Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
Сівський пушкар Церкин, побувавши в Борзні, Мені й инших “польських городах" розповідав в Сівську 20 лютого: Заговівши мясопустну неділю, на сирній неділі пішов з Борзни козацький полковник Небаба з козаками против Поляків і Литви до Чернигова, і з усіх городів його полку козаки пішли за ним: ішли через Мену і Сосницю всю сирну неділю безнастанно. Під Стародуб, де стоїть против Литви полковник Окша, полковник Небаба післав з свого полку “на прибавку” з десятка козаків по 2 чоловіки. А гетьман Хмельницький з Чигрина, я усім військом, зібравши велику силу (большим собраньем) пішов тою стороною Дніпра на Білу Церкву, і всім иншим козакам велів спішно йти за ним. А Татар велика сила пішла до гетьмана ж з полтавським полковником Пушкаренком: ішли сею стороною Дніпра повз Ніжин і Носівку. — Тамже с. 486.
Білгородець Петро Прохоров, що побував в Веприку, Зинькові, Лютеньці, Гадячу й Миргороді, оповів 10 березня ст. ст.: “При нім полк. Матвій Гладкий пішов з Миргорода з запорозькими козаками на сирнім тижні (12-29 лютого н. с.), за наказом гетьмана Б. Хм. на Ляхів, на польський город Таборець (так). Там Ляхи вбили в місті черкаського (козацького) полковника Нечая — призвища не памятає, а козаки в городі (замку) відсиділися; а приходило під той город Ляхів тільки 3 роти, і Черкаси їx побили. А полтавський полковник Мартин Пушкаренко пішов з ногайськими мурзами і Татарами і з запорозькими козаками на Лубні до гетьмана Хм. на Федоровім тижні. А кримський цар з мурзами й Татарами пішов Задпіпровєм (правим берегом) з-під Чорного лісу до гетьмана також. А гетьман піде на Ляхів трьома полками, бо й Ляхи стоять проти козаків трьома полками. Тамже с. 383.
Білгородський станичний голова Кузьма Чорний, був в Гадячі і Лохвиці, “і при нім 8 марта (с.с.) писав з Полтави отаман до гадяцького отамана Кузьми Гарбаря, що до Полтави з степу прикочували ногайські мурзи й Татари з жінками й дітьми — останні хочуть іти до гетьмана Хмельницького на Гадяч та инші литовські городи оселими місцями — аби в Гадячу тих Татар стереглися. І Кузьма Гарбар післав до Полтави запорозьких козаків 6 чоловіка й двох товмачів, і написав, щоб Татари йшли з Полтави до гетьмана перед тим. Тамже с. 387.
4) Кримські справи, посольство Елякова, 1651 р. кн. 30 л. 173, 179, 183.
5) Польські справи 1651 ст. la, ненум.
6) Збірка Русєцкого ркп. 31 ст. 137.
7) В копії Dniestr помилково.
8) Осол. 2286 л. 145.
9) Акты Ю. З. Р. III с. 450.
10) Тамже с. 455.
11) Monumenta Comitialia regni Transsylvaniae XI c. 136.
МОСКОВСЬКИЙ СОБОР “В ЛИТОВСЬКІЙ СПРАВІ”, ПОСОЛЬСТВО ЛОПУХИНА, УХИЛЬЧИВА ТАКТИКА МОСКВИ, ПОСИЛКА СТЕПАНОВА.
Минулого року, перед загрозою нового самозванства, козацького і татарського наступу, московський уряд зрікся своїх плянів інтервенції в інтересах козацьких і православних, і від ультімативних загроз поставлених через Пушкиних перейшов до прохань, щоб польський уряд поміг йому вирвати з козацьких рук самозванця і т. д. Відновлено договір з Польщею і відложено пляни нових анексій до сприятливішого часу; перед королівським посольством в осени 1650 р. московські дяки взяли нейтральну лінію, майже безінтересовну, як ми бачили вище 1).
