Вбивство Симона Петлюри. 1926 - Воронін Вiктор Миколайович (бесплатные полные книги TXT) 📗
До речі, досі деякі пропетлюрівські дослідники називають Михайла Володіна нелегальним резидентом радянської розвідки в Парижі, хоча, згідно з архівними даними, ним насправді був надзвичайно талановитий розвідник Яків Серебрянський, котрий згодом отримав генеральське звання.
Ще один вагомий аргумент переконує в тому, що Луб'янка не мала жодного стосунку до вбивства Петлюри. У 1938 р. резидент ІНО НКВС в Іспанії Олександр Орлов (Лев Лазарович Фельдбін) не повернувся до Москви після виклику «залізного наркома» Миколи Єжова й невдовзі опинився в США. Для нас цікаве те, що в 1926–1927 pp. Орлов під прикриттям посади співробітника торгового представництва був легальним резидентом ІНО ОДПУ в Парижі. Згодом американські спецслужби отримали від нього великий обсяг інформації про різні аспекти діяльності радянської розвідки в Європі, і йому не було жодного сенсу приховувати інформацію з цієї старої справи, якщо б насправді вбивство Петлюри реалізувала агентура ІНО ОДПУ.
Що ж до версії нібито вбивства, організованого Комінтерном, то її автори не знали елементарної речі: його розвідка не організовувала політичних убивств (це просто не входило до її функцій) і ніколи б індивідуально не займалася Петлюрою, що не становив реальної загрози. Це зайвий раз підтверджується тим, що в архівах Комінтерну немає й найменшого натяку на його причетність до підготовки замаху.
Інші свідки та наступальна стратегія блискучого Торреса
23 березня 1927 р. судова палата Парижа – вищий суд столиці Франції – викликала на засідання Добковського, Володіна і Шаповала як свідків, де їм був улаштований перехресний допит разом із Шварцбардом. Добковський заявив у суді, що напередодні вбивства Володій і Шварцбард разом обідали. Володін під присягою повністю заперечив це свідчення та взагалі своє знайомство з убивцею. Наприкінці перехресного допиту, як свідчать стенограми судового засідання, Володін зізнався, що був «трохи знайомий» із Шварцбардом і заходив останнім часом до нього майже щодня, бо обирав собі годинник, але не знав його прізвища, тому що ніколи прізвищем власника крамниці не має звички цікавитися. Сам Шварцбард на перехресному допиті тримався спокійно, також заперечив своє знайомство з Володіним, заявляючи, що останній був у нього всього два-три, ну, може, чотири рази, востаннє близько десяти днів до вбивства, а розмову господаря маленької крамниці з покупцем не можна вважати знайомством.
Прокурор не прийняв свідчення Володіна про те, що той не знав прізвища Шварцбарда, адже обвинувачений був власником крамниці годинників та майстром-годинникарем і всі знали його ім'я. Він наполягав на тому, що Володін мав знати прізвище майстра-годинникаря. І знову на висоті опинився Торрес, коли після цього запитав у судді, чи знає той майстра-годинникаря, у якого постійно і він, і вся його родина купують, ремонтують, обслуговують свої годинники. Голова суду відповів ствердно: «Звичайно, знаю!» – «А як його прізвище, ваша честь?» – поцікавився Торрес. Суддя розгублено мовчав. І Торрес, який діяв здебільшого на контратаках, негайно накинувся на прокурора, заявляючи, що 99 % парижан, щодня вітаючись, не знають прізвищ своїх двірників, годинникарів, продавців молока та овочів, консьєржок, хоча всі знають їх на ім'я. І цього абсолютно вистачає, щоб ніхто з парижан не звертав уваги на їхні прізвища.
