Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Такою безвиглядністю фільваркового господарства в даних обставинах треба пояснити і той факт, що поки закладають більше містечок, а розмірно меньше сїл, і через те міщанство далї становить дуже високий процент людности 10), хоч властиво міського житя, торговельно-промислового було дуже мало, і людність має, навпаки, характер воєнно-хлїборобський та уходницький.
Хоч таким чином експльоатація підданської працї їх панами мала в сїм часї досить леткі й „невинні” форми, — одначе й вони викликали горяче невдоволеннє селянства. Тим часом як селянство західньої України більш меньш покірно двигало на собі тяжке ярмо панщини, тяжких даней і чиншів і всяких иньших атрибутів підданства, тутешнє ярить ся й протестує від легкого дотику панської руки.
Се може здавати ся дивним — і для людей, що стояли й стоять на становищу польсько-шляхетського світогляду — се тільки проречисте свідоцтво ненаситної претенсіозности й невдячности українського хлопа, що навіть против таких мінїмальних підданських обовязків бунтував ся й виступав. Одначе з становища тутешнього селянина се було вповнї зрозумілим і натуральним. Се ж були збігцї, які покинули насиджені місця, розірвали звязи кровні й господарські, перебули повні недогід і небезпечностей мандрівки і під грозою вічних татарських спустошень, вічно рискуючи бути забраним в неволю й піти невільниками за море, закладали своє господарство на те тільки, аби бути повними панами своєї працї, не дїлити ся її здобутками з паном дїдичом.
Еміґрація, як ми вже знаємо, йшла звичайно етапами. Втікачі, перше нїж пустити ся в східнї пустинї, звичайно в своїй мандрівцї перебули близші до сих нових земель околицї, дозвільні, богаті дарами природи, лїпше загосподарені, з обовязками далеко низшими, нїж західно-українські чи полїські. Але вони не лишили ся й тут, а понесли далї свої голови під татарський аркан і шаблю, пішли на край українського світу, в саму печеру льва, щоб не знати пана й панщини, щоб свобідно шафувати богатими запасами дівичої природи. І от що йно встигли вони тут розглянути ся, розташувати ся, розгосподарити ся, — як уже якісь панські посїпаки починають чіпати ся їх, обмежуючи в правах палення горілки, варення меду, мелення збіжа, і т. и. Се дражнило їх, як перші прояви панського права і вістуни нових і дальших претенсій панської зверхности, — зверхности про яку тут нїхто не чував давнїйше — доки не осїли сї селяне, не скропили землї своєю кровю й потом і не надали їй тим вартости в очах панських.
Історія привілєґіованого землеволодїння і поневолення людської працї привілєґіованими верствами, розложена на сотнї лїт в иньших краях, була через те меньше примітна й драстична там в своїм степенованню, в своїх етапах. Тут, в Східнїй Українї стиснена в кількадесятлїтнїм процесї перетворення „божих та господарських земель” в панські маєтности, вона кінець кінцем зводила ся до одного почерка королївського пера, до одного факту видачі з королївської канцелярії марного папірця, що робив сї вільні землї панськими маєтками, а вільних людей — панськими кріпаками. Се не могло не викликати гарячого протесту й обурення тих, на чий рахунок робили ся оті метаморфози. А дальші, будучі стадії сього процесу не могли бути їм не ясними. Проходячи етапами українські землї в своїй мандрівцї на схід, сї втікачі бачили з ріжними стадіями залюднення і ріжні фази соціально-економічного процесу, еволюції панського господарства й селянського поневолення, і значіннє тих перших вістунів панських прав і підданських обовязків представляло ся їм вповнї ясно. Вони знали на память сю ґамму пансько-підданських відносин і вгадували добре, яке с і d має наступати за скромним a і b панських претенсїй на горілчану корчму, на млинську монополїю й плату від жорен, на вини й пересуди. І тому сї перші претенсії так трівожили їх, викликали переходи з місця на місце, далї на безпанські землї, або — всякі проби увільнити ся від панської власти і панських претенсій.
