Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
Одержавши санкцію освященого собору, другого дня, 2 ст. ст. лютого (10 березня) цар об'явив своє експозе депутатам від дворян і городів 5). “Государ, цар, в. кн.Олексій Михайлович всеї Руси велів учинити собор в литовській справі, а на соборі бути патріярхові, митрополитам і архіепископам, епископам і чорним (чернецьким) властям, боярам, окольничим і думним людям, стольникам, стряпчим і дворянам московським дякам і дворянам з городів, гостям, торговим і всякого чину людям. Велів об'явити їм давніші й теперішні неправди литовського короля і панів ради, що діються супротив вічного договору з їх боку, і від короля і панів-ради не виправлені, — аби ті неправди були відомі всім людям Московської держави. А також об'явити про присилки запорізького гетьмана Богдана Хмельницького, що вони просяться (бьют челом), в підданство під високу руку государеву”.
Вголос мала бути прочитана випись про польські неправди, які сталися від договору й соймової конституції 1637 року про караннє за образу царської чести, — вона кінчалася згадкою про ультимативні жадання, поставлені королеві посольством Пушкина. Як пани-рада дали за підписами і печатками своїми “договір", що на першім же соймі всі ваші против московського царя особи будуть суджені, і засуджених буде скарано в присутности царських послів, — ”Ян Казимир король польський і в. кн. литовський в тій справі згідно з договором сойму не вчинив і робить в тім проволоку, і з королівської сторони (далі) діються ріжні неправди в нарушеннє вічного договору, а з государевої сторони договір у всім додержується міцно і непорушно. Тепер вел. государеві стало відомо, що Ян Казимир має часті зносини з кримським царем і вимишляють всякі вимисли, щоб їм спільно воювати і зруйнувати Московське государство. Пропустив він через Польщу і Литву до Швеції, до королеви Христини кримського посла “для ссоры” — чого давніш не бувало. І з шведської сторони стало відомо, що той кримський посол у Швеції на переговорах з дорадниками королеви говорив, що кримський цар готов прислати їй війська тисяч з 50 або й більше, коли б їй була потрібна поміч на неприятеля; а коли б кримський цар пішов війною на государеву Україну (пограничні землі), аби шведська королева не помагала государеві ні військом ні чим небудь иншим.
“А запорізький гетьман Б. Хмельницький б'є чолом, щоб государ пожалував його для православної християнської віри — зволив би його з усім військом Запорізьким прийняти під свою високу руку і держати в своїй ласці; коли ж государ милости їм не докаже, то поневолі прийдеться їм учинитися в підданстві у турецького султана з кримським ханом разом.
“Так от коли Ян Казимир польський і в. кн. лит. і пани-рада "не вчинять исправленья" і згідно з договором не покарають винуватих за государеву честь, а сю справу почнуть далі пускати в проволоку, з сойму на сойм, як давніше, як бути з польским королем і панами-радами в тій великій справі государевої чести, і що порозумівається він з кримським ханом на Московське царство?”
Відповіди бояр, дворян і всякого чину людей на се запитаннє не маємо, але ледви чи може бути сумнів у тім, що так само як і духовенство вони тільки притакнули на царське запитаннє. Правдоподібно, під їх відповідями на сі ж запитання на пізнішім соборі 1653 р. лежать анальоґічні змістом відповіди з березня 1651 року (так як експозе 1653 року було тільки перерібкою пропозиції 1651 року). В протоколі 1653 р. бояре приговорили, шо за царську честь треба стояти і з польським королем війну вести. Гетьман і все військо Запорізьке з городами і землям цар нехай під свою руку прийме. Дворяне і всякого чину служебні люде прилучилися до сього рішення і заявили готовість за царську честь битись не жалуючи голів своїх, а торгові люде - давати “вспоможенье” 6). Мабуть се ж було і в протоколі 1651 р.
Таким чином в березні 1651 р. московський уряд мав уже в кешені соборну постанову про війну з Польщею і приймленнє козацького війська під царську руку — хоч і не зробив з сього вжитку зараз, а приховав на пізніше, навіть не повідомивши про се й Б. Хмельницького 7).
