Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации txt) 📗
— Хіба ви не пригадуєте, що на нараді у фюрера шістнадцятого липня сорок першого року Гітлер саме так визначив цілі війни проти СРСР?
— Я хочу подивитися документ про цю нараду.
— Будь ласка, ми маємо протокол., передайте підсудному Герінгу. Ознайомились?
— Документ здається мені занадто перебільшеним щодо названих у ньому вимог.
— Але ви визнаєте, що цей протокольний запис спраж-ній?
— Я визнаю це тому, що я його бачу.
— Ви визнаєте, що згідно з цим документом ви були учасником цієї наради?
— Я був присутній… Саме з цієї причини у мене є сумнів у правильності протокольного запису.
— Хто записував протокол?
— Борман.
— Який був сенс Борману вести неправильний запис наради?
— Він перебільшив дещо.
— Багато?
— Наприклад, про області Волги не було й мови. Що стосується Криму, то… фюрер хотів мати Крим.
— Отже, на цій нараді йшлося про те, щоб Крим зробили областю імперії?
— Так.
— Відносно Прибалтики теж говорилося на цій нараді?
— Так, але ніколи не стверджувалося, що Кавказ має стати німецьким. Йшлося лише про те, щоб зробити сильний економічний вплив з боку Німеччини.
— Це означало, що Кавказ мав стати німецькою концесією?
— Якоюсь мірою — це можна було визначити тільки після переможного укладення миру.
— Отже, перебільшення Бормана зводиться лише до того, що про Волзькі колонії мови не було?
— Перебільшення полягало в тому, що тоді обговорювалися такі питання, які практично взагалі не можна було обговорювати. В кращому випадку можна було говорити про ті області, які вже зайняли, а також про їх управління.
— Ми зараз з'ясовуємо факт, що про ці питання була розмова на нараді. Ви тепер цього не заперечуєте?
— Частково ці проблеми обговорювалися, але не так, як тут записано.
— Я хочу зробити висновок, що ця нарада підтвердила основний план захоплення територій Радянського Союзу.
— Це правильно. Але я повинен сказати, що я, як відзначено в протоколі, не поділяв цих неосяжних пропозицій. Зверніть увагу на те, що тут сказано: «У відповідь на тривале обговорення цих питань рейхсмаршал підкреслив найважливіші моменти, які саме зараз могли бути для нас визначальні: забезпечення народу продовольством, забезпечення потрібною мірою господарства, а також налагодження безпеки шляхів сполучення». Я хотів звести нескінченну дискусію — наслідок сп'яніння від перемоги — до суто практичних питань.
— Сп'яніння від перемоги мало місце, я згоден, але з ваших пояснень не видно, що ви заперечували проти приєднання Криму до імперії. Це так?
— Я не мав ніяких підстав для цього.
— Ви виступали на нараді рейхскомісарів окупованих областей шостого серпня сорок другого року?
— Дайте, будь ласка, протокол.
— Прошу. Ознайомились? Отже, я запитую, вам падав фюрер надзвичайні повноваження в питаннях економічної експлуатації окупованих територій?
— Я вже визнав, що несу відповідальність за економіку в окупованих країнах, але лише у зв'язку з тими директивами, які я давав…
— Отже, зважаючи на ваші особливі повноваження, ваші вимоги були обов'язкові для учасників наради?
— Так.
— Звертаю вашу увагу на сто вісімнадцяту сторінку стенограми тієї наради. Знайшли?
— Так.
— «Раніше все здавалося простішим. Тоді це називали розбій. Це відповідало формулі віднімати те, що завойовано. Тепер форми стали гуманніші. Незважаючи на це, я збираюся грабувати — й грабувати ефективно… Ви повинні бути — як лягаві собаки. Там, де є дещо і в чому може мати потребу німецький народ, це мусить бути вмить вивезено із складів і доставлено сюди». Це ви говорили?
— Можу припустити, що я це сказав.
