Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
Вона все ходила сюди й туди по кімнаті з схрещеними на грудях руками. І раптом їй спало на думку: чого це батько так розчулився сьогодні з приводу Вокульського?
Якою ж чарівничою силою орудує цей чоловік, що завоював усіх людей з її товариства, а тепер здобув і останню позицію — її батька!.. Батько, пан Томаш Ленцький, плакав! Він, з очей якого від дня смерті матері не скотилася жодна сльоза… «Проте треба сказати, що він — дуже добра людина, — визнала панна Ізабелла в думці. — Россі не був би такий задоволений Варшавою, якби не чуйність Вокульського.
Але моїм опікуном, навіть в разі нещастя, він не буде.
Щодо майна, будь ласка, нехай ним порядкує; але опікуном!.. Батько, мабуть, дуже заслаб, коли йому спадають на думку такі комбінації».
О шостій вечора панна Ізабелла була в вітальні й почула в передпокої дзвінок, а потім нетерплячий голос Миколая:
— Я ж казав, приходьте завтра: сьогодні пан хворий.
— А що робити, коли пан, як тільки має гроші, то хворий, а як здоровий, то не має грошей?.. — відповів другий голос з легким єврейським акцентом.
В цей час у передпокої зашелестіла жіноча сукня й почувся голос панни Флорентіни:
— Тихо!.. Ради бога, тихо! Приходьте завтра, пане Шпігельман… Ви ж знаєте, що гроші є…
— Саме через те я і приходжу сьогодні вже третій раз.
А завтра прийдуть інші, і мені знов доведеться ждати…
Кров ударила в голову панні Ізабеллі. Сама не знаючи, що робить, вона швидко вийшла в передпокій.
— Що тут робиться? — спитала вона панну Флорентіну.
Миколай знизав плечима і нечутно вийшов у кухню.
— Це я, панно графівно… Давид Шпігельман, — відповів низенький чоловік з чорною борідкою і в чорних окулярах. — У мене до пана графа, є невелике діло…
— Дорога Бельцю… — почала панна Флорентіна, намагаючись вивести кузину.
Але панна Ізабелла вирвала руку і, помітивши, що батьків кабінет вільний, сказала Шпігельманові зайти до нього.
— Опам’ятайся, Бельцю, що ти робиш?.. — умовляла її панна Флорентіна.
— Хочу нарешті знати правду, — сказала панна Ізабелла. Вона зачинила двері кабінету, сіла в крісло і, дивлячись Шпігельманові в окуляри, запитала:
— Яке у вас діло до мого батька?
— Пробачте, панно графівно, — відповів Шпігельман, кланяючись, — діло у мене дуже маленьке. Я тільки хочу одержати свої гроші…
— Скільки?
— Набереться, мабуть, карбованців з вісімсот…
— Одержите завтра.
— Пробачте, панно графівно, але я вже півроку чую тільки завтра, а не маю ні процентів, ні капіталу.
У панни Ізабелли забило дух і стиснулось серце. Але вона одразу опанувала себе.
— Ви знаєте, що мій батько одержав тридцять тисяч карбованців… Крім того (казала вона, сама не знаючи чому), ми матимемо по десять тисяч на рік. Ви ж розумієте, що ваша невеличка сума пропасти не може.
— Відкіля десять тисяч? — спитав єврей і зухвало підвів голову.
— Як то відкіля? — обурено відповіла вона. — Проценти на наш капітал.
— На тридцять тисяч?.. — недовірливо усміхнувся єврей, вважаючи, що його хочуть обманити.
— Так.
— Перепрошую панну графівну, — іронічно відказав Шпігельман, — я давно маю діло з грішми, але про такий процент не чув. На тридцять тисяч пан граф може одержати три тисячі, та й то на дуже непевну закладну. Але яке мені до цього діло! Я маю одержати свої гроші. Бо завтра прийдуть інші і знов будуть кращі за Давида Шпігельмана, а пан граф як віддасть решту на проценти, то мені знову доведеться рік ждати.
Панна Ізабелла підхопилася з крісла.
— Я вас запевняю, що завтра ви одержите свої гроші! — вигукнула вона, дивлячись на нього з презирством.
— Слово? — спитав єврей, в душі милуючись її вродою.
— Даю слово, що завтра всім буде сплачено… Всім і до копійки!
Єврей низько вклонився і, задкуючи, вийшов з кабінету.
— Побачимо, як панна графівна додержить слова! — сказав він, виходячи.
Старий Миколай був у передпокої і з таким шиком відчинив Шпігельманові двері, що той уже зі сходів крикнув:
— Чого це з таким фасоном, пане камердинере?
