Темнота - Самчук Улас Олексійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
— Ну, знаєш… Нарешті, нарешті! — кричить Іван. — І, Люда! Люда, займись гостями, а я вже потащу братика. Риць! — звернувся він до плечистого мужчини в уніформі ҐПУ. — Отправляй! Ти знаєш. Я їду. За півгодини назад. Зрозумів?
— Єсть, товариш майор! Зрозумів! — відповів Риць.
— Товариші! Прошу до машин! Пішли, Андрію! — і вони пішли швидкими кроками до авта на гусеничних колесах. — Це мій «Стасік», — каже Іван, сам сідає за руль, біля нього Андрій, ззаду валізи, затріщав мотор, і авто рушило.
І тут лише помітив Андрій, що його Івана не даром кличуть майором, що у нього на комірі якісь ознаки, хотів щось сказати, але машина ричить люто, стрибає по вибоях, мчить довгою, широкою алеєю з рядів туї і смереки, що годі щось промовити. Несподівано виринають білі колони великої будови з двома поверхами освітлених вікон, високими ґранітовими сходами з вартою і цілим рядом машин перед входом. Іванів броневик з ревом і собі займає тут місце. Варта бере на струнко. Іван і гості йдуть по сходах до просторого вестибюлю, до Івана підбігає мужчина в уніформі, віддає честь, забирає гостей. Андрія веде сам Іван широким, встеленим червоним килимом коридором, широкими сходами і зупиняється біля одних дверей першого поверху.
Простора, встелена тяжким килимом, кімната, поліровані дубові стіни, великі олійні картини і монументальний портрет старого діда у масивних, позолочених рамах.
Андрій сильно вражений.
— Бачиш? — каже гордо Іван і показує на портрет. — Лише не признавайся, що це наш батько. Тут це не личить. Просто дід. Вождь партизанський. А це ось твої володіння — роздягайся, мийся, чепурися, по тебе прийдуть, а я йду! Поговорим опісля! — і Іван вийшов.
Андрій вдоволений. Внесли його валізу, і ось він сам. Письмовий стіл, фотелі, канапа, прекрасне ліжко. Де це він знаходиться? Здається, все ще летить, під ногами хитається ґрунт, у очах краєвиди. Не віриться, що ще три дні тому був у Каневі, дві з половиною тисячі кілометрів звідсіль.
Андрій роздягається, тут же туалетний стіл, і вода, і дзеркало… Скидає сорочку, міцно миється, насолоджується розкішшю свіжости, витирається міцно рушником… І враз до дверей щось загримало, вони рвучко відчиняються, до кімнати вривається міцна, повногруда жінка і просто йому на шию.
— Дай хоч торкнусь! Невже це ти, Андрію? — говорить басом жінка і цілує його в обидві щоки, і плаче, і сміється.
— Наталка! — вирвалось у Андрія.
— Так. Наталка! — каже вона і пускає Андрія. — А мені кажуть: прилетів Андрій… І ноги отак затремтіли, все кинула і побігла. Добре! Добре! Виглядаєш добре! А ми тут телеграму за телеграмою — до Харкова, до Києва, до Канева… «Наш» сам говорив телефоном з Харковом, а Людмила в Москву, а за нею і він погнався. Цілий тиждень отак клекотіло… Але добре, що тебе звідти вирвали, Ольга писала нам, що там дуже того… гаряче! Ну, а як там? Був дома? В Каневі?
— Три дні тому, — каже Андрій.
— От би й собі там побувати. Як старі? Як син?
— В порядку. Усе гаразд…
— Дістають вони ті наші посилки. Шлем і шлем…
— Дістають, Наталко. І дуже вдячні. А що це у вас тут за буря така? — питає Андрій.
— То ж «наш» повну свободу получив… І орден… І майора… Тому і баль. Звіря видимо-невидимо налетіло, сам побачиш.
Андрій знову обняв Наталку голою рукою за міцні, теплі плечі. Був захоплений.
— Та ти, Наталко, скажу тобі — красуня! — вирвалось у нього.
— Мене ні грім, ні блискавка не бере! — а сама сміється. Їй приємно дивитись у ті радісні, чисті очі.
— А пригадуєш, як ви з Ольгою ганялись за мною на Великдень? — питає Андрій.
— А як вечорами збиралися на Козацькій кручі і співали? — додає Наталка.
— А як Іван скидав нас у воду? — веде Андрій.
— А як ти ходив до нас на вечорниці і залицявся до Раї… — Ця згадка якось дивно вплинула на Андрія, він швидко пускає Наталку, шукає сорочку, та й Наталка враз отямилась, у неї ж там стільки роботи… І побігла.
