Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
Нанісши короткий візит ввічливості голові колгоспу «Барвінок» Михайлу Григоровичу Диму в конторі правління, гіпнотизер сказав:
— Зважте, я маю ексцентричну уяву, завжди екзальтований, за натурою — аскет. Сьогодні мене знають лише колгоспники кількох областей, та скоро про мене довідається вся мисляча Європа. Я геніальний фізіономіст. Придивившись до силуету чи профілю, до ротів та очей, до вух, носів та підборідь, я здатен прочитати людську вдачу. Не дивуйтесь, я маю містичний нюх, який здатний осягнути все. Я можу судити про особистий морально- етичний кодекс людини з того, якої довжини в неї руки — до колін чи за коліна. Чоловік хоробрий чи страхопуд — про ці риси я можу судити з того, яке саме в нього волосся на голові — щетинисте чи ні. Про довговічність і силу людську я можу довідатися з того, де в людини пуп на животі — посередині чи вище. Ваш широкий рот, Михайле Григоровичу, свідчить про те, що ви хоробра людина.
— Ай справді я був хоробрий на фронті! — зрадів почутому голова колгоспу.
— Я визначаю людську вдачу по скронях, лобах і щоках. Голоси також виказують мені таємниці людської душі. Той, хто весь час крутить головою, видає мені свою вдачу з головою. Ямка на підборідді говорить ой як багато! А також вена на лобі, а також низькі чи високі брови. Зовнішність зовсім не оманлива, зовнішність не перестає розказувати про людину.
— А де ви набрались так багато знань? — поцікавився Михайло Григорович.
— Я черпав свої знання в траві, в слові, в камені,— загадково мовив гіпнотизер.— Я зриваю маски і мімікрію, мені до снаги розуміння найтонших підтекстів.
— Ну, в Яблунівці маски та мімікрію зривати не треба, в селі такі не водяться,— задумливо мовив голова колгоспу.— Звісно, зустріньтеся з трудящими, погомоніть про своє ремесло, а вони перед вами позвітують за свої здобутки. Бо маємо чим похвалитись.
І голова колгоспу «Барвінок» усміхнувся вдоволено, йому, звичайно, хотілось, аби гіпнотизер прочитав, як відкриту книжку, не одного з яблунівців. Хоч сам і не гіпнотизер, проте, не хвастаючись, може кожному заявити, що вміє читати колгоспників не згірше, ніж мандрівний гіпнотизер. І не за довжиною рук (до колін чи за коліна ті руки), а за їхньою працьовитістю. Й не по тому, де в колгоспника міститься пуп (серед живота чи вище живота), а по тому, надриває чи не надриває він пупа в ім’я загальної справи. Проте хай виступить перед яблунівцями оцей перелітний маг, про якого згодом знатиме вся мисляча Європа, хай продемонструє своє мистецтво. То більше, що є дозвіл районного та обласного відділів культури, а районне управління сільського господарства і сам начальник районної міліції товариш Венеційський не заперечують. Та й коли ще в Яблунівку навідається якийсь гіпнотизер чи маг!
Прощаючись, гіпнотизер подивився на голову шановного голови колгоспу довгим і проникливим поглядом, що той аж здригнувся. Тим чіпким, магнетичним поглядом гіпнотизер обмацував череп Михайла Григоровича, намагаючись по характерних випуклостях, шишках і вм’ятинах вивідати дані про орган обережності, проникливості і невпевненості, а також дані про орган шанобливості й моральної чистоплотності, а також дані про орган дотепності й дані про математичну шишку. Навіть не торкнувшись пальцями голови шанованого голови колгоспу, а тільки обмацавши її професійним магнетичним поглядом, гіпнотизер за якихось півхвилини знав не тільки розгадані загадки душі Михайла Григоровича, а й майбутнє його, а й долю.
Увечері Будинок культури мало не розсідався на всі боки від тьми-тьмущої яблунівців, що зійшлись на сеанс колективного гіпнозу, який мав бути даний мандрівним гіпнотизером. Мабуть, стільки людей збиралось у селі докупи лише тоді, коли відбувався вікопомний виїзний товариський суд над позиченим чоловіком. Пригадуєте, на просторому подвір’ї в спекулянтки й пройдисвітки Одарки Дармограїхи, коли та посадила грибка маслючка на ланцюг, а сама повіялась десь на торговицю? Тоді ще сороки вели репортаж із засідання товариського суду, умить розносили вісті по всьому світу!.. Так от, зібралось людей не менше, ніж на тому судовому засіданні, бо ж кому не кортіло на своїй шкурі відчути гіпнотичну магію!
Багато загадкового в нашій розповіді, проте, либонь, ми приступаємо до найзагадковіших подій, що відбулись у Яблунівці, дякуючи заїжджому гіпнотизерові.
Кажуть, можна загіпнотизувати крокодила. Як? Опинившись десь на ріці Ніл, стрибнути з човна крокодилові на спину. Далі слід заглянути в очі крокодила своїми гіпнотичними очима. Потім якнайрішучіше зімкнути крокодилу щелепи, щоб він не міг відкусити ногу чи перекусити навпіл. І вже крокодил — загіпнотизований.
