Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі (электронные книги бесплатно .TXT) 📗
Спочатку він не хотів нагадувати їй про зовнішній світ. Він думав, що якщо стане розповідати про те, чого їй не судилося більше бачити, вона буде відчувати себе нещасною, самотньою і покинутою. Але одного разу Алтея посміхнулася йому своєю особливою усмішкою і сказала, що він не правий, що вона хоче знати кожну деталь, оскільки так вона порушує заборону Даркена Рала, який хотів сховати її у в'язницю. Вона сказала, що Фрідріх стане її очима і з їх допомогою вона зможе тікати зі своєї в'язниці. Розповіді чоловіка були для неї справжнім ковтком свободи.
Тому Фрідріх відчував себе спокійно, коли йшов з болота, а вона повинна була залишатися. Він не знав, хто кому допомагає. Алтея завжди чинила так. Вона примушувала його думати, ніби він робить щось для неї, а насправді допомагала йому самому знайти опору.
Тепер Фрідріх не знав, що йому робити. Життя зупинилося. Без Алтеї в житті не було сенсу. Дружина доповнювала його, робила цільним. Без неї все стало непотрібним.
Фрідріх не знав, як обірвалося її життя. Алтею не чіпали, але будинок був перевернутий догори дном. Пограбування було дивним: забрали гроші, які вони з дружиною збирали все життя, їжу і старий непотрібний одяг. А цінні речі не чіпали — позолочені різьблені вироби, золотий аркуш і дорогі інструменти. Фрідріх, як не намагався, не міг зрозуміти, в чому тут справа.
Ясно було одне: Алтея отруїла себе. І на столі стояла ще одна чашка. Значить, дружина намагалася отруїти ще когось. Можливо того, хто прийшов без запрошення.
Фрідріх тільки тепер зрозумів, що Алтея очікувала когось і зберігала це в таємниці від чоловіка. Тому й запропонувала йому сходити до палацу і продати різьблені вироби. Вона дуже наполягала, і Фрідріх тоді подумав, що, оскільки вона нікого не запросила з любителів передбачень, то, напевно, хоче залишитися на деякий час одна. Або бажала, щоб він, виконавши подорож, розповів їй про новини, оскільки він давно не вибирався з болота. І те, і інше бажання незвичайними не були. Ось тільки обіймала і цілувала вона його незвично довго…
Тепер він знав правду. Довгий поцілунок був прощальним. Вона хотіла, щоб він виявився далеко і в безпеці.
Фрідріх витягнув з кишені лист, який вона залишила йому. Колись він зробив дружині позолочену чашу, яку Алтея тримала на підлозі під стільцем. Туди вона клала різні пам'ятні записки. Там виявився і прощальний лист. Він обережно розправив лист і знову прочитав його, хоча давно вже знав кожне слово напам'ять.
«Мій улюблений Фрідріх!
Я знаю, що ти нічого зараз не розумієш, але я не порушила свій обов'язок, пов'язаний з недоторканністю життя, я швидше виконала його. Я розумію, що тобі буде нелегко, але повір мені: я повинна була так вчинити.
Моя душа в іншому світі. Я прожила довге життя, набагато довше будь-якої іншої людини. І найкращі роки я провела з тобою. Я любила тебе з того самого дня, як ти увійшов в моє життя, розбудивши моє серце. Не дозволяй горю розбити твоє: ми будемо разом в наступному світі, разом назавжди.
Але в цьому світі ти, як і я, один із чотирьох захисників — чотирьох каменів в кутах мого Милосердя. Пам'ятаєш, при моєму останньому прогнозі ти питав, хто вони такі?
Я сказала тоді, що два камені — це Латея і я. Вибач, я не сказала, що ти теж один з них, але тоді я не наважилася. Я сліпа до більшості з того, що відбувається, але знаю, що повинна зробити все, що можу, інакше для інших буде назавжди втрачена сама можливість жити і любити.
Знай, ти завжди в моєму серці і будеш зі мною навіть тоді, коли я пройду через завісу, щоб бути з добрими духами.
Ти потрібен світу живих, Фрідріх. Твоя боротьба тільки починається. Я благаю — коли тебе покличуть, виконай своє призначення.
Твоя навіки Алтея.»
Фрідріх витер сльози і знову перечитав листа, подумки чуючи її голос, наче вона була поруч. Він боявся відпустити від себе цей голос… І все ж, нарешті, обережно згорнув папір і поклав у кишеню.