Але відомости привезені з України при кінці року Протасьєвим, Унковским, Сухановим і митрополитом назаретським Гаврилом, очевидно, окрилили московський уряд новими надіями. Може бути, що щось приємне привезло також козацьке посольство, вислане по різдвяних святах 2). Розуміється, неприємно було, що гетьман не видав самозванця (запевняв, що вислав його з України назад до Семигороду, але московські політики сьому не дуже вірили, і можливо, що мали рацію). Але поведінка козацького гетьмана перестала викликати трівогу. Коли він так рішучо відмовився йти на московські землі в серпні, як натисли на нього Татари, а всі ті біди, що загрожували від того Москві були переведені ним з Москви на Волощину, се показало, що Козаччини не треба було боятись — принаймні поки вона була під рукою Хмельницького і Виговського. Коли б Козаччина хотіла викликати нову Смуту на Московщині під гаслом Шуйского, вона мала минулої осени таку нагоду, що краще не треба. Але Хмельницький показав себе лицарем! Добрим сусідом і солідарним в орієнтації на московського православного царя. Очевидно, на нього можна було вповні спуститись в відносинах до Польщі — треба було його тут підтримати і таки зараз, щоб він не пішов на инші руки. Перед Арсенієм Сухановим і митрополитом Гавриїлом він руба поставив питаннє: в останнє він питає царя, чи він його прийме і підтримає против Поляків, чи ні? Як ні — то він піддається під зверхність Порти — складається з її васалями і буде воювати Москву! Очевидно, його гарячі, схвильовані мови, переказані через сих духовних осіб, як найбільше вірних і певних посередників, і принесені до Москви перед Різдвом (18 н. с. грудня), зробили сильне вражіннє. На жаль, для нас пропали всі наради, які велися з сього приводу в Москві, але конкретний вислід — се поворот до пляну повзятого після козацької кампанії 1649 р.: скликати собор для того щоб сконстатувати неправди польського уряду супроти Москви, і за його санкцією розірвати договір з Польщею, щоб сполучитися з козаками против неї для повернення втрачених провінцій. Скликаннєм такого собору загрозили польському урядові Пушкини весною 1650 р., і тепер коли відомости принесені з України з кінцем 1650 року насмілили московських політиків до повороту на позиції, з котрих вони вступилися літом, під загрозою козацько-татарського наступу, — вони вернулися знову до того пляну: скликати земський собор і санкціонувати розрив з Польщею.
За привід (як потім се було виложено в урядовім експозе соборові) вони собі взяли такі факти. Польський уряд не сповнив своєї обіцянки: на найближчім соймі укарати всіх винних в титулових прописках. Король веде переговори з ханом про похід на Московську державу. Він пропустив через польські й литовські землі ханського посла до шведської королеви, щоб умовитися против Московського царства. З другої сторони гетьман запорізький просить царя прийняти його під свою руку задля православної віри, инакше грозить піддатися турецькому султанові разом з кримським ханом. Відмовити йому — значить дістати сих бісурменів в безпосереднє сусідство — вічну загрозу нападів і спустошень; прийняти — значить накликати неминучу і негайну війну з Польщею. Цар бажає знати, “як буть” з огляду на таку ситуацію: йти на розрив і війну з Польщею, чи ні? Чи освящений собор освятить нарушеннє присяги і договору і чи готові всякого стану люде московські прийняти на себе тягар війни, що тягне за собою сей розрив?
В 20-х днях січня розіслано царські грамоти по всіх городах, щоб від дворян, торгових і посадських людей були вислані виборні люде “для нашего царственного великаго і земского и литовскаго дЂла” до Москви “на соборное воскресенье” — першу неділю посту, себто на 19 лютого (1 березня н. ст.) 3). В призначений день собор і відкрито — а саме перший акт його: нараду духовенства над питаннєм, чи може цар розірвати договір з королем і порушити дану йому присягу. Царський дворецький Олександр Львов приніс 19 лютого ст. ст. “освященому соборові” царське “письмо”, в котрім містились вищезазначений виклад польських неправд і звідомленнє про проханнє запорозького гетьмана, і собор відбувши в сій справі нараду, за тиждень, 27 лютого ст. ст. подав цареві свою гадку: “Коли король не сповнить договору (не справится) і не дасть, згідно з договором, управи на виноватих за те, що писалося в стількох листах (прописки в титулах) і в друкованих книгах (на неславу Москви), то свята, велика, соборна і апостольська церква з огляду на великі королівські неправди і нарушення присяги може звільнити (подати разрЂшенье) й тебе, благовірного і благочестивого государя. Коли король польський у всім управи не учинить, можна прийняти і запорозького гетьмана з Черкасами “со утвержденіем” (прийнявши присягу). Коли ж король у всім справиться і оборону учинить, тоді що до запорізького гетьмана і козаків “как вам великому государю Бог извЂстит”. Инакше сказавши: коли навіть король і виконав свій обовязок, освящений собор благословляв царя прийняти в підданство козаків і тим нарушити союзний договір короля, очевидно “задля християнської віри”, в интересах “православія” 4).