Бліда від гніву панна Ізабелла бігла до батькової спальні. Її спинила панна Флорентіна.
— Заспокойся, Бельцю, — казала вона, благально складаючи руки. — Батько такий хворий…
— Я запевнила того чоловіка, що всі борги будуть сплачені, і вони мусять бути сплачені… Хоч би нам довелося відмовитись від поїздки в Париж.
Коли дочка увійшла в спальню, пан Томаш у пантофлях і без сюртука повільно проходжався по кімнаті. Вона помітила, що батько виглядає дуже погано, плечі у нього обвисли, сиві вуса обвисли, навіть повіки обвисли, і весь він по-старечому зігнувся; це спостереження лише спинило її від вибуху, але не від розмови.
— Пробач, Бельцю, що я в такому негліже. Що сталося?..
— Нічого, папа, — БІдповіла вона, стримуючись. — Приходив до нас один єврей…
— А, це, мабуть, отой Шпігельман. Набридлива бестія, мов той комар у лісі!.. — вигукнув пан Томаш, хапаючись за голову. — Нехай прийде завтра…
— Звичайно, що прийде… він і всі інші.
— Добре, дуже добре. Я вже давно хотів з ними розплатитися… Ну, слава богу, що хоч трохи похолоднішало…
Панну Ізабеллу вразив спокій батька і його хворобливий вигляд. Здавалося, що від полудня він на кілька років постарішав. Вона сіла на стілець і спитала ніби між іншим:
— А ти багато винен їм, папа?
— Небагато… дрібниця… дві-три тисячі карбованців.
— Це за ті векселі, про які говорила тітка, що їх у березні хтось викупив?
Пан Ленцький, зупинившись посеред кімнати, клацнув пальцями й вигукнув:
— От тобі й на!.. Про ті я якраз забув, як заорав!..
— Отже, у нас більше боргів, ніж дві-три тисячі?..
— Еге ж, трохи більше… Думаю, тисяч п’ять або шість. Я попрошу шановного Вокульського, він усе влаштує.
Панна Ізабелла мимоволі здригнулася.
— Шпігельман казав, — промовила вона згодом, — що від нашої суми не можна одержати десять тисяч карбованців. Щонайбільше три тисячі, та й то під ненадійну закладну.
— Він правильно казав, — під закладну, але ж торгівля — інша річ. Торгівля може дати тридцять на тридцять…
Та відкіля Шпігельман знає про наші проценти? — зацікавився пан Томаш.
— Я нехотячи сказала йому… — почервонівши, пояснила панна Ізабелла.
— Шкода, що ти йому про це сказала… дуже шкода!..
Про такі речі краще не говорити.
— А хіба в цьому є щось погане? — пошепки спитала вона.
— Погане? Боже борони, нічого поганого! Але завжди краще, коли люди не знають ні розміру, ні джерела чужих доходів. Барон і навіть сам маршалок не мали б репутації мільйонерів і філантропів, якби всі знали їхні секрети.
— Чому ж так?
— Ти ще дитина, — казав трохи збентежений пан Томаш, — ти ідеалістка, а це могло б відштовхнути тебе від них… Але ж ти розумна дівчина. Знаєш, барон тримає якусь спілку з лихварями, а маршалок розбагатів головним чипом на щасливих пожежах і… трохи на торгівлі худобою під час севастопольської кампанії…
— То це такі мої женихи?.. — прошепотіла панна Ізабелла.
— Це нічого не означає!.. Вони мають гроші і великий кредит, а це головне, — заспокоював її пан Томаш.
Панна Ізабелла тріпнула головою, немов одганяючи прикрі думки.
— Значить, папа, ми вже не поїдемо в Париж?
— Чому, дитино моя, чому?
— Якщо ти заплатиш п’ять чи шість тисяч тим євреям…
— Нехай тебе це не лякає. Я попрошу Вокульського, щоб знайшов мені позику на таку суму за шість-сім процентів, і будемо платити за неї якихось чотириста карбованців на рік. Ну, а у нас же десять тисяч…
Панна Ізабелла схилила голову й, тихо перебираючи по столі пальцями, думала.
— Скажи, папа, — запитала вона згодом, — ти не побоюєшся Вокульського?..
— Я?.. — крикнув пан Томаш, ударивши себе кулаком в груди. — Я побоююсь Йоасі, Гортензії, навіть нашого князя і, зрештою, всіх їх разом, але не Вокульського. Якби ти бачила, як він сьогодні обтирав мене одеколоном…
