Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации txt) 📗

Він раптом близько-близько побачив зеленуваті, трохи витрішкуваті очі фюрера й почув голос його, він не розібрав слів, але його пройняв давно забутий страх; він позбувся цього гнітючого почуття безугавного страху лише тут, у камері тюрми, він відчув себе борцем у залі суду, він більше не боявся гримання, він, рейхсмаршал, безупинно думав про те, що Гімлер може зробити з ним, з його дружиною й дітьми, і тому він завжди був такий, яким подобався фюрерові, боже мій, невже світом керує не розум, а страх, один лише маленький жахаючий, що підточує тебе, немов хробак, отой теплий і затхлий страх?!

Ні, сказав він собі, це не страх! Я ніколи не був боягузом! Мене звинувачували в чому завгодно, але тільки не в боягузтві… Доброта, нас усіх згубила доброта й м'якосердність, ось у чому корінь того, що сталося! Ми самі провели грань між усіма пами й Гітлером, назвавши його фюрером. Ми говорили собі, що порядок потребує особистості, яку треба створити. Адже можна, можна було створити Штрассера чи Рема! Чому не мене?! А створивши з Гітлера легенду, яка іменувалася фюрером, ми не могли переступити в собі німця: безсумнівне шанування того, хто стоїть на щаблину вище! Коли ж я зрозумів, що ми котимося в прірву, у мене вже не було сили відкрити правду нещасній, тремтячій істоті, я боявся, що мої слова розірвуть серце Гітлера, я жалів його, бо він втілював у собі спільне начало, молодість і чистоту задумів. Якби я не був такий добрий і знайшов у собі силу відкрити йому очі на все, що відбувається, не боячись його болю, все могло б піти інакше, все, абсолютно все!

… І це не так, стомлено й безнадійно заперечив собі Герінг, тому що, думаючи про доброту, він постійно оперував словами «боявся» й «страшився», а вони породжені поняттям страху, чим же іще?!

… Герінг не міг угамуватись, сів на ліжку й, обхопивши голову руками, почав розгойдуватись, тяжко боячись, що не зможе стримати себе і ревно, на одній ноті завиє — так, як вив старий німець на поруйнованій вулиці Берліна, мимо якого він проїхав сімнадцятого лютого сорок п'ятого року, повертаючись зі Східного фронту, що був усього лише за сто кілометрів від столиці тисячолітнього рейху; зіткнувшись поглядом з ад'ютантом, примусив себе удати, що не помітив цього нещасного старого, який вив, задерши до неба виснажене обличчя з витеклим оком, залитим бурою старечою кров'ю…

ШТІРЛІЦ-ХV

(листопад сорок шостого)

Спочатку Штірліц не повірив очам, примусив себе перечитати першу шпальту газети ще раз; так, помилки бути не могло; трьох головних нацистських злочинців — президента Рейхсбанку Ялмара Шахта, віце-канцлера фон Папена та заступника Геббельса, головного рейхспропагандиста Науманна звільнили з-під арешту, незважаючи на окрему думку російського судді.

От і сформувалася тенденція, подумав Штірліц. Вона така тривожна, така демонстративна, що тепер мені зрозуміло, чому американська розвідка підійшла до мене саме тепер, я їм потрібен, я і подібні до мене, тому що вони виправдали того, хто платив гроші на створення армії рейху, того, хто передав урядову владу сильній особистості, великому фюреру Адольфу Гітлеру, який зміг перемогти комунізм у Німеччині, нарешті, того, хто був головним антикомуністичним пропагандистом рейху. Три провідники тенденції, яку не можна назвати інакше, як антиросійську, бо — подобається це комусь чи ні — Росія є центром комунізму. Цим трьом, що дружньо тиснули Гітлерові руку, стояли поряд з ним на трибунах, коли той приймав паради армії та СС, сьогодні, всього лише через сімнадцять місяців після закінчення війни, винесли виправдувальний вирок?