— У травні сорок першого року ОКВ розробило директиву про безкарність німецького солдата за злочини, вчинені проти місцевого населення. Таку директиву повинні були вам доповідати?
— Цей документ безпосередньо мені не надсилали. У супровідному папері сказано: «Штаб оперативного керівництва військово-повітряних сил, головний квартирмейстер».
— Але ви згодні з тим, що за своїм становищем ви мусили знати цей документ?
— Ні, бо в противному разі цей документ надіслали б безпосередньо мені, головнокомандуючому, а не генерал-квартирмейстеру.
— Вам повинні були доповісти про цей документ?
— Якби мені доповідали про кожен документ, який проходив по окремих інстанціях і не вимагав мого втручання, я потонув би в морі паперів. Мені доповідали тільки про найважливіші справи…
— Вам доповідали тільки «найважливіші справи»… А про знищення міст, про вбивство мільйонів людей вам не доповідали? Це все проходило по «службових каналах»?
— Коли б якесь місто мала знищити авіація, такий наказ віддав би безпосередньо я сам.
— Вам відомо про наказ Гіммлера з приводу знищення тридцяти мільйонів слов'ян?
— Це був не наказ, а всього лише промова.
— Але ж у німецькій тоталітарній державі був тільки один керівний центр — Гітлер, ви його заступник, і наступник, і найближче оточення. Чи міг Гіммлер давати розпорядження про знищення тридцяти мільйонів слов'ян, не маючи на це вказівок Гітлера чи ваших?
— Гіммлер не видавав такого наказу. Він виголосив промову, в якій сказав, що тридцять мільйонів слов'ян має бути знищено. Коли б Гіммлер справді видав такий наказ, то він мусив би спитати про це не мене, а фюрера.
— Я не сказав про наказ. Я кажу про настанову. Ви припускаєте, що він міг дати настанову без погодження з Гітлером?
— Не існувало директиви, яку дав би Гітлер на знищення слов'ян.
— Айнзацгрупи СД учиняли масові знищення радянських громадян. Чи не була діяльність айнзацгруп СД результатом реалізації заздалегідь розробленого плану знищення євреїв, слов'ян та інших народів?
— Діяльність айнзацгруп була цілком секретна.
— Отже, мільйони німців знали про злочини, що творилися, а ви не знали… Ваш свідок Бодешатц заявив тут, на суді, начебто в березні сорок п'ятого року ви сказали йому, що багато євреїв убито і за це доведеться дорого заплатити.
— Свідок Бодешатц так не говорив.
— А як же він говорив?
— Він повторив мої слова: «Якщо війну програємо, то це обійдеться нам дуже дорого».
— Чому? За вбивства, які ви здійснювали?
— Ні… Взагалі…
— Чи згодні ви були з теорією «вищої раси» і з вихованням в її дусі німецького народу?
— Ні. Хоча відмінність між расами я, безумовно, визнаю.
— Але з теорією не згодні?
— Я ніколи не заявляв, що ставлю одну расу як панівну.
— Дайте відповідь на запитання прямо: ви згодні з цією теорією?
— Особисто я не вважаю її правильною.
— Ви заявили на суді, нібито у вас були розходження з Гітлером у питанні захоплення Чехословаччини, у єврейському питанні, відносно війни проти Радянського Союзу, в оцінці теорії «вищої раси» і щодо розстрілів англо-американських льотчиків. Чим пояснити, що, маючи такі серйозні розходження, ви вважали за можливе співробітничати з Гітлером і проводити його політику?
— Я можу розходитися в поглядах з моїм верховним головнокомандуючим, але якщо він наполягатиме на своєму, а я дав йому присягу — дискусії не може бути.
— Якщо ви вважали для себе за можливе співробітничати з Гітлером, чи вважаєте ви себе, як другу людину в Німеччині, відповідальним за організовані у масовому масштабі вбивства ні в чому не винних людей?
