Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
“Великий був в війську крик на п. воєводу браславського, що запевняв короля листами — котрих копії читано в колі, - що вже на козаків не треба ніякого війська — за кілька тижнів обіцяв Україну заспокоїти” 15).
Збірним пунктом визначено Зіньків, відти полки розіслано в ріжні околиці Камінця на кватири. В Барі полишено невелику залогу: триста німецької піхоти і трикінні корогви, та як тільки головне військо відійшло, напали на замок повстанці, і польська кіннота, лишивши залогу, полетіла до Камінця, сповіщаючи прихід великого війська. Каліновский вислав більший відділ кінноти, той визволив залогу і повстанці розішлись.
Каліновский просив дозволу у короля приїхати з рапортом і поясненнєм, чому воно так сталось, і обміркувати, якої тактики належить триматись, коли король сам схоче вирушити з військом. З нинішньою “горсткою нашою” він не бачив иншої можливости, оскільки опираючись на Камінецьку твердиню слідити за рухами неприятеля і “непокоїти його ріжними вилазками” 16).
“Переконавшися з ріжних язиків, — писав він з-під Камінця, що неприятель з великою силою збирається наступати на королівське військо, рушили ми з-під Бару, за радою полковників і ротмистра, обсадивши замок (барський) і в порядку відступили під Камінець — аби те місце (Камінець), так важливе для Річипосполитої, не стояло без охорони, і військо підійшло ближче до короля — аби ми колись дочекались тої помочи, котрої я так давно на все святе благаю і в. м. мині обіцяєте. Але коли так військо приводиться до порядку, немала частина — майже більша половина соромно пішла в розтіч, так що я тільки з півтори тисячею став, а як би не зручність хорунжого коронного (Конєцпольского), що саме прибув до війська і заявив, що король вже напевно рушив з великою силою, — напевно й ci покинули б вас” 17).
В такій невеселій обстанові стріло польське військо свій Великдень — "під дощевим небом контентуючись сухарем та печивом з лободи” 18).
Примітки
1) З повного глибокого жалю листу воєводи Кисіля, писаного 23 березня, під вражіннєм привезених до нього останків його брата — “на очах цілого війська з'їдженого шановного тіла”, варто навести кілька фраз, досить характеристичних для ситуації: “Не менше завинили в тім безбожні й нависні люде в самій вітчині, що так шарпали старинну цноту, віру і славу дому мого, що мій милий брат, щоб засоромити обмовців (ozuwcow) умисно шукав смерти на тім полі і запечатав її гойно пролитою кровю. З тим наміром і рішеннєм він поїхав; коли б скалічене здоровє не розлучило мене з ним, і я б у тім йому поміг і там би запечатав — бо хто не бачить, куди йде фатум нашої вітчини”. І далі: “Війну сю взагалі зачато на винищеннє останку шляхти польської! — Коли Бог не змилується і прийде хан з Ордою, то або певна страта наших країв, і замість щось уторгувати, ми з ухами до дому (прислівє), або й ціла Річпосполита попаде в небезпеку. Іще війна не почала ся, а вже військо знищене дорешти, і найкращі люде гинуть, і “подсуха” скорше наступить, ніж ми сподівалися”. (У Освєнціма с. 274).
2) Taк оповідає Освєнцім. Анонімний дневник в колєкції Русєцких ркп. 41 с. 236 каже, що се тільки хтось по-дурному пострашив козаків, а головне — що вони довідались про зближеннє козацького війська:
“В понеділок 13 марта просили милосердя. Вимовлявся Богун, що “я не Нечай, за лінію не перехожу”. Пристав на се й. м. п. гетьман — післав до них Гулевича старосту Звенигородського і п. Ржевуского підстолія браславського, позволив їм одійти вільно, тільки аби армату віддали, корогви і вязнів. Сак Богун і Височан й инші вийшли з свого окопу, радо на то згодились, віддали корогви і вязнів, і жінкам сказали до дому (йти), а самі другого дня мали рушати з військом своїм. Дня 14 марта почали наші упоминатися своїх коней, і п. старости житомирського компанія також тих річей, що у неї перед тим забрано. (Богун) обіцяв прислати з Кальника і дав в застав двох сотників п. гетьманові, а гетьман дав їм за провідників двох своїх: п. Миколая Залєского і п. Літкевича: вони до них війшли, їли з Богуном; він велів ударити в бубни, аби піхота виходила. Почали наші до них тиснутись, почали з ними зачіпатись (odpowiadac) і хтось з наших їx настрашив, що “вас в полю витнуть”. Товариш якийсь приїхавши почав говорити, чи навмисно, чи по дурному: “Верніть нам товариша!” Почали розпитуватися, де його взято. “Під Коморовим, допіро вчора”. Вони сказали: “То не наш полк, а Уманський”, і доміркувалися, що йде поміч, і не схотіли йти з монастиря: не дбали про своїх чотирьох сотників, але і наших не пустили”.
