Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович (онлайн книга без TXT) 📗

- Ог і спасибі тобі, Павле Антоновичу, що дав мені знать про своє житло. Мені доведеться частенько забігать до тебе, бо нам потрібна твоя голова.

- Ну, в мене не така ж завбільшки голова, як копа, як казала панія Висока про свою голову, - сміявсь Радюк.

- Чи така, чи не така завбільшки, як полукіпок, а все-таки голова. Будемо радиться гуртом, до якої праці нам ставать теперечки. Мої іменини післязавтра. Приходь, будь ласка, до нас, та побалакаємо, та порадимось. Ще й мій тато, й мати не виїхали. Мій тато тебе любить, питав про тебе. І мама до тебе прихильна. Приходь же, не забувайсь! Зійдеться, надісь, багато моїх товаришів та давніших знайомих. Побачимось й з ними, поки не розлізлись по світі, як руді миші.

- Добре! Прийду, але не сидітиму довго, бо моя жінка плакатиме тут без мене з нудьги.

- От таки й плакатиме! А може, й не плакатиме? Це ще вилами писано, - сказала Галя.

- Та, сказати правду, в Києві жінки не дуже-то плачуть та побиваються за своїми чоловіками, бо в містах чоловіки не дуже держаться хати, - сказав гість.

- А я, собі на лихо, селянка, а не городянка. В селах, бачте, трохи інші звичаї, ніж в містах. Я передпочуваю, що мені навіть буде трудно звикнуть до міста, призвичаїться до тутешніх людей та їх звичок, - сказала Галя.

- А вгадай, хто тільки що тобі кланявсь? - сказав гість.

- Тимошкевич? Мірошниченко? - спитав Радюк навмання.

- Кованько! веселий Кованько! Питав, де ти оселивсь, і казав, що зараз-таки до тебе зайде, - сказав гість.

- От і гаразд! Цей чолов'яга й справді веселий, приємний, але мені він припадав до вподоби колись передніше, а теперечки вже ні; колись подобавсь мені своїми жартами та безжурною вдачею, доки ми не поставили національної справи на поважний науковий грунт. Він, здається, легковажна, легкодумна людина, хоч і приємна, бо весела та безжурна.

- Така, що ладна повернуть на жарти часом такі поважні речі, з котрими не личило б жартувать, - перебив його розмову гість.

- Еге ж! Ти добре вгадав. В Кованька ці веселощі та жарти, певно, од того, що він їсть та п'є добре і що в його шлунок швидко перетравлює усякий поживок. Та в його й кишені таки не порожні і голова не заснована клопотом та журбою, - сказав Радюк.

- Либонь воно так. Я в його не примічаю міцної підбійки в жартах та смішках, - сказав Дунін-Левченко, вперше на віку підводячи під критику свого знайомого.

- Яка там в його підбійка? Це в йому обрік грає, як кажуть на селі, то він і хвицає, і брикає, і реготить, - говорив Радюк.

Галя зареготалась, аж ложечку випустила з рук, уявляючи собі, як-то хвицає той брикливий Кованько, мов коняка.

- От і мені заманулось побачить на свої очі того вашого веселого знайомого, який він на стать та на масть, - сказала Галя, сміючись.

- То й побачиш незабаром. Цей швидко прибіжить до нас, - сказав Радюк. - Ще як ми були студентами, я його дуже любив за його веселу вдачу, але він часом було вже геть-то настирається з своїми жартами. Так було обридне та остогидне, що я часом був ладен тікать од його або запираться на замок. Оце часом було по обіді лежу собі на ліжку та одпочиваю, читаю якусь цікаву книжку. Він рип у хату! та й причепиться з жартами. Так і прилипне, як шевська смола!

- Кидай книжку та вставай! Ходім гулять на гору до Владимирового пам'ятника. Лежить оце м'яло, оцей лежень, неначе колода! Ходім! Вставай-бо, пічкуре! - було кричить він та реготить.

Мені не хочеться вставать, бо я ще не одпочив гаразд. Та й саме начитав цікаве місце. Він мені заважає, одривае мої напружені думки.

- Та одчепись собі! Дай хоч дочитаю до кінця монолог, - було кажу до його.

- Кидай ік дідьку ті монологи та ходім на Владимирову гору до пам'ятника; може, там побачимо який монолог з чорними очима та бровами, - репетує він і висмикує в мене з рук книжку та кидає її аж у другий кучок так, що вона хурчить листками, мов горобець.

