Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі (электронные книги бесплатно .TXT) 📗

— Але ви провісник, справжній пророк, так говорила Алтея. Чому ви не знаєте, про що говорить пророцтво, якщо воно існує?

Натан оцінююче подивився на нього блакитними очима.

— Постарайтеся зрозуміти те, що я скажу. Небагато людей можуть вловити це. Можливо, це допоможе вам впоратися з горем, тому що саме тут Алтея знайшла себе.

Фрідріх кивнув:

— Розповідайте.

— Пророцтво і вільний вибір існують спільно. Вони існують в протилежності. Але вони взаємопов'язані. Пророцтво — це магія. Все магічне потребує балансу, рівноваги. Рівновага для пророцтва, що дозволяє існувати пророцтву, — вільний вибір.

— Але це безглуздо. Вони знищують один одного.

— Зовсім ні, — сказав Натан, хитро посміхнувшись. — Вони взаємозалежні і протилежні. Як магія Приросту і магія Збитку. Кожна служить для того, щоб урівноважити іншу. Творіння і руйнування, життя і смерть. Щоб функціонувати, магії потрібен баланс. Пророцтво існує завдяки існуванню своєї протилежності — вільної волі.

— Ви — пророк, і самі говорите мені про існування вільного вибору, який позбавляє пророцтва сенсу?

— Хіба смерть позбавляє життя сенсу? Навпаки, вона виділяє сенс і таким чином створює з життя цінність.

Фрідріх мовчав. Все почуте здавалося йому нісенітницею, яку було важко прийняти. А крім того, для нього нічого не змінилося. Смерть забрала дорогоцінне життя Алтеї. Її життя — ось єдина цінність. Біль охопила його, поглинувши всі інші почуття. Попереду була тільки порожнеча.

— Я прийшов з іншої причини, — тихо сказав чарівник Рал. — Я повинен закликати вас, щоб ви теж взяли участь у цій боротьбі.

Фрідріх зовсім знесилів і більше не міг стояти. Він опустився на землю біля могили Алтеї.

— Ви помилилися, я не той, хто вам потрібен.

— Ви знаєте, де лорд Рал?

Фрідріх підняв голову, мружачись від яскравого сонця:

— Лорд Рал?

— Так. Лорд Рал. Ви — житель Д'хари, ви повинні це відчувати.

— Здається, я відчуваю цей зв'язок. — Фрідріх махнув на південь. — Він там. Але зв'язок слабкий. Він, напевно, далеко. Набагато далі, ніж зазвичай.

— Правильно, — сказав Натан. — Він у Старому світі. Ви повинні відправитися до нього.

— У мене немає грошей на подорож, — огризнувся Фрідріх.

Це була найпростіша причина для відмови. Натан кинув шкіряний мішечок, який з глухим дзвоном впав на землю поруч із Фрідріхом.

— Я знаю. Я ж пророк, ви пам'ятаєте? Тут більше, ніж у вас вкрали.

Фрідріх зважив мішечок на долоні. Він дійсно був важким.

— Звідки це?

— З палацу. Вам належить державна справа, і Д'хара забезпечує вас грошима на витрати.

Фрідріх похитав головою:

— Спасибі за те, що прийшли, спасибі за співчуття. Але я не той, хто вам потрібен. Знайдіть іншого.

— Повинні йти саме ви. Алтея знала це. Вона повинна була залишити вам лист, в якому сказала, що ви вступаєте в гру. Вона повинна була попросити вас не відмовлятися, коли покличуть. Ви потрібні лордові Ралу. Я закликаю вас.

— Ви знаєте про лист? — Запитав Фрідріх, встаючи з землі.

— Це одне з небагатьох знань, якими я володію в цій справі. З книг я знаю, що повинні відправитися саме ви. Але ви повинні відправитися з власної волі. Я закликаю вас зробити вибір.

Фрідріх похитав головою, на цей раз з ще більшим переконанням.

— Я не можу зробити це. Ви не розумієте. Я боюся, що мені вже все одно.

Натан витягнув з складок плаща і простягнув Фрідріху предмет. Фрідріх побачив, що це маленька книга.

— Візьміть її! — У голосі чарівника зазвучали владні нотки.

Фрідріх взяв книгу, пробіг пальцями по старовинній шкіряній палітурці, подивився на назву, обрамлену золотим листям. На обкладинці було два слова, зовсім незнайомих Фрідріху.

