Вбивство Симона Петлюри. 1926 - Воронін Вiктор Миколайович (бесплатные полные книги TXT) 📗
Майже відразу підводиться й вимагає слова адвокат Кампенсі. Він заявляє, що це твердження шановного колеги не відповідає дійсності, що українська влада, яку очолював Петлюра, організувала трибунал для розслідування погромів у Проскурові. Обурений жахами проскурівського погрому, Петлюра приїхав до міста – і про це в адвокатів загиблого є документи – та особисто розпорядився заарештувати й судити Семесенка. Військовий трибунал засудив його ще в 1919 р. до смертної кари, і вирок було виконано. На цьому Кампенсі завершував спростування противника і… потрапляв у пастку, заздалегідь підготовану Торресом.
Адвокат обвинуваченого передає судові свідчення Андрія Хомського, який твердить, що був ув'язнений в одному вагоні того самого потягу, що й Семесенко. Після проведення короткого політичного спектаклю з судом і вироком до розстрілу полковника таємно випустили з ув'язнення й таємно відправили з Проскурова подалі на фронт. Крім того, Хомський свідчить, що всім погромом проскурівського єврейства, який проводили як військову операцію з поділом міста на квартали, керував із залізничної станції не Семесенко, котрий був лише пішаком, а ад'ютант головного отамана полковник Бень і що сам Симон Васильович був у той самий час на тій же залізничній станції, тобто достеменно знав, які події відбуваються в місті щогодинно. А тому, звичайно, не міг відправити Семесенка на розстріл. На запитання судді, звідки Хомський міг знати, що Петлюра перебував на станції саме в той час, коли відбувався погром, свідок заявив, що він був ув'язнений разом із Семесенком і від нього самого довідався про присутність Петлюри в Проскурові.
Але й пастка з Семесенком виявилася не кінцем тонкої гри Торреса: щоб остаточно закріпити досягнуту моральну перемогу над противниками, він передав судові колективне свідчення-лист жителів Проскурова, підписаний 1325 мешканцями міста, які підтверджували правдивість слів Хомського й той факт, що під час погрому Петлюра перебував на залізничній станції. Також стало відомо, що взагалі міфом є те, що командир Запорізької козачої бригади імені головного отамана Петлюри – полковник Семесенко – діяв за власною ініціативою. Він просто слухняно виконав наказ Петлюри, який надіслав отаманові 13 лютого 1919 р. телеграму з грифом «Таємно і дуже важливо», де було вказано, що «готується більшовицьке повстання частини єврейського населення». Семесенкові головний отаман прямо говорив, що необхідно зробити так, щоб «жодна єврейська рука не піднялася в Подолії» проти Директорії. Що це, як не карт-бланш чи погано замаскована вказівка на проведення погрому?
Приголомшеному Більма лишалося тільки заявити: дивно, що Хомський, який мав бути засудженим на смерть петлюрівцями, був звільнений і дожив, щоб свідчити проти Петлюри. Суд не прийняв зауваження Більма, бо вижив і свідчив проти головного отамана не один Хомський, вижили та свідчили ще майже півтори тисячі інших мешканців Проскурова.
Зараз, за кілька десятків років по закінченні процесу Шварцбарда, ми можемо внести остаточну ясність у питання подальшої долі полковника Семесенка, що промовисто свідчить про справжню роль головного отамана в проведенні проскурівської різанини. Полковник Семесенко справді був розстріляний. Але майже за півтора року після погрому й за зовсім іншим обвинуваченням, ніж убивство та звіряче катування більш ніж півтори тисячі беззахисних мирних жителів. Після проведення короткого спектаклю з судом він спокійно продовжував кар'єру у війську, займав високі командні посади, але навесні 1920 р. був знову заарештований – нібито за крадіжку великої суми грошей із казни. Показово, що під час засідання військово-польового суду полковник як на пом'якшуючу обставину вказував на те, що військові частини під його командуванням убили близько 11 тисяч євреїв. Якщо порахувати, скільки таких семесенків було під командуванням Петлюри, то зрозумілою стає страшна статистика вбитих петлюрівцями євреїв. І ймовірніше смертна кара Семесенкові стала наслідком не крадіжки державних коштів (це було просто смішно за суцільної корупції Директорії), а завбачливого бажання Петлюри позбутися небезпечного свідка. Свідка, який надто багато знав про те, хто саме віддав наказ на проведення погрому в Проскурові: у цей час Директорія вкрай потребувала допомоги Антанти, у столицях якої погромників не жалували.