— Ні, бо я нічого не знав про них і не наказував їх проводити. Принаймні ви запитали б мене, чи був я легковажний, коли не намагався навіть щось дізнатися про них.
— Ви себе краще знаєте… Ви тут заявляли, що гітлерівський уряд привів Німеччину до розквіту. Ви й тепер упевнені, що це так?
— Катастрофа настала тільки після того, як програли війну…
… Герінг рвучко встав з-за столу; програш; цей росіянин виграв бій; він виграв його саме цим своїм останнім запитанням, зіткнувши його, Герінга, з нацією. Він згадав той аналіз боротьби, який він провів зразу після закінчення допиту двадцять другого березня сорок шостого року разом з адвокатом Отто Штамером. Юрисконсульт німецького флоту Штамер був коректний, стриманий в оцінках, уникав прогнозів і, як здавалося Герінгу, зовсім позбавлений емоцій. Саме тоді рейхсмаршал сказав йому: «По-моєму, я відбився, га?! У трибуналу немає жодного мого підпису на розстріл! Слово — це не доказ! Німці зрозуміють мене! Зрештою, не може нація, яку ми привели до небаченого злету, бути невдячна! Не може народ не мати пам'яті!» Штамер хотів уникнути прямої відповіді, але Герінг вимагав, щоб адвокат сказав йому правду. «Я ж тепер не страшний, — посміхнувся він, — я не можу відправити вас у табір, це російському обвинувачеві здається, що я тільки те й робив, що палив рейхстаг, душив євреїв, страчував росіян і саджав у камери німців». Штамер тоді відповів: «Пане Герінг, про підпал рейхстагу говорив англієць, про знищення євреїв говорили всі, про розстріли росіян згадували американці й французи… Що стосується німців, то я мушу вас засмутити: ви ніколи не бачили черги в магазині за ерзац-джемом і як видавали норму маргарину із свинячих кісток. Німці знали це, пане Герінг. І не після поразки, а починаючи з перших днів війни. А ви про це не знали, бо ад'ютанти завбачливо не доповідали вам, і ніхто з членів вашої родини не бував у магазинах. Ви тоді могли говорити те, що думали, та й то, мабуть, з острахом, а німців перетворили у безсловесних рабів ідеї пана Гітлера. Будь-яке заперечення — навіть продиктоване болем за долю рейху кінчалося саме тим, про що ви тільки-по згадали: концтабором. У кращому випадку… Я розумію, вас бентежить, пане Герінг… Усі ми боїмося неминучого кінця і хочемо продовжити своє життя в пам'яті нащадків… Якщо ваші відповіді певним чином відредагувати, то можна буде уникнути того, що неминуче гряде саме від німців: прокляття Гітлеру за те, що він учинив… У вас тільки одна надія: останнє слово, пане Герінг. Можете відстоювати свою ідею, але доведіть, що ви нічого не знали про правду життя в імперії… Ви вже нічим не допоможете Гітлерові, а кожного, хто вирішить повторити його експеримент, розчавить історія, як чумну мишу… Так, так, саме так, пане Герінг… Хоч як це дивно, ваш головний козир — це співробітництво з Чемберленом і Деладьє. Вони перші сіли з вами, націонал-соціалістами, за стіл переговорів, благословивши, в такий спосіб, право на імперську державність, побудовану на фундаменті доктрини Гітлера. Спробуйте обіграти це, доказ переконливий. Будь ласка, пам'ятайте, що світове панування нації, досягнуте військовими засобами, було можливе в ту пору, коли на землі був один Рим, одна Еллада і один Єгипет. Тепер, коли обвинувач Сполучених Штатів вилітає на різдвяні канікули до Нью-Йорка й добирається туди за шістнадцять годин, — Колумбу на це потрібно було життя, — ідея панування однієї нації над іншою є свідчення паранойї… Захищаючи німців, ви захищатимете себе, пане Герінг, і, будь ласка, завжди пам'ятайте Лея — його вирок страшніший за той, який настане».