— Ця книга була написана під час великої війни, тисячі років тому, — сказав Натан. — Я тільки недавно знайшов її в Народному Палаці, після відчайдушних пошуків серед тисяч томів. Виявивши її, я одразу поспішив сюди. У мене не було часу перевести її, я навіть не знаю, що в ній написано.

— Вона на якійсь незнайомій мені мові.

Натан кивнув:

— Це древнєд'харіанська мова. Я допомагав Річарду вчити її.

— Річарду?

— Лорду Ралу.

Тон, яким чарівник вимовив це ім'я, змусив Фрідріха похолодіти.

— Якщо ви не читали її, то звідки знаєте, що це та сама книга?

— За назвою.

Фрідріх провів пальцями по таємничих словах. Позолота добре збереглася.

— Можу я запитати, як називається книга?

— «Стовпи Творіння».

41

Обі відкрив очі, але це чомусь не допомогло — він як і раніше нічого не бачив. Його охопив страх. Він лежав горілиць, відчуваючи спиною щось схоже на грубий холодний камінь. І було повною загадкою, де він знаходиться і як тут опинився. Найпершим почуттям став страх, що він осліп. Тремтячи з голови до п'ят, Обі моргнув, намагаючись сфокусувати погляд, але так нічого і не побачив.

Прийшов новий страх, набагато гірше першого, що викликав паніку — він, Обі, напевно, знову в тому загоні.

Він боявся поворухнутися і утвердитися у своїх підозрах. Він не знав, як вони зуміли, але ці три жінки — дві жахливі чаклунки і його божевільна мати — якимось чином замкнули Обі в його темній дитячій в'язниці. Вони, напевно, замислили свої підступи, лежачи в могилах, і, поки він спав, раптово напали на нього.

Дивно навіть, що, паралізований жахом, він здатний розсудливо мислити…

Почувся шум. Обі повернув голову на звук і помітив рух. Сфокусувавши погляд, він зрозумів, що навколо просто темна кімната, а ніяка не загородка. Його охопило величезне полегшення, а слідом прийшла досада. Про що він думав?.. Він, Обі Рал… Він же невразливий. Як про це можна було забути?!

Тим не менш розсудливість змушувала його бути обережним. Це місце виглядало підозріло і небезпечно. Обі зосередився, намагаючись зрозуміти, що трапилося і чому він опинився в холодному темному місці, але нічого не зміг згадати. У пам'яті плавали лише туманні уривки.

Запаморочення, слабкість, головний біль, нудота… Його несуть, навколо руки… світло, яке ріже очі, і темрява…

Обидва почував себе розбитим, наче був весь у синцях.

Поруч хтось закашляв. Звідкись крикнули, щоб той перестав. Обі лежав тихо, але все тіло його було напружене. Він збирався з силами і обмацував поглядом темну кімнату. Вона зовсім не була повністю темною, як йому здалося спочатку. На стіні навпроти було слабке сяйво, схоже на тремтяче світло свічки, що проходить через квадратний отвір. На зображенні були дві темні вертикальні риси.

Голова Обі все ще боліла, але він відчував себе набагато краще, ніж раніше. Поволі згадуючи, що сталося, він подумав, що так і не зрозумів, що просто захворів. У дитинстві у нього один раз була лихоманка. Напевно, він знову підчепив її після візиту на болото, до Алтеї…

Обі сів, але у нього тут же закрутилася голова, і він сперся спиною об стіну з грубого каменю, таку ж, як підлога. Потер холодні затерплі ноги, потім випрямив спину. Кісточками пальців помасажував очі, намагаючись вигнати з голови туман. Уздовж стіни сиділи щурі, сіпаючи вусами. Незважаючи на рідкісний сморід, Обидва відчув голод. У кімнаті пахло потом, сечею і чимось ще більш неприємним.

— Подивіться-но, бичара прочумався, — сказав хтось.

Голос був звучним і глузливим.

Обі придивився і побачив кілька чоловіків, що розглядали його. Їх було п'ятеро. Всі вони виглядали справжніми голодранцями. Той, хто сказав останню фразу сидів на підлозі, в правому куті. Його усмішка, в якій не було ні краплі веселощів, оголила криві зуби. Зубов явно не вистачало.

Обі оглянув усіх п'ятьох.

— Ви схожі на злочинців, — сказав він. По кімнаті рознісся сміх.

— Так, — погодився хтось. — Ми займалися своїм бізнесом, а стражники схопили нас ні за що ні про що і кинули сюди. Замкнули, як звичайних злочинців.