Явдоха торохтіла в хатині рогачами, а на горищі сокоріла курка, заклопотано і соромливо, збираючись анести яйце. — Кум тоді з червоними відступив, а Ольга залишилася. От і живе собі жінка тихо, нікому ні слівця, ні півслівця. Коли це ворота рип: заїжджають до двору черкеси в шапках; в кожного на поясочку ніж висить, на офіцерикові папаха біла, цигарка в зубах, погони золоті, а на руці батіжок плетений. І з ним — хто б ти подумав? — Яким Джмелик. Сорочка вишивана, жилеточка, чобітки юхтові, волосся оливою намащено — як до церкви зібрався. Показує рукою на Ольгу: «Оце жінка голови комнезаму. Сам бачив, два ящики оружжя у дворі закопувала». Офіцер виплюнув з рота цигарку, погрався нагаєм та й каже: «Говори, де зброя, бо як не скажеш, — дам своїм молодцям на розправу». І підморгує усміхаючись. А чеченці джеркочуть по-своєму, блискають зубами, язиками прицмокують. А Ольга була червона, як калиночка, а то — зблідла, та все одно гарна, сорочка на рукавах червоними квітками вишита, очіпок зелений, і сама повна та здорова, як з тугої води вийшла... Опустила очі. «Нічого, — каже, — не знаю». Моргнув офіцер чеченцям. Позіскакували вони із сідел, скрутили білі руки і давай на-гаями шмагати. Сорочка на спині лопнула, кров бризкає, молоде тіло чорними п'явочками взялося, стогне, сердешненька, голову під руки ховає... А Яким стоїть посеред двору, приказує: «Так її, так. Бреше, скаже». А Ольга мовчить. Кинули її на землю, давай двір копати. Зрили — яма на ямі. В коморі, на горищі, по стріхах. Тоді офіцер як підскочить до Якима, шаблю вийняв, руки трусяться: «Шукай, мерзотнику, сам. Як не знайдеш, — голову зрубаю». Яким лопаточку в руки — і давай рити у стайні. А Ольга ніби непритомна, а сама краєчком ока позирає, а серденько трохи з грудей не вискочить. Це вже вона потім розказувала. Лежу, каже, а в самої так усе й похололо: ну, думаю, тепер кінець. Зброя в стайні захована. Знайдуть — до вечора не доживу. Копав Яким — не знайшов: зброя була під самим порогом зарита. Звалили чеченці його на землю, скинули штанці і давай ліпити, що ледве додому добрався. А прийшли червоні — не соромлячись людей, штани скидав, рубчики показував. Отакий був Яким Джмелик. А тепер його синочки. Як прийдуть німці — їхня влада, а тебе на гілляку... Балакають — німці земельку будуть роздавати. Як ти думаєш, нам з тобою приріжуть?! Моя батьківщина — на Данелевщині. Пшеничка там родила, житечко, просо. Стільки проса, що нас п'ятеро дітей за зиму в ступах не перетовчемо. Мати пшонянички пекла. Тільки скине з сковороди — летять, як у глинисько. Я — найменший, то мені найменше і попадало. А як виїдемо орати, я коней пасу, під возом граюся, а розумін-нячко є: виросту — і мені наділять, і я господарюватиму... Якби дали там, де й раніше, біля ставка. Ми там часто уночі з братами карасів ловили. Уночі, бувало, зірочки сяють, а карасі з води бульк, грають проти місяця. То як, Павле, приріжуть?..

Павло розтоптав чоботом недопалок, почухав живота, поставив на комин коробку з тютюном:

— Приріжуть, Хомо, ще й у кишки тобі наб'ють, щоб не мало було.

Хома зітхнув і поправив на голові заячу шапку:

— Поживемо — побачимо. Воно й правда, не на те вони пруть, щоб нам земельку дарували... А втім... Ех, коли б то наперед знав, ще то буде!..

VI

Над Ташанню пахло вербовими кладками. Несло тонку, як слина з бичачої губи, павутину. Беева гора із жовтим лісом блищала, мов іконостас. У сазі підпасалася перелітна птиця: казарки, нерозні, свищі. Підібгавши ногу, красувалася чапля, з чорного носа капала вода. Пеньки чорніли ковадлами. Осока полоскала у воді зелені ножі. Над левадами стояв цибулячий дух конопель. Кричали білі гуси. Хтось бив праником по шматтю: апть, апть, апть. Сонце крутилося у вирі, і від нього відлітали іскри, як від наждачного точила.

Але ніхто не милувався красою осені. Люди опускали очі перед її разючим блиском. Сохли на вербах ятери, павутиння позаплітало на них устенки. Що тепер ловити в ті ятери? Зорі з Ташані в тихі осінні ночі? Потріскалися човни, обростають зеленим мохом. Хто попливе на них? Хіба вербовий листочок? Умирають трави. Хто коситиме? Осінні дощі. Замерзає худоба по далеких шляхах та дорогах. Хто ж ту траву їстиме? А пожеруть її осінні тумани, іржавою юшкою по землі пустять, і незапахне вона морозним душком, не хруматимуть її ситі коні.

І ходили люди, заклопотані, стривожені, вставали, як сіріло, і лягали спати далеко за північ; їх турбувало одне: як жити, що робити? Підходила зима, треба щось їсти, в чомусь ходити, і тому люди вибирали картоплю, зрізували соняшники, звозили гарбузи, виривали матірку, а старі діди здіймали з горищ прядки та веретена, що десятки років лежали там на розвагу відьмам та домовикам, і ладнали домашні фабрики, бо де ж того краму набрати, коли гримить отака війна?

Вийшла і Орися з матір'ю рвати. День стояв теплий, тихий. Високе небо виблискувало, як полива на відрі, слало на землю тихі шуми: то шелест вітру, то сюрчання пташиних зграй, що збиралися відлітати, то відлуння чийогось далекого оклику, то гелготання перелітних гусей.

Забравшись у густу матірку, як у воду, невістка і свекруха працювали мовчки, не бачачи одна одної, а тільки чуючи над собою шелест зелених стебел з пахучими китичками зверху. Коли сонце підбилося вгору, жінки сіли снідати на обніжку. Уляна вийняла з-поміж горсток глечик холодного молока, накритого Г лопухом, відрізала окраєць хліба, поставила два череп'яних кухлі.