Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации txt) 📗

… Герінг ніколи не забував фюрера «трудового фронту» Лея, який повісився у своїй камері зразу ж після того, як йому вручили обвинувальний акт. Його посмертний лист був хворобливим самокатуванням, певна спроба поєднати непоєднане; він писав про любов до фюрера, але при цьому твердив, що «антисемітизм зруйнував основну заповідь партії… Важко признатися у власних помилках, та, оскільки все існування нашого народу є тепер під сумнівом, ми, націонал-соціалісти, мусимо заявити молоді, що це була помилка. Запеклі антисеміти мусять стати першими борцями за нову ідею НСДАП». Він писав так, немов заздалегідь признавався в тому, що знав про геноцид, а він не мав права цього робити! Немає документів фюрера, де він наказував убивати євреїв і слов'ян! Це все фанатизм юрби! Ми завжди заперечували проти безконтрольності! Ех, якби знати майбутнє! Як легко було б розстріляти одну-другу сотню з тих, хто безпосередньо вішав росіян чи вбивав євреїв! «За порушення норм поведінки арійців!» І — край! Більше нічого не треба! Нехай спробували б обвинуватити нас будь у чому! Не могли ж вони посадити на лаву підсудних шістдесят мільйонів?! Ні, Штамер добре мислить, але він не державний діяч! Він юридичний хробак! Та, на жаль, його правда — лишився головний шанс, моє останнє слово. Саме в ньому я закладу основи тієї редакції цього процесу, яке рано чи пізно настане, — нехай це почнеться не в Німеччині, але це почнеться!

… Останнє слово він писав сам, не підпускаючи Штамера; досить, і так дуже багато помилок було допущено, дуже точпо він дотримувався його порад — не заперечувати очевидного, зосередивши своє ораторське вміння, аби довести, іцо не знав основних подробиць. І ні слова про Гітлера! Годі вигороджувати його, Штамер правильно говорив. Зрештою, я був заступником, то нехай судять про те, яким міг стати націонал-соціалізм, коли б саме я прийшов до влади. Я! Я! Я! Нехай глузують з цього найкоротшого слова, нехай! Немає нічого прекраснішого й конкретнішого, ніж «я»!

… Коли йому надали останнє слово, він заговорив (знову він бачив себе збоку, немов був режисером майбутнього фільму, і знову був задоволений собою) повагом, скульптурно виліплюючи кожну фразу:

— Як доказ того, що я повинен був знати і знав про все, що відбувалося, наводять той факт, що я був другою людиною в державі. Обвинувачення не наводить ніяких документальних матеріалів там, де я заперечую під присягою, що знав про щось або прагнув до виконання цього. Ми чули тут, що найтяжчі злочини були вчинено таємно. Мушу заявити, що я найсуворіше засуджував ці вбивства і що я досі не можу збагнути, за яких обставин їх здійснювали. Твердження пана Додда [50], що я наказав Гейдріху умертвити євреїв, не має жодного доказу. Немає також ніякого доказу, який би я дав або ж який був би підписаний за моїм наказом, про розстріл льотчиків противника… Мабуть, серед наших противників немає жодного керівного діяча, який упродовж останніх двадцяти п'яти років не виступав би і не писав подібного до того, що ставиться нам за вину. З усього, що відбувалося протягом чверті сторіччя — нарад, промов, законів, учинків, — обвинувачення робить висновок про послідовність, яка начебто була, нібито з самого початку все було заплановано якраз у такий спосіб. Це позбавлення будь-якої логіки обвинувачення колись виправить історія. Пан Джексон заявив, що не можна судити й карати держави і що відповідальність за дії цієї держави необхідно покласти на керівників. Але жодна держава ніколи — шляхом вручення ноти — не звертала уваги імперії на те, що діяльність у цій імперії в дусі націонал-соціалізму зазнає судового переслідування. Якщо зараз окремих осіб, насамперед нас, керівників, притягають до відповідальності і хочуть засудити — хай буде так! Але не можна судити націю. Німці довіряли фюрерові і при його тоталітарному способі правління не мали ніякого впливу на події… Я не хотів війни і не сприяв її розв'язуванню. Я відповідаю за те, що зробив. Але категорично відкидаю те, що мої дії диктувалися волею й прагненням підкорити чужі народи шляхом війни, вбивств, пограбувань, звірств чи злочинів…