До заціпеніння й каталепсії можна довести домашню курку й кішку, а також собаку, кролика, індика, а ще жабу, а ще лева. Як? Підійдіть до собаки, приспіть її пильність, ухопіть обома руками й переверніть на спину, так тримайте. Собака — в стані заціпеніння й каталепсії. Звичайно, вам важче потрапити в африканські джунглі, та коли потрапите й зустрінетесь у тропічних хащах із царем звірів — левом, ту саму операцію проведіть і з ним.
Отже, не вдаючись у теорію й технологію проведення гіпнозів, маємо намір лише констатувати факт отакого масового й цілком добровільного гіпнозу в колгоспі «Барвінок» саме тоді, коли старший куди пошлють ось-ось мав повернутися з-за океану на рідну землю. Про цю загадкову подію згодом у газетах не писали, бо здавалась вона дуже неправдоподібною, зате багато говорили на всяких нарадах по обміну досвідом, на зльотах передовиків.
У чому ж річ? А річ у тому, що... Авжеж, яблунівський колгоспник — це вам не нільський крокодил, не африканський лев, навіть не восьминіг, якого, виявляється, також можна загіпнотизувати!.. А річ, значить, у тому, що заїжджий маг (цей, очевидно, істеричний психопат, наділений загостреним комплексом самоствердження, ця гіпертрофо- вана особистість) під час сеансу колективного гіпнозу в Будинку культури зумів навіяти сон усім присутнім. Усі, хто подався на зустріч із гіпнотизером, виявились хорошими сомнамбулами, всі послухались його волі, всі заснули в просторому Будинку культури: хто в кріслах, хто в проходах між кріслами, хто коло самісінької сцени, хто в коридорах. Звісно, тим, що в кріслах, спалось легше й приємніше, ніж тим, хто скорився магнетичному впливу гіпнотизера й заснув на підлозі. Спали чоловіки й жінки, хоч подейкують, що жінки важче піддаються гіпнозові. Спали баби й діди, хлопчики й дівчатка. Спали трактористи й комбайнери, фуражири й свинарі, телятниці й доярки. Ніхто не куняв і не дрімав, ніхто не перебував у стані легкої сонливості чи прострації,— всі спали надійно й міцно, бо, видно, заїхав у Яблунівку справді гіпнотизер першої руки, про якого згодом таки довідається мисляча Європа.
Напевне, цікаво наголосити на тому, що ніхто з присут» ніх у Будинку культури не став боротися з навіюваннями гіпнотизера. Не виявилось і таких, що вирішили свідомо прикинутися загіпнотизованими, а насправді ж ніяка гіпнотична сила не брала їх. Можливо, в такій винятковій ситуації хтось із яблунівців — не борючись із гіпнотизером, а йдучи йому назустріч! — навіть зайнявся самогіпнозом, щоб добре поспати.
Слід наголосити й на такій характерній обставині: гіпнотизер не вдався до того навіювання, яке декому могло б здатись якщо не провокаційним, то бодай підозріливим. Про що йдеться? йдеться про те, що, наприклад, міг викликати в яблунівських колгоспників усякі галюцинації. Листоноші Федору Горбатюку міг навіяти, що той — будильник, який заводиться, і, завівши листоношу привселюдно на сцені, наказав би йому через три хвилини задзвонити. Й гадаєте, листоноша не задзвонив би? Повіривши в те, що обернувся на будильник, він задзвонив би рівно через три хвилини, тюлечка в тюлечку, як і був заведений гіпнотизером. А хіба не зміг би навіяти зоотехнікові Федору Невечері, що той — неандерталець із дубцем у руках, а в лісі йому здибався тигр. І зоотехнік, перейнявшись магією наслання, перебуваючи у трансі, кинувся б із дубцем на тигра, щоб захистити своє життя, щоб убити страшного звіра, а з його шкури пошити модний і теплий одяг. Гай- гай, скільки експериментів міг. би провести на сцені яблунівського Будинку культури мандрівний гіпнотизер, та не провів, за що йому годилося б подякувати. Подякувати, скажімо, за те, що не навіяв директорові школи Діодорові Дормидонтовичу Кастальському, наче йому три роки й треба гратись у пісочку. І перед очима своїх колишніх і теперішніх учнів сидів би Діодор Дормидонтович на сцені й пересипав із пригорщі в пригірщ невидний пісок. А якби спекулянтці й пройдисвітці Одарці Дармограїсі навіяв, що до неї ось додому прийшов позиче.ний чоловік Хома, й жінка привселюдно на сцені почала чи то пригощати грибка маслючка, чи то ліжко стелити, чи то світло гасити, щоб уже роздягатись?.. А якби раптом зумів навіяти комусь із дідків — Гапличку чи Бенері,— що той став не кимось, а американським президентом, і заходився вивідувати, як у нього діла на сімейному фронті, на політичному, на передвиборному фронті, бо фронтів у американського президента ой як багато, й на всіх треба стояти на смерть. Можна собі тільки уявити, що наговорив би дідок — Бенеря чи Г апли- чок,— відчувши себе в ролі президента. Отож годиться щиро подякувати заїжджому магу за те, що він не вдався до цього індивідуального перевтілення, як і до колективного. Авжеж, у його арсеналі був прийом і колективного перевтілення: можете уявити, як, загіпнотизовані, по сцені бігають двадцять двоє колгоспників і грають у футбол, б’ючи невидним м’ячем по невидних воротях, слухаючи сюрчок неіснуючого футбольного рефері і виконуючи команди, які насправді не лунають із його вуст!
