Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗

Загалом він не користувався ні авторитетом, ні довірєм у війська, і се виявилося при першій пригоді. Натомість Богун за сеї облоги здобув у Поляків незвичайно високу репутацію лицаря і стратеґа, як ні оден з козацьких ватажків. Коховский присвячує Богунові ентузіястичну сторінку описуючи його виїзд на розвідку. Користуючи з переговорів завязаних з польською старшиною, Богун в ночи виїздить з Винниці, щоб розвідатися, чи не підходять йому на виручку козаки. Надибує на польську розвідку і не вмівши відповісти на пароль, зраджує себе перед неї. Його панцир блиснув під проміннєм місяця і з того Поляки пізнали його персонально. Роґальский, хорунжий Каліновского, догонивши його, вже вдарив був держаком; инший товариш вже хопив його рукою; але він пустивши коня вирвав ся від них. Пустився через ріку, попав в ополонку, та кінь його виніс і відти. Діставшися до манастиря не виявив ні втоми ні якогось змучення від перебутих небезпек, і на світанку вже напав на польські сторожі, в день уже бився на валях, все на тім же рябім коні, котрому завдячав свій ратунок попередньої ночи. Коли Поляки пізнали його і жартуючи спитали його, чи здоров, він відповідав, що Поляки віддячили його йому сею ванною за ту що він їм урядив в тій же ріці ⁴).

Тим часом як ото йшли такі прикрі безвиглядні бійки під Винницьким манастирем, цілий тиждень, від 12 до 19 н. с. березня, раптом роз'їзди розіслані на розвіди і розправи з “бунтівниками” в ріжних напрямах періферії, принесли панічну звістку про наближеннє великого козацького війська. Сталось се так. Син Каліновского, обозний коронний Самуель Каліновский вибрався в під'їзд на Кальник, щоб довідатися про Хмельницького, де він і чи не йде в поміч Богунові. Дійшов до Липовця (40 з чимсь кільометрів від Винниці, просто на схід). Погромив тутешніх козаків, що замкнулися були в “замку”, й розташувався на спочинок, піславши наперед в сторожі роз'їзд. А той ледве вийшовши з Липовця наскочив на козацьке військо, що саме надходило — полк Глуха, полковника уманського, як казали. Ледви втік до Липовця, а одночасно його слідами не тільки надтягнули Глухові козаки, а й козаки Полтавського полку, що йшли під проводом Пушкаренка на відсіч Полякам під Винницю ⁵). “Всі були б ми погинули на місці, коли б нас сам Бог не порятував! На одну нашу хоругов ударила вся сила неприятельська — против неї рубалися ми дві години темної ночи серед тісних плотів, і по дню вже властиво прийшовши до справи і 19 добрих язиків добувши, вернулися до війська” — пише оден з учасників, може дещо гоноровійше представляючи справу, ніж вона була в дійсности. Освєнцім наприклад досить сумними рисами характеризує відступ сеї передової сторожі до Винниці, але кінець кінцем се дрібна деталь, а в кождім разі факт був той, що на військо Каліновского раптом як грім з ясного неба вдарила вістка, що велике козацьке військо от-от уже надходить до Винниці.

“Яким фатумом нашим то сталося, що гетьман не знав про неприятеля, аж доки на око його не побачив, не можу знати - але вийшла з того страшна конфузія, гірша ніж пилявецька! З корогвами одні в браму, инші через вал, инші пішо, і коли б воєвода браславський (Лянцкороньский) не оперся коло мосту, вся піхота полягла б цілком”) ⁶) завважує той же учасник липовецької експедиції, В. Мясковский ⁷). Супроти того, що язики говорили про наступ від Білої Церкви Хмельницького з усіма

силами, було ясно, що довше зіставатись під Винницею польському війську було неможливо. Але Каліновский доволі мудро розпорядився ще раз пустити наступ на Богунову фортецю — властиво сімулювати наступ, і не вважаючи на паніку, що вже пішла по польському війську, і на масову неорґанізовану утечу, що зараз почалася в нім, всетаки на світанку, 21 березня ⁸) частина польського війська звела звичайну бійку під козацькими укріпленнями, яка потрівала кілька годин, і се мало той щасливий для Поляків наслідок, що Богун, не маючи відомостей про помічні полки, які йшли йому на рятунок, не з'орієнтувавсь і не вдарив на польське військо з тилу в найбільш критичний момент, коли воно шукало відступу, і було вже зогрожене з крила козацьким полком що поспішав до Богуна.