Політика — наука натяку, а тут і дурневі зрозуміло! фінансист, пропагандист і вищий урядовий чиновник, що покликав на боротьбу з більшовизмом сильнішого за себе, угодні сьогоднішньому дню, і ніякі вони не злочинці. Як і наступник Адольфа Гітлера, якому фюрер передав владу, гросадмірал Деніц; і цьому зберегли життя.

Армію й імперський уряд також виправдано, злочинними організаціями не названо…

Який уже там натяк? Позиція…

Штірліц накрутив номер телефону Роумена й спитав його:

— Ну, як?

— Радієте? — посміхнувся той. — Приїжджайте у «Флоріду», радітимемо разом, я там буду за півгодини…

У «Флоріді» він почастував Штірліца кавою, поцікавився, як ідуть справи, як Кемп, де Джекобс, відповіді слухав неуважно, раз по раз оглядався, немов когось чекав, про вирок не говорив, ніби це його й не обходило, потім несподівано спитав:

— А що таке фашизм, Брунн?

— Як відповідати на ваше запитання? Серйозно? Чи повеселити?

Роумен глибоко затягся і, не відводячи від обличчя Штірліца важкого погляду, відповів:

— А це як можете. Хочете серйозно — валяйте серйозно, а вирішили повеселити — веселіть. Тільки не до такого стану, щоб я вмер од сміху. Ви ж знаєте, як я вмію сміятися… Серце — тик, я — в могилку, а що вам без мене тут робити, га?!

— Це правильно. Без вас мені буде погано.

— Тільки перед тим, як ви почнете відповідати, я вам допоможу. Ви тоді зрозумієте краще, чого я від вас хочу. Для цього я вам розповім, як мене мордували, коли я потрапив у ваші руки.

— Якби ви потрапили в мої руки, я вас не мордував би. Я взагалі нікого не мордував.

— Тому що ви визнаєте гуманізм?

— «Серед рабів не можна бути вільним…» — сказав один покидьок. Не в цьому річ. Мій підрозділ не займався тортурами. Нас зобов'язували думати.

— Але ж ви ділилися своїми думками з катами?

— Особисто я намагався ділитися з ними далеко не всіма моїми думками, — чомусь посміхнувся Штірліц.

— Молодець, — похвалив Роумен, — це добре. Їдьмо звідси, сядемо в іншому місці, там і побалакаємо.

У машині він мовчав, не сказав жодного слова, тільки курив одну сигарету за одною.

Вони зайшли в «Каса де Андалусія», що неподалік від Пласа-Майор, у найстарішому районі Мадріда; стіни були, як і скрізь у Іспанії, мазані, як на Україні, на цих вибілених стінах добре читались біло-голубі кахлі з типово андалусійськими висловами: «Зуби важливіші за родичів», «Те, що маєш віддати племінникам, з'їж з хлібом і запий вином!», «Вино — сила, вода — ревматизм», «Хто багато п'є, той пізно платить».

Роумен замовив вино; воно було таке червоне, що в гранчастих склянках здавалося зовсім чорним, пахло спекою й затаєною темінню бодег [51]. Людей було мало, час обіду скінчився, всі розійшлися по домівках, сплять до п'ятої години, прокинуться, з шостої до восьмої посидять у своїх бюро, а там кінець роботи, все одно платять дрібняки, справжні гроші можна заробити на контакті з потрібними людьми — тут, або в «Каса Галісія», чи в «Ель Бодегоні», де збираються німці, в «Рітці», куди почали навідуватись американські торговці, запопадливі до фламенко, кориди, полювання форелі; тут з ними і налагоджуй контакт; на державу надії кепські, аби тільки урвати, вигоди не діждешся.