Я було серджусь та одмагаюсь. Він тоді хапає мене за ногу й смикає, а потім стягає з ліжка. Я хапаюсь за ліжко рукою. Він висмикує в мене з-під голови подушку й шпурляє нею в двері, а потім хапає мене за обидві ноги й цуприкує з усієї сили. А руки в його неначе залізні. Я пускаю руки, і він мене стягає додолу.

Бачу було, що мені непереливки, встаю й одягаюсь, бо знаю добре, що ця причепа, ця нахаба вже не одчепиться од мене сплоха, напосядеться на мене ще гірше і зробить-таки по-своєму. На його находила часом нудьга. А книжок він не любив читати, щоб читанням розважить себе та розігнати нудьгу. Тоді він починав жартувать з нудьги і тим, здається, розганяв її. Я було встаю й мушу одягаться та чепуриться, щоб вволить його дурну волю та йти з ним, куди потягне його пароксизм нудьги.

- Знаєш що? А ходім оце до Мірошниченка дражниться та сміятись з його. Певно, ота мацапура, оте вайло сидить та човпе, бо хоче буть магістром. Ходім та насміємось добре, натішимось, а тоді вже потягнемо й його з собою на прогуляння. Втрьох буде веселіше.

Я було вже йду з ним, куди він схоче, бо добре знав, що од його не одчепишся й не одхрестишся сплоха. Не войдуваться ж і не битись з ним. Йдемо ми сміятись з тієї мацапури. Приходимо до його. Мірошниченко кінчав вже тоді курс і лагодивсь держать екзамени. Він було повертає до нас свій вид, підводить темно-карі очі, тихі та спокійні, неначе в якогось буддійського святого. Кованько вбігав в хату з реготом та вскакував з криком.

- І сидить же собі оця буддійська мацапура над лекціями в такий погожий вечір! Одягайсь та ходім на Владимирську гору витріщать очі на паннів, - кричить Кованько.

Мірошниченко було втирить спокійні очі в Кованька й не обзивається й словом. Він і справді тоді був схожий на непорушну статую Будди, [90] витесану з каменя. Кованько починав дратувать його.

- Ти хочеш буть магістром? Еге, хочеш? Признайсь по правді, - зачіпає було Кованько.

- Ну, нехай і хочу. Що тобі до того? - обзивавсь Мірошниченко, пронизуючи Кованька своїми сливинь чорними спокійними, але вже сердитими очима.

- Ти дурнісінько тільки сидиш та нидієш над отими шпаргалами. Ти ніколи не будеш магістром, - дражнив Кованько.

- А ти звідкіль це знаєш? Тобі святі сказали, чи що? - обзивавсь знехотя Мірошниченко.

- Мені це снилось у сні. А мої сни завсіди справджуються. Швидше я буду абіссінським царем або нубійським архієреєм, ніж ти будеш магістром. От побачиш. От поназдивишся.

- Ну, то й будь собі, чим там хочеш, чи нубійським архієреєм, чи абіссінським імператором, а мені дай покій, - говорив спокійним тоном Мірошниченко.

- Та, коли сказати правду, і ти сам швидше надінеш на голову якийсь нубійський тюрбан або якусь нубійську макітру, ніж магістерську тогу. І, по правді сказавши, тобі така макітра та чалма багато більше прияличувала б, ніж магістерство, - зачіпав Кованько.

- Нехай буде й так, а ти одчепись од мене, бо я діло роблю, - говорив Мірошниченко.

- Ба не одчеплюсь! Одягайсь та ходім втрьох гулять! Одягайся-таки зараз, бо мені хочеться на гору! - репетував Кованько.

І Кованько було хапає з реготом пісочницю й висипає ввесь пісок на Мірошниченкові лекції.

Мірошниченко було повертає спокійний погляд і пильно дивиться на купку піску на зшитку.

- Здурів, зовсім знавіснів, коли ще часом і зроду не був навіжений. В тебе тільки й одлички од дідька, що гвоє людське ймення та обличчя, - було каже Мірошниченко.

- Та вставай та ходім з ним гуляти, бо ти ж добре тому відомий, що од його і не одчепишся, і ні на який спосіб не одкараскаєшся, - було кажу я.

- Це істинно чортяча спокуса, а не Кованько! - було каже Мірошниченко та встає з-за стола й одягається.

- А ба! таки стало по-моєму! Ходім же мерщій на гору. Ага! або зайдім ще до Шелеста: пожартуємо та подратуємось трохи з ним, - було каже Кованько.

- Ну, дай нам покій! Оце ж пак заходимось ходить по хатах з жартами, неначе колядники або якісь щедрівники. Ще часом достанемо десь замість коляди потиличника, - було кажу я до його.