Вбивство Симона Петлюри. 1926 - Воронін Вiктор Миколайович (бесплатные полные книги TXT) 📗
Єдиною впливовою єврейською організацією, яка спочатку відмовилася підтримувати Шварцбарда, був Всеамериканський єврейський комітет, котрий рішуче засудив дії терориста, обґрунтовано оцінивши їх як криваве варварство, про що свідчить заява Комітету від 19 листопада 1926 р. Але й цей упливовий Комітет дуже скоро під тиском світової єврейської громадськості, її загальної й концентрованої суспільної думки, переглянув свої позиції та видав іншу заяву, де підніс і свій голос на захист Шварцбарда.
Відчуваючи, що хід судового розслідування змінився і з кожним днем дійство в судовій залі дедалі більше переходить до рук Торреса, а розгляд справи зосереджується не навколо вбивства, а навколо особистості й поглядів Петлюри та його дій під час громадянської війни, адвокат Більма спробував вирватися зі скрутного для нього становища. Він заявив судові, що уряд Петлюри працював уроки анархії та громадянської війни, але все ж таки робив усе можливе, щоб зупинити погроми; уряд Петлюри приймав євреїв на високі, іноді навіть міністерські посади, доручав їм керівництво цілими напрямами урядової діяльності й навіть у ті надзвичайно тяжкі часи спромігся створити спеціальну комісію для розслідування погромів і бузувірств, яка складалася майже повністю з представників єврейського населення. Більма й Кампенсі надали понад 200 документів, що свідчили про спроби й намагання уряду Петлюри зупинити погроми в Україні або запобігти їм.
Але на суді з'ясувалося, що жоден із цих двохсот антипогромницьких документів не був підписаний головним отаманом: усі вони видавалися й підписувалися лише його старшинами, його помічниками, зокрема начальником штабу Дієвої армії УНР Андрієм Мельником. Але підпису Петлюри – і Торрес саме на це звернув увагу суду – не було на жодному з найважливіших антипогромницьких документів. Понад те, невгамовний Торрес виявив, що більшість антипогромницьких документів була підписана й видана, коли армії УНР вже майже не існувало, а сам головний отаман і його прибічники перебували вже на території Польщі. Причетність до погромів могла завадити налагоджуванню стосунків із західними державами, тож Петлюра й намагався швидко зняти з себе відповідальність за них. «На рідній же Україні різанина мирного населення відбувалася на його очах та з його дозвілу чи згоди. Бог його відає, але прощати цього не можна, і тому його очікувала кара Божа», – так закінчив свою промову в один із днів процесу Торрес, який дедалі більше повертав усі симпатії присяжних на бік свого клієнта, репрезентуючи Шварцбарда як надзвичайно жертовну, трагічну постать, лицаря справедливості, готового віддати своє життя за зганьблену честь свого народу та своїх рідних.
Свідок, який прийшов із того світу
В один із останніх днів судового процесу над Шварцбардом його адвокат попросив суддів долучити до справи документи та свідчення очевидців і потерпілих про один із найбільших і найжахливіших єврейських погромів, учинених петлюрівською армією в 1919 р. в місті Проскурів (нині – обласний центр України Хмельницький).
