Темнота - Самчук Улас Олексійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
— Ха-ха-ха! — вибухнув Мороз і затягнувся димом. — Браво! Люблю! Вірю, Ястребова, іноді і таке трапляється.
— Не інколи, не інколи… І чим ми тонші, тим сильніші… Бачиш отам бочка! Допиває он друге відро пива… — І Ястребова крикнула: — Нєстєров! — Бочка повернула повільно, круглу, сонну голову. — Прокаті! — Бочка враз засіяла:
— А! Биліііночка! Доч блудная! Садісь! — і виліз на свобідне місце і нагнув товсту шию. Ястребова стрибнула, майнула легка суконка, блиснули довгі, тонкі стегна, і сіла на карку Нєстєрова.
— Дорогу! Дорогу! — впали оплески, оклики, Нєстєров похитався в туман, в гущу, спотикався, але йшов. По хвилі виринув з другого боку столу і Ястребова зістрибнула, поплескала його по пухлій щоці.
— Сідай, сідай, голубчик. Молодець! — Товстяк похитався на місце, а Ястребова стрибнула Іванові на коліна і ляснула його по лиці. — Лий донского! — каже. — І ворушись, старий. — Іван обняв її одною рукою, звівся на ноги і поніс під пахвою, як кішку, в глибину темного простору.
А в Андрієвій кімнаті горіло ясно світло, і на широкій білій постелі півлежала зовсім гола Ірина, курила і говорила. Обличчя її залите сльозами, на щоках червоні плями, губи запухлі, волосся розпатлане. Андрій сидить біля постелі в глибокому фотелі у білій, розірваній сорочці з розщебнутим коміром, волосся його також скуйовджене, і він також курить.
— Ти брешеш, ти брешеш, Андрію! Ти мусів! Ти мій, чорте проклятий! Ти мусів все кинути… Мораааль! Ха-ха! Мораааль, до дідька ясного, грішну душу, мовляв, ха-ха-ха! — загубив, а того й не знаєш, що це через тебе я стала всесоюзною потаскухою, Андрію, громе, чорте, дияволе, через тебе всю свою молодість просвистала і батьків, і брата продала Сатані, бо це я їх туди штовхнула. Не знаєш, що батько мій тут… — Андрій бистро глянув на Ірину. — Тааак, тааак! — казала вона. — Тут він на цій каторзі, в бараках, а ти з своїм братиком і не знаєте, а я мусіла тіло продати, до всіх тих наркомів добиратися… Рятуй! Рятуй хоч його, Андрію, бо мене вже не можна рятувати, я вже продана, я вже зачумлена, я вже… — і Ірина кинула з люттю цигарку і сама кинулась на подушку і заридала сильно, зривно з вибухами злости.
Андрій встав, ходив по кімнаті, зовсім не зважав на Ірину, і коли та втихомирилась, підійшов до постелі, дивився згори на Ірину і казав:
— Вже? Таке прекрасне тіло і таке люте, — казав Андрій.
— Не жартуй, не жартуй, Морозе. Захочу і підеш самий просто з сальону в преісподню, ха-ха-ха! Просто з білою маніжечкою, — ха-ха-ха! Поругаємся разом, бідний Морозику, — і при тому знов заплакала.
— Тобі б, Ірино, на троні богів сидіти, огонь і блискавку в руках держати, і потрясати б небом рокотами громів, і влучати дияволів на землі, — казав Андрій.
— Ах! Мені! Кинь, Андрію! Не до жартів!
— Чому не до жартів, — казав Андрій. — А от ти тільки прекрасні очі свої відкрий і побачиш, що все до жартів.
— Бааатька мені рятуй! — крикнула враз Ірина. Андрій відійшов від постелі і знов закурив. Ірина слідкувала за його рухами. Сорочка на його тілі широко роздерта і кілька патлів чорного, масткого волосся здобить чоло. Курив, видно, з насолодою, глибоко в легені втягав дим і видував його пружно. Рухи робив повільні, байдужі, ліниві, тяжка втома лежала на його загорілому, а все таки дивно блідому, шорсткому лиці. Здавалось в ньому іноді щось шарпається і хоче вирватись назовні.
Він знов підійшов до ліжка, знов сів на крісло, деякий час сидів непорушно, дивився собі під ноги, видував дим, стрясав попіл цигарки на ведмежу шкуру. Ірина злісно дивилась на нього і слідкувала за кожним його порухом.
— Що можу тобі сказати? — промимрив згодом.
