Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
Може, ми б узагалі не згадували про цей приїзд гіпнотизера до Яблунівки, обійшли мовчанням, як обходимо багато інших, важливіших фактів, та в загальному ланцюжку подій повальний сон, навіяний гіпнотизером, займає своє цікаве місце. Повальний сон увійшов у історію колгоспу «Барвінок», про нього й нині розказують легенди, анекдоти й нісенітниці, отже, в нашій пісні пісень про Яблунівку про цей гіпнотичний сон має бути своя пісня.
РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ ТРЕТІЙ,
у якому йдеться про повернення Хоми в обітовану Яблунівку, про робота Васю, котрий гайнув у світи слідом за гіпнотизером, щоб той обернув його силою свого мистецтва на пляшку української горілки з перцем, а також змальовується колгоспна ферма
І тому має бути ця пісня, що Хома — старший куди пошлють і грибок маслючок, позичений чоловік і знаменитий мандрівник, гість американського континенту й поборник прав трудящої людини в усьому світі! — повернувся додому саме під час цього колективного сну яблунівців.
Пригадуєте, що проводжання старшого куди пошлють за океан обернулось на всенародне свято, на велике театралізоване дійство, в якому Яблунівці явили всю глибину своєї художницької душі, сповитої в пелюшках щедрості, гумору і привітності?
Коли Хома ступив на рідну землю, грибка маслючка не зустріла навіть рідна жінка Мартоха, надійно підперезана поясом цнотливості. Не зустрів і не кинувся в обійми навіть відданий та палкий бойовий побратим Дмитро Волосюк, із яким Хома на жодному з фронтів не воював, то більше, що бойовий побратим, будучи комісований за станом здоров’я, всю війну просидів у тилу.
Зійшовши по приставному трапу з літака й на прощання усміхнувшись вродливій нашій стюардесі, котра ні в чому не програвала мегатонним у своїй вроді заокеанським секс- бомбам, Хома відчув під ногами рідну свою землю — й сльози радості блиснули в очах позиченого чоловіка. Змарнілий від подорожі та від пригод, навіть постарілий від переживань за вдале проведення місії, що звалилась на його плечі, Хома в цю урочисту хвилину мало не плакав. І якби хтось зараз із яблунівців побачив — знайомі й дорогі риси обличчя, знайома усмішка, знайомий одяг! — то теж не зумів би стримати сліз розчулення, радості й щастя, що, нарешті, знову бачить Хому живим і здоровим, упевненим у собі.
Турбореактивний літак, зоставивши смугу в небі, зник за обрієм. Скільки сягало око грибка маслючка, слався пшеничний лан, мало не видзвонюючи туго налитим колоссям. Стояв переддень жнив, сьогодні-завтра мало настати свято зажинків. Повітря пахло достиглим зерном, духом хлібної ниви, а ще розмореним дурманом полину та чебрецю, польового різнотрав’я. До пшеничного лану примикала бурякова плантація, темніючи на сонці важкою соковитою зеленню листя. Ластівки пролітали низько над землею, щебечучи,— лише вони вітали Хому з поверненням.
Старший куди пошлють, узявши до рук валізу з гостинцями й сітку-авоську з апельсинами, мандаринами та бананами, рушив до Яблунівки, до якої було рукою подати. «Низький уклін тобі, Яблунівко»,— прошепотів самими губами розчулений грибок маслючок, і горло йому перехопила судома. Ранні й пізні ягоди на вишнях було зірвано, бо ж пора яка стояла, зате гілля яблунь і груш у садах вгиналось од рум’яних та жовтих плодів. «Такий благословенний ранок,— подумалось Хомі,— а чомусь не видно нікогісінько — ні на обійстях, ні на городах, ні на вулиці. Тільки голодні кури сокочуть і собаки валують. Де ж Яблунівці? Де ж Мартоха?»
З повідомлень зарубіжної преси старший куди пошлють знав про те грандіозне свято, яке почнеться на рідній землі на честь його повернення. Але, проходячи мимо сільського стадіону, Хома не помітив там напливу спортсменів, які змагаються з легкої атлетики чи з футболу, піднімають штангу чи кидають гранату, в чесній боротьбі виборюючи почесний приз. Біля колгоспної контори, де мав би відбуватись мітинг, де мав би грати духовий оркестр, сяючи начищеними до блиску інструментами, вітрець по широкому майдану перекочував голубине пір’ячко.