Причому Петлюра прагнув приховати не тільки свій наказ Семесенкові, але й подальше невтручання у грандіозний за масштабами погром. В архіві авторитетного дослідника погромів часів громадянської війни І. Чериковера (автора праці про єврейські погроми, що вийшла в Берліні в 1923 р.) уміщене надзвичайно цікаве свідчення мешканки Проскурова Анни Немичиницер, згідно з яким Петлюра вже на другий день погрому був у Проскурові: «Сам Петлюра Семён, который все время находился в квартире, в своём штабе… Вдруг 15 февраля 1919 г., в 3 часа дня – ровно, атаман Семесенко вышел из штаба, где находился сам Петлюра». Однак найцікавіше – далі. За свідченням Немичиницер, зі штабу Петлюри неофіційно повідомили, що для припинення погрому необхідно зібрати гроші й коштовності для передання безпосередньо головному отаманові. Це було відразу зроблено: уцілілі заможні єврейські родини зібрали данину для Петлюри, яку Немичиницер віднесла до штабу. Ось як вона описує подальші події: «Был сам Петлюра Семён и его адъютант… золотую монету и вещи золотые с бриллиантами (я) положила на столе перед Семёном Петлюрой, который на меня исподлобья посмотрел и тут же, взглянув на своего адъютанта, строго сказал: "Примить ци гроши"».
Із цього свідчення стає цілком зрозумілим, що погроми були для Петлюри вкрай вигідним джерелом збагачення, технологія якого очевидна. Спочатку якийсь «недисциплінований отаман» організує погром, а потім до відома керівництва єврейської громади неофіційно буде донесено інформацію про те, що Петлюра може припинити масові вбивства за відповідну винагороду.
За тією ж схемою невдовзі після проскурівського проходив у березні 1919 р. й погром у Житомирі, під час якого було вбито більше трьохсот мирних жителів. Петлюра зі штабом, як і в Проскурові, був у місті, але, незважаючи на прохання міського самоуправління, головний отаман нічого не вдіяв, щоб припинити погром. Наскільки можна судити, убивства були зупинені лише після того, як городяни зібрали гроші для голови Директорії.
Свідоцтва очевидців
Доповнимо також розповідь адвоката Шварцбарда описом подій із прекрасно документованої книжки відомого емігрантського письменника та громадського діяча Сергія Гусєва-Оренбурзького «Багровая книга. Погромы 1919–1920 гг. на Украине», що вийшла мізерним накладом у Харбіні в 1922 р. Автор (під час громадянської війни він працював у Київському відділенні Російського товариства Червоного Хреста) на основі документів і зібраних свідчень очевидців змальовує жахливу картину погрому в Проскурові. Деякі з використаних у книзі документальних матеріалів були передані захистом Шварцбарда судові і справили визначальне враження як на рішення присяжних, так і на французьку й світову громадськість.
«Багровая книга» переконливо свідчить, що погромники організовано виконували наказ командування, а не діяли за власною ініціативою (також автор ще раз підтверджує те, що Семесенко ніяк не був покараний Петлюрою за масові вбивства): «Ангел смерти стучал в их двери.
Рассыпавшиеся по еврейским улицам казаки, группами от пяти до пятнадцати человек, с совершенно спокойными лицами входили в дома.
Вынимали шашки.
И начинали резать бывших в доме евреев, не различая ни возраста, ни пола.
Они убивали стариков, женщин, детей…
…Даже грудных младенцев…
Не только резали, но наносили также колотые раны штыками. К огнестрельному оружию они прибегали лишь в том случае, если отдельным лицам удавалось вырваться на улицу, – тогда вдогонку посылалась пуля.
Евреи прятались по чердакам и погребам.
С чердаков их стаскивали вниз.
И убивали.
