Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
Гомоніли про всяку всячину. Чи про тих пристойних, де поставиш — стоятимуть. І про те, що всі Мини з глини, і про якусь чудасію з нашого Федосія, й про Адамові літа з починку світа. А також про те, що не було в зайця хвоста й не буде, що когось там женили дрючком коло хати, що хтось там не співає басом, а тільки басом дивиться.
А пригадайте, як готувались до зустрічі Хоми! Які промови тренували, яку наочну агітацію оформляли, як м’язи для спортивного свята гартували! І все те—наче рукою зняло. Якби хтось розказав, то автор не повірив би, й ви також не повірили б, а тут своїми очима бачили, тут самі маємо розказувати про цю дивовижу, хай інші нам не вірять.
А в усьому, либонь, винуватий отой маг заїжджий, що давав сеанс колективного гіпнозу в колгоспі «Барвінок». Добре, що пропав безслідно, як гнила колода, а якби не пропав, а якби й далі чудеса свої творив? Бач, приспав усіх! Бачте, всенародне свято зустрічання Хоми з-за океану перетворив на трудовий будень. Ще настане час, коли Яблунівці не простять собі такого повального гаволовства, ще колись зрозуміють, що гіпнотизер той заїжджий обідрав їхню радість, мов Сидорову козу, що облупив їхнє щастя, як кат Микиту. Але ж самі Яблунівці, звісно, й трохи не винуваті, бо ще не навчились боротися з магнетичною силою гіпнозу.
Старший куди пошлють порався на фермі, прислухаючись до балачок, ні про що не розпитуючи і все менше дивуючись. А далі й собі прилучився до спільної балачки. Мовляв, віз у лісі, а хомут за лісом у болоті, а коняка — чорти її знають де, як же поїхати по солому?..
Трудовий солодкий піт заливав Хомі очі, геть розмиваючи образ далекої Америки.
РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ ЧЕТВЕРТИЙ,
де змальовано зустріч Хоми з рідною жінкою Мартохою
Мартоху чули не тільки на кутку, а й по всій Яблунівці — і де тільки вона вміє слів назбирати ягідка по ягідці, що одне від одного гіркіше? Інша жінка раділа б, що чоловік нарешті повернувся додому, а цю якийсь гедзь укусив. Очі її стали недобрі, наче вони звикли в темряву дивитись, а від світла кривитись, і здавалось, що їх уже не виправить ні заступ, ні лопата. Хтось чужий, на Мартоху дивлячись, подумав би: «Еге, бійся цапа спереду, коня ззаду, а отакої яблунівської молодиці навкруги». Хтось чужий подумав би, тільки не Хома, який не боявся рідної жінки Мартохи ні спереду, ні ззаду, ні навкруги, бо з усіх боків мав до неї підхід. Але ось тепер, повернувшись із-за океану, грибок маслючок шукав цей підхід, тільки ніяк не міг знайти: загубився — й кінці в воду чи ще яка холера.
Отож Мартоху чула вся Яблунівка, гадаючи: «І чому вона кричить, як на батька, наче її за воло вхопили, наче найнялась? Ото якби Хома їй сказав, як ножичком відрізав, то не верещала б, як дідько. Ну, з’їздив чоловік до Америки —- з ким не буває? Ну, може, перехилив чарчину з товстосумом — у наш час усі п’ють. Ну, може, там глянув на заокеанську секс-бомбу, але ж чоловік не янгол, щоб не согрішити, й не чорт, щоб не покаятись!»
Мартоха лихою іскрою прискала з сіней до хати, з хати до сіней, а то до музею імені Хо Хо Прищепи, то до погреба, то до хліва, то на город. І Хома скрізь бігав за нею, мов місяць за сонцем, усе благав заспокоїтись і втихомиритись, а Мартоха ще дужче розпалювалась, наче всю її доброту, лагідність і поступливість п’явки випили.
— Корова ненапувана! — летів її голос зегзицею.— Чув чи не чув? Кажуть, тепер начебто худоба в людей краще доїться, коли слухає «Арлезіанку» Бізе. А він поперся в Америку — й не думає про «Арлезіанку»!
— Купимо «Арлезіанку» для нашої корови, хай слухає, хай доїться, але чого ж ти, Мартохо, випускаєш пазурі, мов поліський злодій?
— Вже як зима настане, то він подумає про «Шехереза- ду» Римського-Корсакова!
