Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Потiм прийшла за мною двi оголенi красунi i вiдвели в один з куренiв царя.
Цар Н'бого пригостив мене доброю печенею i пальмовим вином, а по трапезi пояснив:
– Ти своєчасно принiс звiстку про грабiжникiв. Але час непевний, а на тобi кров моїх воїнiв… Тому, щоб не було у людей спокуси, я дам тобi охорону, носiїв i стiльки золота, нiби твої товари були справжнiми. Ти їх лишиш на моїм подвiр'ї. Поки вони в мене, нiхто не зачепить їх i пальцем… Але не спокушай долю i поспiшай!.. Я пробув у важкiй роботi з матросами аж чотири роки на одному кораблi… I знаю тепер достеменно – все треба робити своєчасно… Зараз тобi треба поспiшати!..
I ще до вечiрньої зорi я знову був у дорозi. Його люди провели мене до земель сусiднього племенi. А там я сплатив трохи золота, i мене повели далi. Так я йшов два мiсяцi без упину. Коли ж менi ставало зовсiм непереливки, носiї тягли мене, поклавши на мою скриню.
На прибережне торжище, де зустрiчалися зiнджi погани та зiнджi-мусульмани, араби-купцi та купцi-яванцi, я ледь дочвалав власними ногами, а скриню мою несли четверо рабiв, яких я купив в останнiм племенi.
Коли здибався з правовiрними, то зразу ж при свiдках вiдпустив усiх чотирьох на волю. Думаю, о шейх, що нема потреби тобi пояснювати, чому я так вчинив… Проте їм не було куди подiтися. Вони й попросились зо мною в Аравiю. Та по дорозi руббан i нахуда нашi щось передумали i повезли свої товари замiсть Джiдди з Аден. Отут я й припустився помилки, що зразу ж не пересiв на iнший вiтрильник та й не поспiшив до Хормузу. Частину своїх дивин, що були в моїй скринi, я вигiдно продав i заходився описувати свою останню подорож по африканських лiсах та степах. Я втратив пильнiсть i, замiсть того щоб тримати вiдпущеникiв при собi як охоронцiв, вiдпустив їх до порту працювати носiями. Не те, що я пожадливий. Думав: нехай потруться серед людей, швидше навчаться мови, буде їм легше потiм.
Отож я забув про тих гiєн, що колись полонили Н'бого. Я зрiдка бував у порту, там зустрiв кiлькох знайомих по мандрах по Китаю та на Суматру. А родичi тих пiдлюк, а вони були ще учнями на кораблi, коли я вiдпустив Н'бого, по розмовах у порту i по моїх зустрiчах уяснили собi, що я i є той хлопець Алi, друг Н'бого. Почалося за мною полювання. Їхнi посiпаки навiть пiдглядали за мною крiзь дiрочку в гiпсовiй стелi. I, вивiдавши, що я пишу книжку з малюнками та, найголовнiше, не нашим письмом… Мене схопили, коли навколо зовсiм не було людей. Притягли до раїса аденського порту, а потiм вiдвели до кадi та богословiв. Як доказ моєї вини виставили книгу мандрiв. Усi вони намагалися прочитати i хоч трохи зрозумiти. Та справжнiх книжникiв i тлумачiв серед них не було! Почали мене звинувачувати в найтяжчих грiхах – нiби я єретик. Ба бiльше – безбожник! Не дотримуюсь Корану i хадисiв! Навiть гiрше – нiби я вiдступник i потай перейшов до християнства! За це вже менi могла бути вiрна смерть!
Але iншi звинуватили мене у чародiйствi, ворожбi, дружбi з африканськими чаклунами-людоїдами, що я напускав порчу на людей, хвороби i заговорював вiтер! Як доказ притягли перед кадi мою шкiряну скриню з усiма заморськими штуками. Ще мене звинуватили в несплатi закяту за моє майно i несплатi мита за ввiз до Адену чотирьох рабiв-зiнджiв. Хоч я клявся всiма присягами, вони не повiрили, що я вiдпустив чорних на волю. Моїх вiдпущеникiв схопили люди раїса. У раїса їх за безцiнь купили мої вороги й продали нещасних кудись на iндiйський корабель. Скарби моєї скринi частково продали, а частково знищили… Гасаб 15, чистий гасаб!!! А я чекав уже страти! Власне, вироку, бо без Салах-ад-Дiнового родича-емiра схвалення жодна страта не вiдбувалася!
Я чекав у глибокiм пiдземеллi.
Раптом охоронцi сполошились. Їхнi голоси стали запобiгливi, улесливi. 3 мене зняли пута i повели до лазнi пiд охороною, й мили у лазнi чотири гарнi, як сон, невiльницi. Вони вмащували благовоннями моє зболiле тiло. I я заплакав, бо згадав про свого бiдного тата Хасана, якому так потрiбна була хороша жiнка!.. Та ще я знав – мене вiдмивають i вмащують не вiд спiвчуття до моїх мук!