Чим ближче Хома підходив до тваринницької ферми колгоспу «Барвінок», тим дужчим ставав рев худоби. Чого б їй ревти посеред літа, коли стільки паші? І хоч година рання, сонечко недавно зійшло, перламутрова роса іскриться на траві та на листі, але ж годилося б уже вигнати чи на пасовисько, чи до літнього табору.
Передумавши йти додому, Хома звернув до ферми. Й тому, що давненько не бував тут, блукаючи заокеанськими манівцями. І тому, що серце заболіло й душа заголосила,— а в кого б не заболіло, а в кого б не заголосила від того сумного ревиська!
Залишивши під дверима подорожню валізу та сітку-авось- ку з помаранчами, грибок маслючок став на порозі ферми. Худоба, що давно не бачила його, спершу повмовкала в своїх станках, повтелющувалась у старшого куди пошлють здивованими очима, а потім як зареве радісно! Та такими сурмистими голосами, що мертві мали б попідводитися я могил. Та так злагоджено, що навіть народна хорова капела чи ансамбль бандуристів не змогли б дорівнятись.
Ревли, вітаючи грибка маслючка, корови. Своїм ревом наче казали: «Бодай більше не діждати своє серце за тобою, Хомо, на шматки рвати, а щоб ти від нас лиця не відвертав, дай боже тобі жартувати, аби не хорувати, нехай тобі бог здоров’я прибавить у ручки, в ніжки і в животик трішки! Ото як не буде риба раком, так тобі не бути американським пастернаком. Ото не тикай більше пальцем у небо вишнє, на якому начебто живе Всевишній, ото бери тваринницьке діло в свої руки і щоб позбавити нас від муки, задай коровам корму — кожній потрібну норму!»
Так яблунівська худоба ревла-співала де в риму, де без рими. Бо таки любила Хому, бо таки не могла без Хоми: хоч різні за вдачею — міцні на любов, на любов і смак товариш не всяк, із перцем чи не з перцем, аби з добрим серцем. А грибок маслючок, віддячуючи за ту любов колгоспної худоби, вже заходився моторно коло кормороздавача. Увімкнув кнопку — й набрав кормів, увімкнув кнопку — й кормороздавач рушив по лінії, увімкнув кнопку — й корми висипались у ясла. І працьовитий Хома, що зголоднів за натхненною й сумлінною роботою, вмить завдав корму всій худобі. А тому-то ритуальне вітальне мукання корів дедалі стихало, аж поки й зовсім затихло, тільки чулось на фермі ремигання, сопіння й пирхання.
— Та мені ж робити, мов п’яному з гори котитись! — вигукнув Хома на всю тваринницьку ферму, зовсім забувши про те, що порається коло худоби, може, в найкращому своєму святковому одязі.— Для мене робота — наче дівка на порі, а я коло неї — наче жених у дворі. Робота мені ще ніколи не піднесла печеного гарбуза. Я та робота — завжди рівня, спаруємось швидше, ніж спарують голубку та півня. Нема такої роботи, щоб не по нашому пір’ю.
Так сам себе вихваляв Хома перед худобою, давши раду й навівши лад на тваринницькій фермі. Слід було й гній вичистити, отже, грибок маслючок увімкнув механічну гноє- чистку, себто взяв до своїх трудових рук вила-згрелі, порався коло діла, приспівував:
— Ой чук, поберемось та будемо панувати: ти будеш свині пасти, а я буду заганяти!.. Я робити добре вмію, піч топлю, руки грію, руки грію, плечі парю, не йди, Грицю, бо ударю!..
Очевидно, те ритуальне вітальне ревисько худоби, яким вона зустріла повернення Хоми з-за океану, розбудило, нарешті, в Будинку культури всіх яблунівців, загіпнотизованих заїжджим магом. Попросинавшись хто де, вони про- чумувались, позіхали, чухали намуляні вві сні боки, кректали, здивовано приглядаючись одне до одного й намагаючись пригадати події вчорашнього дня. Де гіпнотизер із палахкими очима пекельної сили, якої, мабуть, позичено з чортів, що розігрівають смолу під казанами? Гіпнотизера й слід прохолов, на сцені не зосталась і найдрібніша дещиця з реквізиту, що нагадувала б про вчорашній колективний сеанс. Голова колгоспу Михайло Григорович Дим отямився першим і геть вискочив, наче його смуток узяв! Досі був чистий у колгоспних ділах, як риб’яче око, чуткий до потреб трудящих, мов утка, густий у морально-виховній діяльності, як патока, а тепер уже собак навішають на нього, доведеться розплачуватись авторитетом!