— Що? Чого скиглиш? Ніяких у мене слів, ніяких втіх, я не можу. Нема. Ірино, дочко блудна, гетеро! Я тебе, дияволице, кохаю над усе, і ти це знаєш! Так. Ти це знаєш. І розумом, і серцем… Але не можна! І не лише тобі не можна, всім не можна! Не розумієш хіба, з місяця звалилася, чорт бери! Шарпаєшся, терзаєш плоть, дух — що це варте? Я сам знаю, що воно так! Батько, батько! Чи один твій? Я не міг, розумієш? Не міг! Ніхто не може! Я хотів тебе і завжди тебе хочу, алеж… Сама добре знаєш! І ти була мені всім, я не любив до тебе, я лиш спозирав, а тебе, блуднице, кохаю, терзаєш мене кожним поглядом!
Голос його захрип, очі якісь туманні, білки криваві.
— Питаєш, чому не кинув всього і не пішов з тобою? Не мене питай, спитай і себе, знаєш, що не міг, що ми і так по шию в трагедії, а ти питаєш. Чого? Чого? Чому? Ще одно питання і розірву на кусні! Я не маю! — крикнув Андрій. — Я не можу!
— Андрію! Не скигли! — перебила його Ірина, погасила свою цигарку, що була вдруге запалила. — Не личить… Роздягайся і лягай. За дві години від'їжджаю!
Проникав ранок до цього півкулля, перші його ознаки появились однаково, як у глибинах хащ тайги, так і на тихій, недавно звільненій, поверхні прозорої ріки з перевернутим небом і зорями, що гасли у сірій височіні і темній глибині, а небом і землею проходив таємний гість і дотикався до всього пучками пальців своїх.
О шостій в будинку Мороза відчинились навстіж вихідні двері, і все довкруги заворушилося, мовби збурена комашня. Перед сходами рохотали мотори, по залях бухали ковані чоботи двох вохрівців у шапках з кляпами, що понуро гукали:
— Вставать! Гей, вставать! — Неслухняних приказано за ногу тягнуть, впертих у бік чоботом. Посипались мать-перемать, зривались розпатлані красуні, розбиті вої, все стрімголов перлось до виходу, залишаючи на місцях калюжі пива, череп'я, скло, ніби на полі брані після бою.
Мороз, Ягода, Ворман, а з ними троє вохрівців, сиділо в Морозовому танку і залізні його гусениці чавили й різали примерзлі вибої. Їхали на інспекцію радіопромислу, м'який туман бринів над Чіб'ю, у тайзі, у тундрі, там то там, блимали огники і темними гуртами, ніби великі сірі тіні, повзла масою до праці робсила. Схід згущав барви, перший шмат сонця вирвався у простір і засів по всіх верхів'ях.
VI
Андрій Мороз лишається в Чіб'ю гостем — благо дістав від Ольги вість не дуже квапитись до Харкова, що його ніяк не тішило, бо знав цю мову часу. Іван обіцяв поговорити з ним, але ось минає тиждень, а його як нема так і нема. Погода далеко не майська — дощі, вітер, снігові хурдиґи. Але Андрій ніяк не скучає, безліч нового і цікавого приготовано для нього життям. Йому, зрештою, щоранку сніданок добрий, іноді просто в ліжку, іноді, як погода дозволяла, на веранді, майже над рікою на тлі туєвої алеї, що добігає до ріки і там сходами западає до прозорої гладі. Обід в ясній, просторій їдальні з тими натюрмортами і тими краєвидами олійними, в товаристві Людмили, коли вона дома. Вечори в бібліотеці, новій величній, як храм, Івановій робітні з тим масивним столом полірованого, сірого ґраніту і розмови з Людмилою за чашкою кави і за цигаркою «Зефір».
Якось з Мишком Калиниченком зустрівся. Був ще в ліжку, як увійшла Наталка і сказала, що з ним хоче бачитись Мишко. Андрія це зацікавило, каже хай зайде.
— Я, — каже Наталка, — дивлюсь у вікно, когось жене геть вохрівець, а той не йде. Приглянулась — Мишко. Ей, — кричу, — Сапєга, не тронь, хай увійде, я просила…
Мишко всунувся обережно боком до піввідкритих дверей — маленький, з фуфайки вилазить вата, волосся сторч, під носом держить подрану шапку-будьоновку.
— Заходь, заходь, Мишко, — каже Андрій.
— Я очінь грязний, як видиться, — каже той.
— Нічого, сідай, говори, давно не бачились.
— Можна сказать, давно, — каже той і присів на краю фотелю. — Прослишав, що яко прилетіли і думаю зайду.
— Чому ж шапки не положиш? — питає Андрій, — може закуриш?
— Так що ж закурив би, так нільзя. Вохровець нечаяно по носі торкнув…
Відняв будьоновку, а на вусах червона пляма. Обтирав рукою, а руку обтирав об подрані штани. І все таки закурив.
— Що ж тут робиш, Мишко? — питає Андрій.
