Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви - Гудкайнд Террі (полная версия книги txt) 📗
Раптово Річарда охопили сумніви. Чи зможе він зробити те, що задумав?
Але вибору немає, хіба що вбити її. А цього він дав собі слово не робити. Однак пекучий біль у плечі дещо похитнув його наміри.
Бердіна підійшла впритул.
— Візьми меч!
Річард, піднявшись, зібрав волю в кулак. Бердіна, поклавши ейдж йому на плече, змусила його стати на коліна. Річард щосили намагався зберегти ясність думки. Денна навчила його терпіти біль. Витерпить він і зараз. Взявши меч, він знову піднявся на ноги.
— Використовуй його магію проти мене! — Наказала Морд-Сіт.
Річард пильно подивився в її крижані блакитні очі. На мить ним опанував страх.
— Ні! — Він кинув меч на ліжко. — Я — Магістр Рал. Ти пов'язана зі мною узами.
Вискнувши від люті, Бердіна ткнула ейджем йому в живіт. Кімната закрутилася, і Річард зрозумів, що знову лежить на підлозі. Але вона наказала йому встати, і він встав.
— Бери кинджал! Бийся зі мною! Річард тремтячими руками вийняв з піхов на поясі кинджал і простягнув їй ручкою вперед.
— Ні. Убий мене, якщо тобі справді цього хочеться.
Вона вирвала у нього кинджал.
— Ти тільки полегшує мені задачу! Взагалі-то я збиралася тебе помучити, але мені потрібна тільки твоя смерть!
Річард, з останніх сил пручаючись болісної болю, рвонув на грудях сорочку.
— Ось, — тицьнув він. — Моє серце тут, Берліна. Серце Магістра Рала.
Магістра Рала, з яким ти пов'язана узами. — Він знову постукав себе в груди. Бий сюди, якщо хочеш мене вбити.
Бердіна обдарувала його хижою посмішкою.
— Відмінно! Я виконаю твоє побажання!
— Ні, не моє побажання, а твоє. Я не хочу, щоб ти мене вбивала.
Бердіна завагалася.
— Захищайся! — Насупившись, наказала вона.
— Ні, Бердіна. Якщо ти хочеш мене вбити, то повинна сама на це зважитися.
— Бийся! — Вона вдарила Річарда по обличчю ейджем.
Йому здалося, що щелепа розлетілася вщент і вивалилися всі зуби.
Річард ледь не осліп від болю. Він випростався, задихаючись і обливаючись холодним потом.
— Бердіна, ти зараз знаходишся під владою двох заклятть. Одне з них це узи, що зв'язують тебе зі мною, а інше — те, що на тебе наклали, коли відрізали сосок. Не можна жити під владою обох відразу. Одне повинно бути знято. Я — твій Магістр Рал. Ти пов'язана зі мною узами. Єдиний спосіб розірвати ці пута — вбити мене. Моє життя в твоїх руках.
Вона накинулася на нього. Річард вдарився потилицею об підлогу. Бердіна, верещачи від сказу, навалилася на нього.
— Бийся ж зі мною, паскуда! — Вона била його кулаком в груди, в іншій руці стискаючи кинджал. По щоках її текли сльози. — Бийся!! Бийся! Бийся!
— Ні. Якщо збираєшся мене вбити, то вбивай.
— Бийся зі мною! — Вона вдарила його по обличчю. — Я не можу тебе вбити, якщо ти не будеш оборонятися! Захищайся!
Річард обійняв її і притиснув до грудей. Впираючись ногами в підлогу, він присунувся разом з Бердіною до ліжка і сів, притулившись до спинки.
— Бердіна, ти пов'язана зі мною узами, і я не дозволю тобі ось так померти.
Я хочу, щоб ти жила, і хочу, щоб ти мене захищала.
— Ні! — Заволала вона. — Я повинна вбити тебе! Ти повинен напасти на мене, щоб я могла це зробити! Я не можу тебе вбити, поки ти сам не спробуєш вбити мене!
У безсилому розпачі вона схлипнула і приставила кинджал до його горла.
Він провів рукою по її хвилястим темним волоссям.
— Бердіна, я поклявся боротися за тих, хто хоче бути вільним. Це мій обов'язок перед тобою. Я не зроблю нічого, що могло б тобі нашкодити. Я знаю, що ти зовсім не хочеш мене вбивати. Ти своїм життям присягнулася захищати мене, — Я вб'ю тебе! Уб'ю! Уб'ю!
— Я в тебе вірю, Берліна! Вірю твоїй клятві. Я довіряю своє життя твоїй клятві і сполучаючим нас узам.
Судорожно схлипуючи, вона заглянула йому в очі. Її стрясали ридання.
Річард не рухався.