Роумен пригубив склянку, знову закурив, продиригував перед обличчям Штірліца сірником, підождав, поки він погас, кинув його у велику попільницю і сказав:

— Так от, я вам розповім свою історію… Перші два дні після арешту мене не чіпали… Зі мною вів цілком культурні розмови високий брюнет з грайливими очима… Він говорив про те, що я тепер безслідно зник, розбився під час приземлення, потонув в озері, потрапив у вогнедишну трубу металургійного заводу, отож не треба тішити себе надією на конвенцію про військовополонених. Однак він погодився, що, справді, хтось у тюрмі міг запам'ятати мене, але і в цьому випадку не варто сподіватися на можливу допомогу швейцарського Червоного Хреста, бо мене викинули з парашутом не, у військовій формі, а в цивільному, отже, я — вивідувач, а вони, вивідувачі, не підпадають під статус військовополонених. «Я, — додав брюнет, — голосував би за те, щоб людей нашої професії вважали солдатами, раптом мені доведеться стрибнути з парашутом десь у Флоріді, та, на жаль, на мою думку уваги не звертають». Отже, провадив далі він, якщо я не говоритиму, він нічого не зможе зробити, щоб допомогти мені. «Ви йшли на завдання — мали зустрітися з кимсь. Нас цікавить: з ким, де, коли? Можете не розповідати про ваше завдання. Нам треба дістати ваш зв'язок. Це все, чого ми від вас хочемо». Я відповів, що навіть коли б я знав зв'язкового, то не назвав би його, і попросив його зрозуміти мене правильно: «Ви не стали б нічого розповідати, опинившись на моєму місці, правда?» Брюнет сказав, що не треба порівнювати його, ідейну людину, з американським вивідувачем, який одержує за свою роботу гроші від фінансових акул Уолл-стріту. Я заперечив, що я нічого не одержую від Уолл-стріту, що я солдат, вірний присязі. Тоді він дав мені час на роздуми, але попередив, що коли день зустрічі із зв'язковим буде безповоротно втрачено, коли я обрав тактику затягування, то нарікати мені доведеться на себе. Я повторив, що зв'язковий мені не відомий, наплів йому, що мене мали знайти в готелі «Кайзерхоф» у Дімгіні, і на цьому допит припинився. Через сім годин мене перевели в іншу камеру. Там брюнета не було, сидів непоказний, рудий, спітнілий і, мабуть, дуже хворий чоловік, який сказав, що зв'язкового схопили в «Кайзерхофі» і зараз нам влаштують очну ставку. Я посміявся в душі, бо знав, де на мене чекає зв'язковий. До камери привели дівчину, гречанку, про це я дізнався, коли вони почали її катувати, вона кричала рідною мовою. Рудий запросив трьох молодих п'яних молодиків, велів їм сісти на стільці, які були акуратно розставлені попід стіною, і почав допитувати дівчину, вимагаючи, щоб вона зізналася в тому, хто послав її в «Кайзерхоф» і кого вона повинна була там зустріти. Вона відповідала, що її ніхто туди не посилав, її схопили на вулиці, коли вона проходила мимо готелю. Рудий кілька разів монотонно повторив свої запитання, потім попередив, що їй доведеться ремствувати на себе, якщо вона зараз же в усьому не зізнається. Бідолашна заплакала ті пробелькотіла, що не знає, в чому їй треба зізнаватися, тоді рудий обернувся до п'яних молодиків, кивнув їм, вони підійшли до дівчини, зірвали з неї вбрання й почали її ґвалтувати. Я ніколи в житті не чув, щоб людина так кричала, як та нещасна. Рудий подивився на мене й пообіцяв, що він зразу ж відпустить дівчину, якщо я скажу йому правду. А я не міг йому сказати правди, бо на зв'язок до мене мала прийти жінка, не така молоденька, як ця, але жінка, яка нічого не зможе зробити, коли її ламають три реготливі, п'яні маніяки. Я заплющив очі, щоб не бачити цього жаху, але рудий ударив мене гумовою палицею по шиї. Я прикусив язика від несподіванки, він опух у мене, став схожий на коров'ячий, який продають у м'ясних лавках. Це був апокаліпсис, півтори години, дев'яносто хвилин жаху. Я спробував кинутися на них, на цих тварюк, але мене звалили й почали бити; я був натренований закриватися, це врятувало мене того вечора, але наступного ранку вони прив'язали мене до крісла, перед тим роздягнувши догола, і стали катувати, торкаючись дротом, через який було пропущено струм, до члена. Ніколи не переживали такого відчуття?