А за кілька днів по тому на процесі було пред'явлено новий вагомий доказ, який, на думку адвоката Ольги Петлюри Цезаря Кампенсі, мав засвідчити, що Шварцбард знову-таки не одинокий месник за свою родину, а терорист, котрий має спільників у змові. Це був лист Шварцбарда до дружини, надісланий пневматичною поштою, на конверті якої поштовий урядовець поставив штемпель «14.35», тобто за двадцять хвилин після вбивства на вулиці Расіна. Адже Шварцбард застрелив Петлюру між 14.10 та 14.15, а о 14.35 уже був у поліцейському відділку. Цей пневматичний лист був надісланий поштовим бюро паризької міської пошти біля палацу «Готель де Віль». Таким чином, доводив Кампенсі, цей лист, безсумнівно, міг надіслати тільки спільник – Володій. Спростувати такий факт було майже неможливо. «Цим спільником і був Володін», – торжествував Кампенсі. Тоді Торрес, намагаючись підірвати довіру до доказу про вигаданого, на його думку, спільника, зробив майже диво. Він прочитав цілу лекцію про поштові помилки, потім дошкульно розкритикував паризьку пневматичну пошту й пред'явив судові… свій власний паспорт із помилково проштемпельованою датою, де стояв 1936-й рік замість 1926-го. І пояснив штамп на конверті пневматичного листа як звичайнісіньку помилку поштового службовця.
Достатньо серйозним аргументом проти Володіна було 20-сторінкове свідчення Елія Добковського, де останній без посилання на джерело інформації стверджував, що той працював у НК і що змова проти Симона Петлюри була повністю спланована в Москві. У своїх свідченнях Добковський згадав і про неіснуючу резолюцію Виконкому Комінтерну про політичний терор від 9 січня 1926 p., хоча насправді Комінтерн відстоював необхідність виключно масових повстань і категорично виступав проти індивідуального терору. Добковський доводив, що першорядною метою цього вбивства було знищення небезпечного ворога, а другою – викликання потужних антиукраїнських настроїв серед світового єврейства й серед населення Франції. Добковський також підтвердив своє попереднє свідчення на слідстві виступом у польській газеті «Епоха», де запевняв, що Володін був чекістом і більшовиком. Але свідчення Добковського були повністю дискредитовані знаменитим російським революціонером-соціалістом, невтомним борцем проти провокаторства в революційному русі Володимиром Львовичем Бурцевим. «Мисливець на провокаторів» викрив багатьох агентів царської охранки, у тому числі сумновідомого суперпровокатора Євно Азефа, який очолював Бойову організацію Партії соціалістів-революціонерів. Один із найстаріших у Європі революціонерів, якому тоді йшов 66-й рік, Бурцев мав у Парижі величезний авторитет, і тому його письмова заява, зачитана Торресом у залі суду, про те, що Добковський був агентом-провокатором, миттєво зруйнувала вщент будь-яку довіру до свідчень цієї людини.
Паризький суд не міг не взяти до уваги й офіційної заяви радянського посла у Франції, який наголосив, що посольство ображають різноманітні вигадки, що час від часу з'являються в газетах, і що Шварцбард ніколи не був більшовиком – понад те, йому було відмовлено посольством у наданні в'їзної візи до СРСР ще в 1924 р. (що відповідало дійсності). І хоча після цієї заяви підозри в колах петлюрівської еміграції не зменшилися, а швидше, навпаки, – зросли, судова влада Франції почала ще ретельніше перевіряти й перепровіряти документи та свідчення, що з'являлися в ході судового процесу…
Чому ж він стріляв?
Таке питання неодноразово ставили собі й судді, і присяжні, і газетярі. Воно хвилювало, збуджувало Париж. І лише на суді, у залі засідань, Шварцбард вичерпно сформулював мотиви злочину: до вбивства його спонукало прагнення помститися за скоєні армією Петлюри жахливі єврейські погроми в Україні в роки громадянської війни, бажання помститися за зґвалтовану доньку брата й за свою родину, яка була жорстоко вбита (усі 15 осіб!) петлюрівськими вояками.
Про те, що спонукало його вперше задуматися про вбивство Петлюри, Шварцбард розповів таке: «Коли я був у Росії, один робітник, не єврей, який щойно вийшов зі шпиталю, розповів мені, що там разом із ним були на лікуванні кілька колишніх петлюрівських офіцерів. Цинічно, із якимось садизмом, вони вихвалялися, що зґвалтували п'ятьох єврейських жінок. До цього я сам бачив так багато звірств, що мені хотілось швидше їх забути, але розповідь робітника примусила мене згадати, що за ці звірства до цього часу ніхто не помстився. Із того дня мене захопила нав'язлива думка про те, що необхідно вбити винуватця всіх цих жахіть – Петлюру».
Далі між головуючим на суді й обвинуваченим відбувся надзвичайно цікавий діалог, із якого остаточно стають зрозумілими мотиви вчинку Шварцбарда:
