Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

Перебравши ножі, Мія вирішила зупинитися на виделці для м'яса, з двома шестидюймовими вістрями. Вона повернулася до плит і там, завагавшись, перевірила інші три. Як вона й очікувала, плити були порожні. Щось — доля-провидіння-ка залишило печеного м'яса, але з розрахунку лише на одного їдця. Містер Щур вирішив, що для нього. Містер Щур помилився. Вдруге йому помилитися не судилося. Принаймні на цьому боці галявини, де закінчується земний шлях.

Вона схилилася і знову з насолодою вдихнула пахощі печеної свинини. Губи розтулилися, з вишкіреного в посмішці роти потекла слина. Цього разу містер Щур навіть не озирнувся. Містер Щур вирішив, що вона не становить загрози. Чудово. Вона нахилилася ще далі, затамувала подих і настромила пацюка на виделку. Щуря-кебаб! Мія витягла його з духовки й підняла до рівня очей. Тварина несамовито верещала, дриґаючи ногами в повітрі, смикаючи головою, кров стікала виделкою й збиралася на кулаці. Вона віднесла свою здобич, яка досі звивалася на виделці, до раковини, наповненої водою, і скинула щура туди. Він шубовснув у темінь і щез. Якусь мить з води ще стирчав і смикався кінчик його хвоста, а потім зник і він.

Мія пройшлася вздовж раковин, пробуючи крани, і з останнього витік тоненький струмочок води. Вона опустила під нього закривавлену руку й тримала так, поки вода не зникла остаточно. Потім пішла назад до духовки, витираючи мокру руку об штани. Джейк уже стояв у дверях кухні й дивився на неї, нітрохи не криючись, але вона все одно його не помічала. Всю її увагу полонив божественний аромат м'яса. Цього було замало, і не зовсім те, чого вимагало дитятко, але наразі цим можна вдовольнитися.

Мія взялася руками за деко й, зойкнувши, одразу ж відсмикнула їх та задмухала на пальці. І вишкірилася в посмішці болю, не зовсім, проте, позбавленій гумору. Містер Щур виявився трохи терплячішим до спеки, ніж вона. А може, більше хтів їшти. Хоча важко було повірити в те, що хтось чи щось міг більше хтіти їшти, ніж зараз вона.

— Я хотю їшти! — закричала вона, сміючись, коли йшла вздовж шафок, спритно висуваючи й закриваючи шухляди. — Мія голодна! Я не ходила в Моргауз і в Неморгауз не ходила, але я хотю їшти! І моє дитятко теж!

В останній шухляді (ну як завжди) вона знайшла те, що шукала, — ганчірки. З ними в руках вона поспішила до плити, нахилилася і витягла смаженину. Зненацька сміх застряг у горлі й вирвався шокованим зойком… а наступної миті вона знову розреготалася, ще гучніше, ніж перед тим. Яка ж вона дурна гуска! Яка дурепа писана! Їй здалося на якусь мить, що смаженина з хрусткою скоринкою, погризена містером Щуром лише в одному місці, — це тіло дитини! Так, мабуть, смажене порося справді трохи схоже на дитину… немовля… чиєсь дитятко… але тепер, коли вона могла добре роздивитися заплющені очі, обгорілі вуха й печене яблуко в роті, сумнівів більше не лишалося.

Ставлячи деко на стіл, вона знову згадала відображення, яке бачила у вестибюлі. Але поки що було не до того. Її черево ревло від звірячого голоду. Вона витягла з шухляди різницького ножа і вирізала те місце, де призволився до поросяти містер Щур, як вирізають червоточину з яблука. Перекинула той шмат через плече, потім підняла всю смаженину й вгризлася в неї зубами.

З дверей за нею стежив Джейк.

Втамувавши перший голод, Мія роззирнулася по кухні. Її обличчя виражало розрахунок і відчай водночас. Що їй робити, коли смаженина скінчиться? Що вона їстиме наступного разу, коли прийде цей несамовитий голод? І де їй шукати те, чого так відчайдушно потребувало її дитятко? Вона зробить усе, щоб знайти її, цю річ, і харчувати його цим постійно, хай що воно таке: особлива їжа, питво, вітамін, байдуже. Свинина була майже для цього придатною (майже здатною його втихомирити й приспати, дякувати всім богам і Людині-Ісусу), але її б не вистачило.

Вона на час жбурнула сея Свина в деко, стягла з себе через голову сорочку і подивилася на зображення спереду. Там була свиня з мультика, вся ясно-червона від того, що її засмажили, але скидалося на те, що свиня не проти, бо вона блаженно всміхалася. Нижче грубими літерами, стилізованими під дошки комори, йшов напис: «ДІКСІ-ПІҐ», ЛЕКС161-ша. А нижче: «НАЙСМАЧНІШІ РЕБЕРЦЯ В НЬЮ-ЙОРКУ» — ЖУРНАЛ «ГУРМАН».

«Діксі-Піґ, — подумала вона. — Діксі-Піґ. Де я чула цю назву?»

Згадати не вдалося, але за потреби вона могла знайти цю Лекс.

— Це десь між Третьою і Парковою, — сказала вона вголос. — Правда ж?

Хлопчик, який вислизнув назовні, але залишив двері про чиненими, почув і скрушно кивнув. Авжеж, саме там.

«Так-так-так, — подумала Мія. — Поки що хай буде, як уже є. Як там казала та жінка в книжці? „Завтра буде новий день. Подумаю про це завтра“. Правильно?»

Правильно. Вона знову взяла порося й заходилася їсти, плямкання насправді мало відрізнялося від щурячого. Взагалі не відрізнялося, якщо вже на те.

Тіан і Залія щосили переконувати Едді й Сюзанну зайняти їхню спальню. І дуже нелегко було переконати їх, що гостям не потрібна їхня спальня, що спати там їм буде насправді некомфортно. Лише Сюзанні вдалося знайти потрібну лазівку: тихим нерішучим голосом вона сказала Джефордсам, що в місті Лад з ними трапилося щось жахливе, щось їх так перелякало, що тепер вони бояться спати в будинку. В коморі, незамкненому просторі, де будь-якої миті можна було визирнути у відчинені двері на широкий світ, їм було б набагато спокійніше.

Вигадка була чудова й викладена майстерно. Тіан і Залія слухали, співчутливо киваючи головами, такі довірливі, що Едді стало аж соромно. Справді, в Ладі з ними сталося багато всього поганого, але жодних пригод, через які їм було б боязко спати в чотирьох стінах, вони не переживали. Принаймні він такого не пригадував. Відколи за ними зачинилися двері до їхнього світу, лише одну-єдину ніч (минулу) вони провели під нормальним дахом звичайного будинку.

Зараз він сидів, підібгавши по-турецькому ноги, на одній із ковдр, які дала їм Залія, щоб постелити на сіні. Інші дві ковдри було відгорнуто. Він дивився на подвір'я. Його погляд ковзнув повз ґанок, на якому дідо розповів свою історію, і зупинився на річці. Місяць стрімко виходив з-за хмар і знову занурювався в них, навпереміну осяваючи краєвид сріблом і затемнюючи його. Але Едді майже нічого цього не бачив. Його вуха прислухалися до рипіння підлоги в коморі внизу, де були стійла й загони для худоби. Вона була десь там, у цьому він не сумнівався, але, Господи, як тихо вона рухалася…

До речі, хто вона? Мія, казав Роланд. Але це лише ім'я. Хто вона насправді?

Проте це не звичайне ім'я. Стрілець сказав, що Високою Мовою воно означає «матір».

Матір.

Так. Але вона не мати моєї дитини. «Дитятко» — не мій син.

Щось тихо брязнуло внизу, й одразу за цим рипнула мостина. Едді весь напружився. Так, вона була там. Він уже почав було сумніватися, але тепер упевнився.

Він прокинувся після шести годин міцного сну без сновидінь і побачив, що її нема. Пішов до відкритої стіни сінника і визирнув надвір. Вона була там. І навіть у хисткому світлі місяця було видно, що у візку сидить не Сюзанна, не його Сьюз, а також не Одетта Голмс і не Детта Волкер. Утім, щось знайоме в ній таки було. Вона…

Ти бачив її в Нью-Йорку, тільки тоді вона мала ноги й знала, як ними користуватися. Вона мала ноги й не хотіла наближатися до троянди. Для цього в неї були свої причини, цілком вагомі причини, але знаєш, у чому полягала справжня причина? Вона боялася, що троянда зашкодить тій істоті, яку вона носить у собі.

І все ж йому було шкода жінки внизу. Хай би ким вона була і що носила в своєму череві, в такому становищі вона опинилася, рятуючи Джейка Чемберза. Вона тримала в собі демона, щоб Едді мав час вирізьбити ключ до кінця.

Якби ти закінчив його раніше, якби ти не був таким нікчемним страхополохом, вона могла уникнути цього кошмару, ти про це не думав?!

Едді відкинув цю думку. Звісно, в цьому була крихта правди — вирізьблюючи ключа, він втратив упевненість у собі й тому не зробив його вчасно, до видобування Джейка. Але з самокатуванням він зав'язав. Такі думки ні до чого доброго не доводили, крім справді бездоганної низки ран, завданих самому собі.