При кінці січня, — саме як скликався собор “в литовській справі” — вислано з Москви до гетьмана Ларіона Лопухина. Інструкція йому дана заховалась 8), з неї видко, що се посольство формально являлось відповіддю на осінні гетьманські мови перед послами, на польські остороги переказані через Пражмовского, на гетьманські пояснення що до польських плянів походу на Москву і його заяви льояльности і бажання бути принятим під царську протекцію. Але за сим стояла все та ж справа Акундинова — хоч в офіціяльній інструкції про неї згадано ніби то тільки принагідно; в дійсности вона все ще зіставалась головним первом московсько-українських зносин, і коли може офіціяльно послові небогато доручалося говорити з гетьманом про неї, то неофіціяльно, “під рукою” йому, очевидно було доручено богато 9). Офіціяльно посол мав запевнити гетьмана в прихильности до нього царя і заохотити до дальшої “служби” — нехай гетьман не вірить чуткам, які пускаються на те аби його посварити з Москвою (натяк на польську сторону). Коли гетьман нагадає, що він просив царя, аби його прийняв під свою руку, а цар не приймав, сказати, що тим часом іще цар не може порушувати вічної згоди з Польщею, але він посилає нове посольство в справі недодержання царських титулів, і більше не буде терпіти польських порушень згоди (розумій — прийде до розриву, і тоді можна буде гетьмана прийняти під царську руку). коли ж гетьман почне говорити, що йому тепер загрожує з боку Поляків небезпека, і йому нема де дітись окрім московської протекції, в первіснім начерку інструкції сказано було, що гетьман з старшиною в крайности можуть перейти московську границю: дістануть жалуваннє й землі, як то давніш бувало 10); але сю статтю вичеркнено — очевидно царські дипльомати зрозуміли, що така перспектива для гетьмана і його двору не була б приємна!
Коли б гетьман став грозитись, що як цар не прийме козаків під свою руку, то вони підуть з Ордою на Москву, Лопухин мав йому докладно вирахувати всі царські чемности для Запорозького війська — як то робив Унковский в осени — щоб гетьман то памятав і на ніщо лихе для Москви не підіймався, бо инакше його Бог покарав. Коли ж навпаки — гетьман згадав, як то він стримав козацький похід на Москву, — похвалити його і заохочувати до дальшої служби. Коли він докорить, що царські посли показали або віддали польським панам його листи, де згадувалося про пляни походу на Москву, або де він просився під московську протекцію, і тим на нього стягнено “ненависть” польського короля, — пояснити, що листів його не віддавано — Лопухин їх і зараз може показати на доказ, тільки цар згадував про них з приводу утисків в Польщі на православну віру; а от нехай би гетьман дав ті грамоти, котрими король підіймав хана й козаків на Москву: Лопухин мав їх допевнятися від гетьмана.
Коли б гетьман став питати, яка буде позиція Москви супроти козаків, як що Поляки задоволять московські претензії, посол мав запевнити гетьмана, що цар і в такім разі не буде помагати Полякам на козаків; а як що козаки схочуть, цар виступить посередником, щоб помирити їх з Поляками. Далі інтересний казус: коли б гетьман висловив невдоволеннє, що Москва в своїх листах до гетьмана пише “королівське титло й імя”, себ то називає гетьмана королівським підданим. Посол на се мав пояснити, що цар, шахуючи польський уряд справою неправильних титулів, саме тепер мусить пильнувати, щоб не порушити чим-небудь королівських титулів.
Нарешті про Акундинова: коли б гетьман заговорив про нього, збути його легковажною увагою, що се “вор, худой человек, и приказу об нем ничего нЂт, — а самому об нем не всчинать”. Можливо що московські дипльомати тим хотіли зазначити своє невдоволеннє, що гетьман не додержав своєї останньої обіцянки, і не полагодив сеї справи на раді. Натомість Лопухин мав поінформуватись у гетьмана про відносини його до сусідніх держав.