На мене накинули пiсля лазнi довге чорне покривало, щоб я не запам'ятав дороги, i повели якимись вулицями.
Потiм через безлiч кiмнат провели до невеличкого потаємного помешкання, де сидiв сам катiб аденського султана. Катiб був чоловiк рослий, а лице мав драглисте. Хоча борода починалась у нього зразу вiд очей, проте була якась рiдка й кущами. Вiн саме розглядав малюнки в моїй книзi, i мовчки показав менi сiдати. Охоронцi нас полишили наодинцi.
Випитував вiн усе гречно й спокiйно. Про те, звiдки я, якого роду, як став матросом. Не перебивав i не намагався зловити на якихось недоречностях чи брехнi.
Мандрiвцю! – нарештi виголосив вiн.– Справа твоя дуже заплутана. Проти тебе страшнi звинувачення. Всi твої дiла слiд уважно й справедливо дослiдити. А для цього потрiбен час i твоя щирiсть. Коли в мене буде час, тодi буду з тобою займатися розслiдуванням. А поки що живи тут. Тiльки пам'ятай – нiяких розмов про свої мандри i справи зi слугами чи охороною. Хоч одне слово їм ляпнеш – вiдправишся до в'язницi!
Тiкати не раджу. Ти не знаєш людей, якi вiддали тебе в руки сторожi. Вони тебе таємно замордують, бо хто ж тобi вибачить царя зiнджiв –софальських людоїдiв?..
О господине! Я не зможу все добре пригадати, бо найголовнiшi дiла викарбуванi в мене на бамбуковiй палицi. Умовними знаками на нiй є те, чого я й у книгу не написав!
На третiй день палиця вiднайшлась. Хоч за мною стежили, я вiдкрив свою дудку, витяг потрiбне зiлля i стрiли-голки з отрутою. А щоб охоронцi нiчого не зрозумiли, я по кiлька годин крутив палицею, як китайцi-фiглярi на базарi в Гуанджоу…
Нарештi через кiлька днiв, коли я вiд'ївся i вiдiспався, прийшов катiб. Тепер уже все питав по книзi. Хто мене навчив християнськiй абетцi, де я вчився i в кого нашiй грамотi, хто може пiдтвердити мої заняття. Слухав вiн уважно, по кiлька разiв перепитував, Просив деякi мiсця досконально iз подробицями пояснити. I весь час цiкавився, де жiнки хтивi, а де байдужi, де зрадливi, а де вiрнi, де найкрасивiшi, де як одягаються.
Спочатку в мене була думка дурити його по дороговказах зiрок, мiсяця та сонця. Але зразу ж блискавкою зринула iнша думка: у неволi так ласкаво з тобою ще нiколи не поводились. Це страшно! Будь певен, книги тобi бiльше не бачити!.. Тiльки б вирватися звiдсiля на зеленi хвилi, пiд яснi зорi!
I я виказав йому всi стоянки мiсяця й сонця та заходи й сходи зiрок по всiх своїх шляхах… окрiм володiнь Н'бого…
Мiй же господар усе випитував мене про Софалу, з якої я винiс золото. Тiльки не про золото питав, а про людськi звичаї, зброю, знову про жiнок та їх прикраси…
Тiєї ночi нам принесли їжу двi служницi. Ми їли, а вони звеселяли нас спiвом та грою на бубонi. Та куди їм до Нiссо!
Раптом прибiг слуга i щось зашепотiв катiбу на вухо. Той спохмурнiв i, крекчучи, звiвся на рiвнi. Дiвки пiдхопилися теж.
– А ви куди? Султан вас iще не кличе! Розважайте мандрiвця хоч до ранку, поки я не повернуся вiд султана…
Пiшов вiн, та вухо моє, як я не прислухався, не вловило, щоб хазяїн зi слугами полишив свою розкiшну оселю.
Знову менi пастку влаштовано. I я знав, яку! Тому заковтав того африканського зiлля i вирiшив чекати, що ж почнуть робити пiдговоренi служницi. А вони запалили ще другий свiтильник i почали по черзi танцювати. Нарештi сказали, що їм важко дихати i поспускали свої сорочки до пояса, пiдперезавшись рукавами, щоб сорочки зовсiм не злетiли з них.
Але куди їм до Рустемового жiноцтва!
Вони ж, хизуючись одна перед одною, геть розiбралися. Тодi я пiдвiвся, щоб загасити свiтильники. Але обидвi злякано схопили мене за руки.
– Не треба, не треба! Без свiтильникiв буде нецiкаво! – в один голос завищали вони i ствердили своїми криками, що катiб пiдглядає за нами.
Мене ж охопила шалена лють, як i тодi, коли я побачив «подарунок» Рашида iбн Хасана! Тiльки в Софалi мною опанувала лють i вiдчай, а цього разу я знав, що переграю найсильнiшого бугая! I справа не тiльки в африканському зiллi. Я в катiба вiдiспався, вiд'ївся i пив добру воду!..