Щоб пояснити, що саме відбувалось у лютому 1919 p. y Проскурові, наведемо стислий опис цих страхітливих подій із книжки авторитетного дослідника єврейських погромів часів громадянської війни 3. Островського «Еврейские погромы 1918–1921 гг.», що була написана на основі матеріалів і документів Євсуспільському (Єврейського суспільного комітету допомоги погромленим) і вийшла друком у 1926 р.: «Проскуровский погром представляет собою яркую картину «петлюровщины», ознаменовавшей свое существование рядом кровопролитных антиеврейских выступлений (Виділено нами. – Авт.). До начала 1919 года в Проскурове было тихо, но затем, с вступлением в город Запорожской казачьей бригады имени атамана Петлюры, а также третьего гайдамацкого полка, настроение в городе стало тревожным и напряженным. По всему видно было, что комендант города Киверчук и атаман запорожской казачьей бригады Семесенко что-то затевают, но не было ясно, в какую форму это может вылиться. Погромщики же только ждали удобного момента. По роковому стечению обстоятельств местные революционные элементы, опиравшиеся на большевистски настроенные части местного гарнизона – 15-й Белгородский и 8-й Подольский полки, – задумали поднять восстание против власти «Директории». Это и послужило удобным предлогом к резне, которая втихомолку подготовлялась еще ранее. Восстание вспыхнуло 15 февраля рано утром, но через несколько часов оно было подавлено. Восставшие части под натиском превосходных сил противника отошли по направлению к Фельштину и к местечку Ярмолинцы. Тогда атаман Семесенко собрал весь гайдамацкий полк на вокзале и устроил для него по случаю «победы» торжественный обед с обильной выпивкой. За обедом Семесенко выступал перед охмелевшей аудиторией с пространной речью на тему о тяжелом положении Украины и о том, что самым опасным и непримиримым ее врагом, а также опаснейшим врагом всего казачества являются жиды, которых, поэтому, следует вырезать и уничтожить до единого. Эта погромная речь встретила глубокое сочувствие среди гайдамаков, которые по требованию атамана Семесенко тут же торжественно поклялись вырезать всех жидов, не тронув, однако, их имущества. Эта клятва была произнесена перед полковым знаменем и создала особое приподнятое настроение. После этого весь гайдамацкий полк, построившись в ряды, в полном боевом снаряжении, с оркестром музыки и особым санитарным отрядом торжественно направился с вокзала в город, где и перегруппировался в небольшие отряды по пять или десять человек. По данной команде отряды организованно и стройно принялись за дело. Население ничего не знало и не было совершенно подготовлено к этой катастрофе. И так как, согласно данной клятве, убийства должны были производиться исключительно холодным оружием, то вначале даже соседи не знали о том, что происходит в ближайших домах и квартирах. Гайдамаки спокойно и не торопясь переходили из дома в дом и там, сразу накинувшись на обезумевших от страха и неожиданности жителей, резали, рубили, кололи всех попадавшихся им без разбора пола и возраста, обнаруживая при этом поразительную и совершенно не свойственную им стойкость в отношении грабежа еврейского имущества. Ни в одном доме палачи ничего не тронули, но зато они самым тщательным образом разыскивали спрятавшихся евреев по чердакам, сараям, погребам, бросая туда на всякий случай ручные гранаты и бомбы».
Дослідник додає: «Эта неслыханная по своей обдуманности и жестокости резня продолжалась четыре часа кряду, в течение которых было истреблено свыше 1600 человек. Рассвирепевшие гайдамаки намеревались выполнить свою клятву до конца и уничтожить все еврейское население Проскурова, но тут вмешался проскуровский комиссар Таранович, который совершенно не знал о замысле и уговоре атамана Семесенко с комендантом Киверчуком. Таранович немедленно снесся по телеграфу с командиром корпуса, который приказал Семесенко немедленно приостановить погром. По данному сигналу резня была приостановлена, причем гайдамаки собрались в заранее условленное место, построились в колонны и с музыкой и песнями отправились на вокзал в свои вагоны, как будто они выполнили в высшей степени важное военное задание. Однако разбушевавшаяся стихия не скоро улеглась, и после этого еще продолжались частичные эксцессы и убийства».
Торрес підняв тему проскурівського погрому зовсім не випадково: він готував захисникам Петлюри добре продуману пастку. Зовні все виглядало цілком природно: масовий єврейський погром у Проскурові тривав кілька днів, інформація про нього ще тоді, у роки громадянської війни, потрапила, хоча й досить фрагментарно, до європейських газет. Події та звірства тих кількох чорних проскурівських днів були одними з найкраще висвітлених. Свідки в документах, які передав суду Торрес, описували страхіття й моторошну різанину, учинену в Проскурові петлюрівськими вояками на чолі з полковником Семесенком, котрий командував козачою бригадою, що символічно носила ім'я Петлюри. І тепер Торрес запевняв суд, що Петлюра знав про все це, і цього полковника-погромника не було покарано. «Так хто ж був у такому разі головним погромником в Україні?!» – запитував Торрес.