3) Реляція Гулевича, Oyczyste Spominki c. 70, дещо повніша копія в Осол. 2286 л. 140.
4) Коховский с. 229. У Гулевича, участника сеї винницької облоги, Богун на початку облоги (з 12 на 13) з кількома сотнями товаришів пробує вирватися з Винниці: переправився через Бог, але польські хоругви, що стояли в полі, помітили й заступили їм дорогу; дехто поліг, декого взяли в полон, а самого Богуна поранено в чоло і він повернувся до манастиря. Правдоподібно обидві версії оповідання належать до одного факту: ріжно його оповідали і представляли. Але Гулевич при тім поділяє високу характеристику Богуна, хоча й більш ляконічно висловлюється: в Винниці “застали ми Богуна полковника винницького, чоловіка, правда, лицарського, але при тім дуже зухвалого" (с. 69).
5) Анонімна хронічка Памятииків І 2 додає тут маленький епізод, як висланий з Липовця на звіди Кондрацкий, з 160 товариства, повернувши з під'їзду назад до Липовця, застав уже там не Поляків, а козаків, бо слідом після його виїзду прийшла до Каліновского (молодшого) відомість, що козаки вже наступають, і Каліновский вдосвіта, не чекаючи Кондрацкого, спішно рушив назад до Винниці, а слідом за ним погнало козацьке військо під проводом Пушкаренка. Кондрацкий, наскочивши на козаків в Липовцю, стратив усю компанію і тільки сам-четверт утік до Винниці.
6) Міхалов. с. 625.
7) В записках Ґоліньского єсть “цедула” Лянцкороньского до листу до канцлєра, написана очевидно, після повороту роз'їзду з Липовця. 20 березня (у Ґолінського вона датована двічі, 6 і 26 березня — оба рази фальшиво), вона не видана і я її наведу:
“Вже сей лист був у конверті, коли від язиків приведених з Липовця і від війта Рожинського, котрого я маю за певного розвідчика, і він завсіди давав мині вірні остороги, — довідались ми, що вчора тиждень як Хмельницький з трьома полками став у Білій Церкві, все задніпрянське військо переправляючи на сей бік, аби все коронне військо разом тут оточити. Три дні той війт мав з Хмельницьким “умови” — ніби то против універсалів. Татар Хмельницький не мав, тільки 500; але черни, хлопства страшна сила горнеться. А Орда обіцяється, скоро сніг з землі зійде. Про хана оповідають, що хорий, — се Орду затримало; але Ногайської орди щодня сподіваються до себе — хіба б Дніпра не перебули, поки лід поломиться. Ми тут тим Гуґоновим сусідством дуже замучені. Військо наше дуже спрацьоване і як тілько повінь забере міст, скоро зголодніє. Полк Гладкого (в ориґ. Hlackiego) звернув на Махнівку. Про литовські успіхи всі відомости змінились. Думаю, що ті новіни учинять між нами перемирє і припиненнє війни” (с. 452).
8) Тут можливе ваганнє на оден день, і що до пори дня; я беру такі дати, рахуючися з усею сумою відомостей.
9) В друк.: nie kajetie sie.
10) Освєнцім с. 271-2.
11) Міхалов. с. 265. До виданих реляцій про сей винницький пополох додаю ще недруковані “новини з України” одержані з Варшави, з збірки Ґоліньского (c. 457):
“З Варшави, з 8 квітня. Після того як здобуто Винницю, вирубано Немирів і Липовець, а обозний короний (Каліновский молодший), погромив два козацькі полки, підчас коли полк воєводи браславського добував Богуна полковника, що був заложився в манастнрі з 6000 козаків, — полковник уманський Глух з кільканадцятьма тисячами надійшов на одсіч. Військо наше думаючи, що то військо Хмельницького з Ордою наступає, стрівожилось і замішалось, так що як би гетьман Каліновский не наспів з військом, то було цілком пилявецьке: чимало повтікало, вози полишило, так що п. гетьман лагодивши одного ротмистра — которого імени ще не знаємо, так добре його заїхав, що йому голова злетіла. Прийшлось йому тоді сповняти волю королівську та дивитися, як й. м. пан краківський (Потоцкий) — нехай Бог йому того не попамятає - хоругви на волостях своїми універсалами затримує, аби до нього не йшли. Отже бачучи військо дуже мале і стрівожене, мусів з ними відступати на Бар, і там став обозом. А то певно, при ласці божій, — коли б п. гетьман польний мав більше військо, неодмінно помірявся б із самим Хмельницьким, особливо що той Татар не мав. А тепер уже його гора наступає: нуреддін-султан прийшов з кримською і буджацькою ордою, а хан а иншими ордами скоро прийде — аж тоді буде гірше ніж було”.
