Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович (онлайн книга без TXT) 📗

- Ну, в тебе правди ніколи не допитаєшся через твої жарти, - сказав Радюк. - В тебе правда все якось ніби повита туманом жартів чи нещирості, прикритої жартами.

- Ще що вигадай! Щирішої од мене людини й на світі не знайдеш. В мене що на умі, те й на язиці, як у п'яного, - сказав Кованько, кидаючи на стіл ніж та виделку й підвівши свої чималі веселі, трохи вирячені й блискучі, наче скляні очі.

Він одсунув набік чарку, вхопив стакан, налив до половини його вина й випив одразу, неначе нахильці.

- Оце я й пополуднував в вас. Буде, годі! Душа міру знає, - сказав Кованько, втираючи губи й вуса.

- Хоч і приємно мені в вас сидіть, але час мені додому, - сказав Дунін-Левченко, встаючи з стільця. - Та й гарно ж у вас в покоях! Чисто, недавно ремонтовано, побілено й помальовано. А в нас же то все запущено в домі, не білено й не мазано і нігде не помальовано. Мій тато чогось оце на старість зовсім якось осунувсь. Не забувайте ж, панове, що післязавтра мої іменини. Приходьте так надвечір. Я певний, що назбирається моїх товаришів чимало, бо вже багацько з їх повидержували екзамени. Приходьте й ви, Ганно Іванівно! Моя мама й сестра будуть вам раді.

- О, спасибі вам! Нехай вже іншим часом ми вдвох прийдемо до вас, бо, як я бачу, в вас буде тільки ваше паничівське товариство, - обізвалась Галя.

- Нам доведеться побалакать про дуже поважні справи, - сказав Радюк. - Час би вже нам заходжуваться коло роботи, коло практичного чогось. Вже в Петербурзі Костомаров [92] та Куліш [93] почали видавати для народу книжечки на українській мові, видали "метелики". Треба б нам побалакать, дещо обміркувать і взяться за цю справу без жартів і з завзяттям.

- То прийміть і мене до своєї спілки. Ти, Павле Антоновичу, писатимеш для народу "метелики", а я фельєтони, бо це теж "метелики". Ти по-сільській, а я вже по-своєму, по-міському. От і будемо в спілці та в супрязі для загальної праці.

- Ну, це не дуже гарний буде для вас спільник та супряжич, - сказав Радюк.

- Ще й який гарний спілець вийде з мене. От побачиш! От поназдивишся! - жартував Кованько.

- А з вас і справді вийшов би пречудовий фельєтоніст! - аж крикнув Дунін-Левченко. - Не забувайте ж і ви про мої іменини. Приносьте свої фельетони, - просив на прощання Кованька Дунін-Левченко.

- Добре! Спасибі за пам'ять! Як не вмру до завтрього, то прийду.

- Тільки як йтимеш, то покинь дома свої фельєтони. Замкни їх у скриню на замок на два зводи, щоб часом не повтікали та не потяглись наслідці за тобою в гості на іменини, - жартував Радюк.

- Добре, добре! Але вже й мені час додому. Ходім разом! Прощайте! Бувайте здорові! Спасибі за шинку та за сільську колендру, - говорив Кованько, прощаючись з Галею.

І вони похапцем одяглись і вийшли.

- Та стережись там у дворі, щоб часом не вискочив з дверей наш полковник та не застрелив тебе з своєї гармати! А то ще твої фельєтони й ноги задеруть серед двора, - говорив Радюк.

- Ще побачимо, чий батько дужчий: чи його гармати, чи мої фельєтони, - кричав з двора Кованько. - Може, не мені, а йому доведеться задриґати ногами од моїх фельєтонів, бо цей полковник обшахрував полк та з того й стулив собі оцей дім, та ще взяв багату вихрестку, а вона йому приліпила до дому ще й другий дім. Мене нехай стережеться та не дуже нехай влучає.

Радюк з Галею вернулись в кімнату. Галя кинулась мити посуд та прибирать з стола недоїдки та недопитки, наче переїди після товаряки.

- Як же тобі здавсь мій веселий товариш? - спитав Радюк в жінки.

- Сказати по щирій правді, твій веселий товариш чомусь не припав мені до вподоби таки одразу, хоч він і веселий, і реготить, і смішить. Щось є в йому таке, що мені одразу не сподобалось.