І здригнувся: поряд стояв високий чоловік.
— Я був знайомий з Алтеєю, — сказав він урочисто і щиро. — Дуже співчуваю вашій втраті. Я прийшов, щоб принести свої співчуття.
Фрідріх повільно підвівся, дивлячись в очі людини.
— Звідки ви знаєте?.. Звідки ви знаєте, що трапилося? — У ньому розгорався гнів. — Яке ви маєте до цього відношення?
— Зараз я сумний свідок того, що я не міг змінити. — Чоловік втішаюче поклав руку на плече Фрідріха. — Я знав Алтею з тих пір, як вона прийшла вчитися в Палац Пророків.
— Ви не відповіли на моє запитання. Звідки ви знаєте?
— Я Натан, пророк.
— Натан-пророк?.. Натан Рал? Чарівник Рал? — Людина кивнула і прибрала руку під темно-коричневий плащ. Фрідріх злегка схилив голову на знак поваги, але не зміг змусити себе поклонитися по-справжньому. Нехай навіть перед ним стояв чарівник, нехай навіть він виявився Ралом…
Чоловік був одягнений у коричневі вовняні штани і чоботи — мало підходяще вбрання для чаклуна. Зовсім не так, як, за уявленнями Фрідріха, повинен був би виглядати чаклун. І він зовсім не був схожий на людину, якій, як говорила Алтея, близько тисячі років. Сильна щелепа, чисто виголене обличчя, пряме довге біле волосся торкалося широких плечей. Він не був сутулим, навпаки, виявився гнучкий і рухливий, як солдат, хоча меча при ньому і не було. І від нього віяло силою.
А ось очі, що виблискували з-під густих брів, були такими, як і очікував Фрідріх. Очі Рала…
Фрідріх відчув укол ревнощів. Ця людина знала Алтею задовго до того, як з нею познайомився він, Фрідріх; цей чоловік знав її, коли вона була молода і привабливо красива. Тоді вона була чаклункою в розквіті сил, жінкою, за якою упадали і волочилися багато чоловіків. Жінкою, яка знала, чого хоче, і домагалася цього з усією пристрастю. Фрідріх не був такий наївний, щоб повірити, ніби він був першим чоловіком у її житті.
— Ми розмовляли кілька разів, — сказав Натан, немов відповідаючи на невисловлене питання і примушуючи Фрідріха задатися новим (чи не може людина таких здібностей читати думки?). — У неї був винятковий дар провісниці, особливо для чаклунки. Але в порівнянні з справжніми пророками вона була схожа на дитину, що намагається грати в недитячі ігри. — Колдун пом'якшив свої слова посмішкою. — Я не хочу применшити її розум або здібності, кажу просто для того, щоб все розставити по місцях.
Фрідріх відірвався від очей чаклуна і подивився на могилу.
— Ви знаєте, що трапилося? — Відповіді не було, і він знову глянув на високого чоловіка. — І якщо ви знали, то чи могли зупинити її?
Натан обдумав питання:
— Ви колись бачили, щоб Алтея змінювала свої рішення після того, як кинула камені?
— Ні, — подумавши, визнав Фрідріх.
Кілька разів він утішав дружину, коли вона плакала від того, що побачила, і від того, що не могла нічого змінити.
Вона часто говорила йому, коли він питав, що все далеко не так просто, як може здатися людям без дару. Фрідріх не міг зрозуміти багатьох складнощів, пов'язаних з її здібностями, але знав: часом передбачення тиснули на неї нестерпно болісним вантажем.
— Ви знаєте, чому вона так вчинила? — Запитав він, сподіваючись отримати пояснення, яке пом'якшить біль. — Хто був причиною того, що вона зробила?
— Вона зробила вибір, як померти, — просто сказав Натан. — Ви повинні вірити, вона зробила це з доброї волі і з дуже вагомих причин. Ви повинні зрозуміти, що вона зробила це тому, що так було краще не лише для неї і для вас, але і для інших людей.
— Для інших? Що це значить?
— Ви обидва знаєте, що любов дає життя. Своїм вибором вона зробила все можливе, щоб і в інших був шанс пізнати життя і любов.
— Я не розумію.
Натан подивився вдалину і повільно похитав головою:
— Я знаю тільки фрагменти того, що сталося, Фрідріх. У цій історії я відчуваю себе сліпим, я ніколи не відчував такого раніше.
— Ви хочете сказати, що ця подія якось пов'язано з Дженнсен?