— Тоді ти повинен убити мене! — Вигукнула Бердіна. — Будь ласка… Я більше не можу… Будь ласка… Убий мене!
— Я ніколи не заподію тобі зла, Бердіна! Я дав тобі свободу. Ти тепер сама за себе відповідаєш.
Гірко скрикнувши, Бердіна відкинула кинджал і обвила руками його шию.
— О-о, Магістр Рал! — Схлипувала вона. — Пробачте мене! Вибачте! О добрі духи, що ж я наробила!
— Ти підтвердила вірність узам, — прошепотів він, притискуючи її до себе.
— Мені заподіяли такий біль! — Ридала Бердіна. — Жахливу біль! Ніколи в житті мені не було так боляче! І зараз мені боляче з цим боротися!
Річард міцніше обійняв її.
— Я знаю, але ти повинна! Бердіна відсунулася від нього.
— Не можу! — Ніколи ще Річард не бачив більш нещасну людину. Будь ласка, Магістр Рал… Вбийте мене! Я не винесу такої болі! Благаю вас…
Заклинаю… Убийте!
Річард знову притягнув її до себе і ніжно погладив по голові, намагаючись втішити, але вона тільки сильніше розридалася.
Тоді Річард посадив Бердіну на підлогу спиною до ліжка і, сам не розуміючи, навіщо це робить, поклав долоню їй на ліву грудину.
Він зосередився на тому острівці спокою всередині себе, де не було думок, лише умиротворення, і покликав до своєї магії. Його пронизала дика біль. Її біль. Він відчув те, що з нею зробили і що накладене закляття робить з нею зараз. Але так само, як він витерпів біль від ейджа, витримав він і цю.
Річард відчув все її життя, всі муки, що довелося пережити Бердіні, щоб стати Морд-Сіт, і відчув її глибоку скорботу про втрату колишнього «я». Річард все це ввібрав в себе і, хоча не бачив самих подій, які сталися з нею, зрозумів, які шрами залишили вони в її душі. Йому довелося напружити всю свою волю, щоб витримати це. Нерухомий немов скеля, він стійко тримався в потоці болю, який лився в його душу.
Для Бердіни він і був міцною скелею. Річард дозволив річці свого співчуття до цього створіння, цієї жертві страждань, хлинути в душу Бердіни. Не розуміючи до кінця, що робить, Річард слідував своїм інстинктам. Він відчув, як крізь його руку в неї вливається тепло. Здавалося, що рука пов'язує його з душею Бердіни, з тим, що становить саму суть її життя.
Ридання Бердіни поступово вщухли, дихання стало рівніше, і Річард відчув, що її біль, яку він ввібрав в себе, починає розсмоктуватися.
Тільки зараз він зрозумів, що весь цей час не дихав, і повільно видихнув.
Тепло, струмуюче з його руки, теж почало танути, поки нарешті не зникло зовсім. Річард прибрав долоню і відкинув з обличчя Бердіни мокрі від поту пасма волосся. Її вії затріпотіли, і на юнака втупилися приголомшені сині очі.
Обидва одночасно подивилися вниз. Грудина Бердіни знову була цілою.
— Я знову стала собою, — прошепотіла Морд-Сіт. — У мене таке відчуття, ніби я прокинулася від кошмарного сну…
Річард прикрив їй груди.
— У мене теж.
— Ніколи ще не бувало Магістра Рала, подібного вам, — задумливо промовила Бердіна. — Ніколи!
— І ніколи ще ніхто не прорікав настільки незаперечної істини, — пролунав голос позаду неї.
Річард озирнувся і побачив мокрі від сліз обличчя Кари й Раїни.
— Бердіна, як ти? — Запитала Кара.
— Я знову стала собою, — повторила Бердіна. У неї був як і раніше розгублений вигляд, але жодна з Морд-Сіт не була і наполовину ошелешена так, як сам Річард.
— Вам легко було її вбити, — задумливо промовила Кара. — Якщо б ви спробували скористатися мечем, вона забрала б вашу магію, але ж у вас залишався ще кинджал. У вас не було необхідності терпіти її ейдж. Ви могли просто її вбити…
— Знаю, — кивнув Річард. — Але тоді моя біль була б стократ сильнішою.
Бердіна поклала ейдж до його ніг.
— Я віддаю його вам. Магістр Рал. — Кара з Раїною, стягнувши золоті ланцюжки з зап'ясть, поклали свої ейджі поруч з ейджем Бердіни.
— Я теж віддаю вам свій ейдж, Магістр Рал, — сказала Кара.
— І я, Магістр Рал.
Річард подивився на лежачі перед ним червоні стержні. Він подумав про свій меч, про те, як ненавидить його магію, про те, як болісно для нього згадувати вбивства, вже скоєні цим мечем, і ті, які — він це знав — йому ще належить зробити. Але поки він не має права від нього відмовитися.