Кмітлива й тямуща Яблунівка, слухаючи ту балачку, міркувала так: «Хитрує ж Мартоха, як собака за вечерею. Бач, не зустріла Хому з літака, бач, проспала після гіпнозу всю ніч із лебедем у Будинку культури, то тепер на чоловіка з мокрим рядном насідає, наче грибок маслючок і справді в чомусь винен. Е-е, найкраще захищатись — це нападати. Доказувати, що з Хомою пива не звариш, що йому й покришка не потрібна, бо горщик пустий, що даремно гнався до тієї Америки, мов дурний до образів. Еге ж, посмійся, кума, що дурень Хома, але ж усі люди кажуть, що й ти без ума!»
— Ну, Мартохо! — слізно благав грибок маслючок, і лице його з шоколадною заокеанською засмагою кривилось, як ковальський міх.— Та давай же поцілуємось, та давай же обіймемось!
І підступав до рідної жінки Мартохи в саду під яблунею, а хитра бестія ховалася за грушею.
— Повезли його в ту Америку, як козу на ярмарок! —- видушувала гнівні слова, як чорта душать у верші.— То йому на мислі ота французька горлодерка, що аж за океан до нього на мітлі реактивній полетіла, бодай на неї зима прийде так, як приходить на шолудивого пса!
— Та хай би я сам себе поминав, коли ми там із нею здибались!
— А щоб ти колом став коло тієї французької горло- дерки! —кляла, як уміла, Мартоха, а вміла ж вона славно, бо доводилась рідною донькою не комусь, а українському народові. Народові, котрий виражає свою душу не тільки в таких мистецтвах, як пісня чи побрехенька, дума чи анекдот, легенда чи каламбур, а й у прокльонах, грозьбах, лихих побажаннях, плачах та голосіннях. Авжеж, і в прокльонах, досягаючи в цьому жанрі мистецькому іноді вершин світових.— А щоб ударило на вас обох із ясного сонця! А щоб вас самі познаходили глибока вода та високе гілля. Бач, нав’язав на мене пояса цнотливості, а сам давай за океаном крякати, як отой ворон, що жир має.
— Де був, то був, аби вдома ночував,— винувато муркнув Хома, хоча й не був у чомусь винуватий.
— А якщо ти такий святий та божий, а якщо ти й справді не здибався з французькою горлодеркою, то скажи: чому це пані радникова так готувалась тебе зустрічати, га? Коли ото тебе в Америку чи хвилею прибило, чи духим тихим прикотило?
— І горщик із горщиком стрівається, як страва вариться,— загадково мовив Хома, бо й сам до пуття не відав, чому пані радникова й справді так готувалась. І хоч там не було гостини під лиху годину, а все ж приємно: на що мали, на те й приймали.— Та я ж подався на виступці.
— Подався на виступці! — перекривила Мартоха від груші,— Щось я не пам’ятаю, аби вона ще так для когось і варила, і смажила, і патрала, і в’ялила, і солила! Ти ж бач, вона для мого Хоми зготувала і полядвицю, і сальник з гречаною кашею, верещаку, порося з хроном, рубці по- українському...
— Та не поласився я на те порося з хроном,— жалібно проскімлив Хома від яблуні.
— А якби поласився, то я з тебе зготувала б таке порося з хроном, що люди яблунівські пам’ятали б до десятого коліна! — мовила Мартоха від груші.— Замандюрилось йому задимлянки гусячої та потапців із салом, коржиків батуринських та коржиків-свистунів!..
— Та ніяких коржиків-свистунів я й не куштував там,— наче аж продзявкогів грибок маслючок.
— А якби скуштував, ти б у мене сам на все життя став таким коржиком-свистуном, що чули б тебе у Великому Вербчому, у Чудвах, у Сухолужжі, в Москві і в Києві. А ще б чули аж за океаном, який то славний у Яблунівці є коржик-свистун. Бач, він і за океаном гречку шукав, наче йому в колгоспі мало. Ти б там налишав безкоровайних синів, якби тільки дали тобі волю, були б у тебе оті без- коровайні що біленькі, що чорненькі. Ох і дурна я, дурна! То через мою вдачу зажив ти по всіх світах слави позиченого чоловіка. А без цієї слави ніхто б на тебе не глянув, був би ти такий хороший, що тільки чортам за гроші!
— Я все мовчу, Мартохо, мовчу,— шепотів, прибитий жінчиним гнівом старший куди пошлють.— Язик мов у постолах. Ні з губи мови, ні з носа вітру...
— Ще б пак! Ще б йому говорити, мов свині з каченям! — наскіпувалась Мартоха, мов на батька.— Французька горлодерка йому потрібна, наче злодієві шибениця!.. Пані радникова в нього шукала того, чого не положила!.. Та ще й кажуть, що й до якоїсь бомби лазив, а потім через вікно тікав із хати! Авжеж, не первина...