Він був задоволений собою до сьогоднішнього дня, він і зараз також був задоволений своєю позицією, все ще мислено граючи самого себе в тому майбутньому фільмі, який зніме на його честь нація, але постійно відчував певну скованість в думках, бо як тільки дозволяв собі згадати допити Франка, Кальтенбруннера, Кейтеля, Штрайхера, Розепберга, їхні плутані, боягузливі показання, їхнє бажання звалити відповідальність на фюрера і, таким чином, на його наступника, Герінг упадав у відчай і починав розуміти, що прекрасному слову «я» завжди й скрізь, кожної хвилини протистоїть страхітливе, безлике, некероване слово «вони».

Він прокинувся вночі щасливий, відчувши на щоках сльози радості, бо виразно побачив молоді відкриті обличчя юнаків. Голубоокі, біляві, рослі, справжні німці нордпчного типу, вони сказали про те, що післязавтра нарешті учинять напад на тюрму, знімуть охорону і він, Герман-Вільгельм Герінг, дістане свободу, зникне на якийсь час, щоб показати себе в близькому майбутньому, коли настане пора воскреснути з попелу, мов чарівний птах Фенікс, і стати на чолі боротьби з ордами більшовиків, очистити теорію й практику націонал-соціалізму від того, що не витримало випробування часом…

Він виразно чув, як старший юнак викладав план захоплення тюрми; п'ятдесят сміливців легко перестріляють усіх цих ситих і безпечних американчиків, аби тільки не увірвалися до камери ті, хто чергує на поверсі; двері сталеві, куленепробивні, він удержить їх; головне — протриматися; все вирішують найостанніші хвилини, секунди, долі секунди; я навалюся всім тілом на ці двері і благатиму провидіння допомогти моїм хлопчикам, рицарі завжди перемагають, відвага — мати успіху, ану, швидше ж, швидше!

Герінг лежав з розплющеними очима, відчуваючи сльози на щоках; він не рухався, щоб вартовий, який наглядав за ним у вічко невідривно, не помітив, що він прокинувся.

Величезна, гнітюча тиша була в тюрмі, тиша, від якої віяло нестерпною, тяжкою безнадією.

Він торкнувся кінчиком язика до того зуба мудрості, якого лікар не дозволив йому виривати, бо саме в ньому він мав намір зробити тайник для капсули з крихітним кристалом ціаністого калію; смерть безболісна, мозок вичленить з усієї тієї непізнаної какофонії почуттів і жахливих уявлень лише гостре відчування осені, запах смаженого в солі мигдалю; ніякого болю; не буде цих страшних кроків, останніх кроків по землі, коли тебе поведуть коридором і ти благатимеш бога, щоб цей коридор був довгий-предовгий, нескінченно довгий, щоб ти ішов ним та йшов, існує ж нескінченність, чому ж не примусити її усією силою свого подертого на шматки уявлення стати дійсністю в той день і годину, коли звершиться те, про що сьогодні сказали на суді, сказали живі люди, які можуть ходити по вулицях, дзвонити по телефону, сидіти в ресторані, любуватися цвітінням пролісків, наливати воду в зелену ванну, сидіти в нужнику, не відчуваючи на собі очей наглядача, і, сказавши це, вони не здригнулися від того, що вирішили долю подібних до себе, котрі сиділи по другий бік лави, живих, братів своїх земних во плоті; який же жорстокий цей світ, боже, спаси мене, дай мені силу відколупнути кінчиком сірника золоту пломбу, тільки я знаю, як це можна зробити, але ж це так нестерпимо-моторошно! Ні, треба чекати! Набратися сили й чекати, адже біляві, голубоокі хлопчики закінчують підготовку тієї справи, яка принесе мені свободу, і я відчую на своєму обличчі краплі осіннього дощу і вдихну на повні груди повітря свободи! Чекати! Немає нічого страшнішого за чекання, але і нічого прекраснішого за нього немає, тому що слово чекання близьке по-дитячому чистому й зрозумілому всім слову надія. А якщо я захворію? — спитав він себе. Вони ж не страчуватимуть хворого? Я можу хворіти рік чи два, я скажу, що в мене відібрало ноги, не потягнуть же вони мене на ешафот?! Це неможливо! Так не роблять мислячі істоти! Вони не мають права бути такі жорстокосердій, вони не мають права, вони не мають права, не мають права…