Поки, під манастирськими укріпленнями йшли герці та стрілянина, польський обоз переправився черев Бог на дорогу до Браїлова, до Бару. Козацьке військо, під проводом уманського полковника — рахували його на десять тисяч, уже надтягло до Винниці, з великим гуком — від мосту на новім місті було його видко на вистріл з луку, як каже Освєнцім. Але Бог почав уже розливатись, і небезпеки не було щоб козаки могли перейти. Частина польського війська була вислана против наступу під Якушинці, а против передової сторожі його виїхав воєвода Лянцкороньский з невеличким відділом і відогнав, так що ситуація не була грізною, — але в обозі польськім почалось велике замішаннє. “Челядь, що була при возах, стрівожившися почала тікати від коней, від возів, а деякі товариші з ріжних хоругов серед того стиску, коли вози покинуто, стали своїх же грабувати, наробили великої шкоди самі між своїми, і подібна була справа до пилявецької, тілько що військо все таки пішло в порядку, забравши з міста піхоту і ті хоругви що вели битву. Козаки, вибігаючи на вали на прощаннє кричали, як звичайно на Ляхів, подаючи ріжні прізвища: “Цигани, вигнанці, кпи, пилявачики, не гайтеся ⁹), далі до Висли, не тут ваше діло!” “Пан гетьман стояв дуже збентежений тим непорядком і таким наглим виходом. Військо відказувало на нього і на непорядок — бо й самі були страшенно струджені і коні потомлені, а ще більше — що вотратили фурманів, челядь, живність і військовий припас” ¹⁰). До тисячи хорих і ранених полишено на місці. Винничане і всякий люд ішов за військом і за недостачею відповідної охорони в тилу, “урвали” кількасот возів і стільки ж челяди з польського обозу ¹¹).

Важно було все таки те — і воно було великим щастєм в тих обставинах, що польському війську удалось відійти від козацьких сил, і привівши себе до порядку відступити нa безпечніші позиції. 22 воно стало на нічліг в Браїлові, 24 було в Барі, і з огляду на велике замученнє людей і коней (“пять тижнів сідла з них не сходять рани страшні — гірше ніж під Збаражем”, записує участник) Каліновский розпустив їх на спочинок по околиці. Напереді під Браїловим полишено полк Конєцпольского, в Станиславові полк Вишневецького, инші в безпосереднім сусідстві Бару — з виїмком полку Лянцкороньского, котрому призначено Хмельницьке староство.

Але зараз же виявилось, що зогляду на козацький наступ, попасати тут не можна. Прийшовши на нічліг до Летичева, по дорозі до Хмельника, полк Лянцкороньского застав тут утікачів з сусіднього Ново-Константинова, що повтікали від козаків і Татарів. Лянцкороньский зараз вислав роз'їзд під Константинів, і той дійсно застав там полковника Крису, з козаками і Татарами. Вони були цілком не приготовані до нападу: розташувались безпечно, понапивались і сторожі не поставили — так оповідали під'їзжане. Наробивши галасу серед ночи вони розполошили козаків, захопили коней і язиків, і з тим повернулись. Криса ж після сього пополоху випалив сю місцевість і відступивши до Хмельника, тут заложив ся на твердо; “язики” казали, що з ним було кілька тисяч козаків, а Татар тільки 300 ¹²). Сей епізод, сам по собі маловажний, виявив, що сусіднє Побоже, аж до Хмельника обсаджене козаками (нижче ми побачимо козацькі відомості з того часу, що називають Синяву, Хмельник, Межибож, як місця обсаджені Татарами). Польське військо під Баром таким чином було загрожене з лівого крила. До сього ж Каліновский одержав від короля мудру по шкоді пораду “не вдаватися в глибину України, щоб не наражати війська на небезпеку” ¹³). Тому 1 квітня дав наказ полкам зібратися до Бару, і на скликаній нараді рішено, з огляду на наближеннє козацьких сил і браку нових контінґентів завчасу вернутися на свій вихідний пункт — до Камінця.

“Ріжні були ради, куди далі справити військо, аби спочило — поки неприятель позволить; бо без того військо скоро зісталося б без коней — невимовно вони збідовані й запрацьовані! Небогато з тим військом повоюють, коли не спічне десь! Надумав п. гетьман польний поставити їх коло Камінця полками в чотирьох милях від себе, щоб за оден день зібралися, як би припала потреба”, — пише оден з полковників, Марек Собєский. “Не ми винні, що так зле, але ті підмоги, що до нас не надходять, а у нас що дня війська убуває, а не прибуває. На соймі був великий компут (контінґент) на папері, а тепер тих всіх нових хоругов нема — всього 16 до нас прийшло, а инші на раку їдуть і не знати чи прийдуть. Сама собі Річпосполита винна! Кинулись ми занадто скоро і задалеко зайшли, а тепер собі місця не можемо знайти — хіба під Камінцем!” ¹⁴).