- Товариші в нас його любили за веселу вдачу, хоч він і причепливий, та аж в'їдливий з своїми жартами, але не вважали на його як на поважну, статковиту людину, з котрою можна всмак побалакать про якісь поважні справи. Він просто ненавидить такі поважні питання й од їх позіхає без сорому або зараз глузує з їх, повернувши усю справу на жарти. Ти ж чула дещо з його поглядів.

- Це правда, - сказала Галя, - але як же то оті веселі жартовливі зуби перетерли таку поважну річ, як ота тверда наука, коли він скінчив курс?

- Ця псяюха талановита, хоч ніби легенька на вдачу, як пір'їна. Кованько з тих, що б'ють летючу й котючу опуку, як кажуть на селі. Здатність в його до наук здорова. Але він нездатний спиниться на чомусь одному, скласти собі якісь ясні міцні пересвідчення. Це людина, як бачиш, зовсім безпринципна. Це метелик, що весело пурхає на сонці.

- Але ж цей твій приятель, скільки я зауважила, неначе трохи брехливий, бо все щось плете, чого я гаразд не втямила: плеще щось схоже на сім мішків гречаної вовни.

- Твоя правда, але тільки трохи. Кованько й справді з тих штукарів, в котрих ніколи гаразд не допитаєшся правди, бо він все повертає на жарти, про що не спитай, і одбріхується, й прикриває правду, наче якоюсь мрякою з жартів. Але часом забудеться та й скине з свого язика ту мряку; якось ненароком ніби прохопиться та й скаже правду. Це буває з ним, коли він або дуже голодний, або трохи слабий, або роздратований і злий.

- Як слабий, то говорить правду? Це щось смішніше за самого Кованька, - сказала Галя й зареготалась на всю кімнату.

- Таки справді так! Як здоровий, то все бреше, а як слабий, то каже правду, бо тоді катма в його снаги до жартів: обрік в кому тоді не грає.

- По-моєму, нехай би він краще все нездужав та слабував, аби тільки казав правду, - сказала Галя й зареготалась на всю кімнату. - Я цій людині чомусь не йму віри. Коли б він часом не нашкодив або тобі, або іншим.

- Може, це тобі такі гадки підказує твоя жіноцька вдача, бо ваша вдача буває часом дуже чутка та почутлива і часом вгадує дещо наперед так само, як і далекосяглий розум.

Галя почала виносить посуд до другої кімнати та ховать його в шафу, а потім вийшла в пекарню до куховарки, щоб попіклуватись вечерею.

Радюк приліг на новенькій канапі, оббитій темно-пунсовою оббивкою, поклавши чорноволосу голову на вишивану подушку, і закурив папіросу. Надворі вже вечоріло. В кімнаті густішали тіні по кутках. Тільки червоне майське небо на заході неначе горіло й жевріло, як жар, і кидало гарячі жарові одлиски на чимале дзеркало та на вишивані рушники по обидва боки дзеркала. На ясній вишиваній подушці чорні кучеряві васильки в Радюка вилися наче молодим хмелем, але на його високім гладенькім, неначе виточенім з білого мрамору чолі над самісінькими бровами вперше виникли два тоненькі зморшки, - перша прикмета заклопотаної жонатої людини, неначе з їх визирав перший клопіт в житті людини, котрій треба думати, гадати вже не за себе одного.

Несподівані запросини Дуніна-Левченка до себе викликали в його голові думи. І пішли його думи за думами, неначе журавлі в небі повелись ключами, нешвидко, по-маленьку, з журливим сутінком журавлиного вуркотання в літньому тихому небі.

"Треба буде сьогодні в товаристві зачепить питання про наші національні й просвітні справи. Як оці тіні закутали мою нову прибрану світлицю, так закутали ніби важкі чорні хмари Україну. Зібрались ті сумні хмари з усіх усюдів і давно вже заступили нам ясне прозоре нєбо і кинули тінь та мряку на рідний край. І хто розжене ті сумні хмари? І звідкіль поллється світ на наш край? Народні маси, тільки що визволені од панщини, темні і непросвітні. Просвічені верстви байдужні до долі рідного краю, позбивані з пантелику, а часом виявляють себе й шкідливими. Історія заплутала ще гірше ту плутанину. Сусідні народи нашкодили нам своїм безглуздим вмикуванням в наші справи та ще гірше поплутали їх..."

Радюк важко зітхнув. І його гострі, пронизуваті карі очі неначе припали росою. Він кинув думками в давню давнину, в далекі мннувші часи, неначе хотів там вишукать одповіді на свої журливі питання, перебіг думками давню історію й зауважив скрізь культурний широкий розвиток через просвіту, через знання науки.