Андрій зовсім збитий з пуття — і радісно, і дивно, щось нове в його житті. Він надягає сорочку, зав'язує краватку, але з поспіху вона не зав'язується. А час біжить дуже швидко, значно швидше, ніж звичайно, здається, що ось-ось хтось увійде і його покличе.
І дійсно хтось постукав, і увійшла Людмила. О! Побачив її наперед у дзеркалі і був сильно вражений. Не пізнав майже. Сита, пещена краса, чорне хвилясте волосся, соковиті, кармінові уста, довга сукня чорного оксамиту, перенята в талії срібною шворкою, що з неї вириваються плечі й руки квітучого, рожевого кольору.
— Ну, як там наші поети? — питала з порога. — Ай, я-яй! То ми ще зовсім не готові! А там же нас чекають.
— А коли ти встигла — ґратулюю, прекрасна Клеопатра фараонша єгипетська! — каже Андрій.
— Приємно, приємно! Подобатись поетові — подобатись безсмертю. Усе тут маєш? Вдоволений?
— Абсолютно! Ось лише краватка не в'яжеться.
— Давай — зав'яжу! Стій рівно! І голову догори! — Андрій стояв, мов статуя, відчував дотики пальців з рубіновими кінцівками, бачив біле, високе чоло з бурею чорного волосся перед самим своїм ротом, терпів, ковтав слину. Зав'язала, шарпнула, поправила. — Готово! Ось цілуй руку! — сміється Людмила.
— Чому так швидко? — каже Андрій, повертається до дзеркала і бачить пару молодих, квітучих людей, очі горять і сміються, гладить краватку.
— Ну, досить, досить! — каже Людмила.
— Ні, не досить. В'язала ж цариця півночі, приношу жертву всім богам.
— Ти но швидше, там чекають куміри.
— А ти б мене наперед втаємничила, що це за звірі зібралися.
— Краса і сила Есесесер! — каже Людмила. — Поперше, її величність Ястребова, Наталія Константиновна — прима-балерина і перший друг залізного наркома, подруге, сам залізний Ге-Ге Ягода. Потрете, відома Дуня Федотова — кумір мого родителя, прославлена чекістка і менш прославлена лірична поетеса, почетверте, сам мій родитель… Поп'яте… Увага, Андрій! Мо-ро-зо-ва! Несподіванка. Призначена на пожертя тобі. Раджу спробувати. Варта намаги — перша звізда радянського фільму, кандидатка до Голлівуду без надії на сповнення бажання… Пошосте, сьоме і десяте — сорок величностей, переважно сили безпеки, ну й, розуміється, — перші з перших, брати Морози — король півдня і король півночі…
— І королева-владичиця — грізна володарка цього царства, — перебив у тон Андрій, — і королівських сердець, — добавив тихше.
— Ну, давай, давай! Впєрьод! — скомандувала Людмила. Вони йдуть поруч вниз сходами нечутними кроками назустріч бурі, що вже там бушує.
Заля довга, простора, висока — різьблений дуб, кедр, береза. Високі вікна завішені тяжкими пурпуровими занавісами, на передній стіні вождь-вождів у довгій, сірій шинелі, частина залі відділена заслоною червоної матерії, довгий стіл, з вазами, порцеляною, керамікою, букетами з кедрових, соснових і смерекових шишок — суворе, сите, жовтогаряче і густо-зелене забарвлення.
І багато людей обох статей, переважно в уніформах при зброї — грубе, тверде, сіре вояцьке сукно, тверда шкура поясів і взуття, дужі, широкі плечі, округлі, здорові, червоні обличчя. Ходили, стояли, сиділи… А між ними кельнери у чорних фраках і білих маніжках.
На когось, видно, чекають, місця ще порожні… Людмила веде Андрія до бічних дверей і там у просторі повному диму на фотелях і при столиках гурти людей і до одного з них підходять Андрій і Людмила. Андрій стовпіє. Перед ним Ірина Виноградова — довга, бронзова сукня, нога заложена на ногу, курить. Побачила Андрія і спокійно посміхнулася.
— Прошу знайомитись, — каже Людмила. — Андрій Григорович Мороз! Ірина Володимирівна Морозова. А мені вибачте. Лишаю вас самих. На мене чекають обов'язки… — і Людмила відійшла.
Андрій дивиться на Ірину, Ірина на Андрія. Ірина знайомить його з іншими гостями, але йому все те байдуже.
— Ви тут? — питає здивовано Андрій. — Яким таким чудом?
— І випадково, і з наміром! — відповідає Ірина.
— Відколи Морозова? — питає Андрій далі.
— Не гаразд тілу грішному дармувати, Андрію, — каже Ірина. — Мужа найшла.