Нам зрозуміле буде супроти сього таке явище, що право вільного палення горілки й варення меду, як побачимо далї, виростало тут до приціпіального питання високої ваги, тим часом як в Західнїй Українї радикальнїйші переміни в економічнім і правнім становищу селян проминали майже без слїду. Зрозумілим буде, що в лубенських маєтностях в 1620-х роках люде тїкають тому, що опікун сих маєтностей почав вибирати „неслиханныє податки пЂнежныє, быдлячиє, медовъ накиданє, горилки и селитры” 11), хоч се на перевірку мабуть означало не більше як заведеннє грошевих чиншів, поволовщина й примусу куповання собі певної скількости меду, горілки й салїтри з панських корчом і майданів. А пізнїйший „Самовидець”, бажаючи пояснити причини великого повстання народнїх мас в серединї XVII в., і зовсїм реально і з повним спочутєм беручи їх, очевидно не вмів вказати нїчого більше як те, що селяне — „любо во всемъ жили обфито — в збожахъ, в бидлахъ, в пасЂкахъ, але однакъ, чего не звикла была Украина терпЂти — вимисли великіє были от старостовъ и отъ намЂстниковъ и Жидовъ і чинши великіє, поволовщини, дуди, осипъ, мЂрочки сухіє, з жорновъ плату и инноє” 12). Отже і тут тільки заведеннє чиншів, дани збіжем, поволовщини й ріжних оплат звязаних з млинським правом. Все річи з становища тодїшнього панського хозяйства — самі елєментарні, але для східно-українського селянина-еміґранта такіж незносні, як „невинні” анґлїйські мита, що викликали епохальне повстаннє серед американських еміґрантів против їх анґлїйської метрополїї в XVIII в. Еміґрація вся і всюди має свої болячі місця, яких не треба доторкатись...
Примітки
1) В т. VI с. 279 і далі.
2) Приклади тамже. Польські історики, старші й новійші, приймаючи причину за наслїдок, бачуть навпаки в припливі еміґрантів результат панської господарки, заходів нових, польських поміщиків і державцїв; а наплив сих нових польських дїдичів і державцїв толкують як результат акту 1569 р., що відкрив двері в Східню Україну для польської шляхти й тим зробив переворот в тутешнїй кольонїзації й господарстві. На такім становищі стоїть і новійший польський дослїдник українського житя Яблоновский (Zrodla XXII с. 113-4, 127 й ин.). Але при тім забуваєть ся факт, що в перших рядах фундаторів східно-українських лятифундій ідуть маґнати волинські, яким був сюди приступ вільний і перед 1569 в. Чогож сї Острозькі, Вишневецькі, Корецькі, Збаразькі, Ружинські etc. не пхали ся сюди перед тим, а так страшно заворушили ся в останнїх десятилїтях XVII в. й на — випередки з прихожими польськими панами, або й ще перед ними випрошують та скуповують ґрунти, розбирають королївщини в Браславщинї, на Поднїпровю і за Днїпром? Тому що помітили оте полїпшеннє господарських шансів через приплив робучої еміґрації. Се була головна причина, і вона тільки припадком стріла ся хронольоґічно з актом 1569 р., а властиво розвиваєть ся зовсїм самостійно й незалежно від нього в останнїх десятилїтях XVI і першій половинї XVII в. Акт 1569 р. вплинув тільки на національну закраску пансько-маґнатської верстви й її землеволодїння в Східній Українї (пор. т. VI с. 278 і далї); з становища соціально-економічного і кольонїзаційного він для Східньої України не мав нїякого особливого значіння, тим меньше не був „епохою”. Звісні нам економічні й соціальні обставини сунули сюди однаково з Волини чи з Поділя, й хазяйство вело ся однаково прирожденними польськими панами й українськими маґнатами вихованими в тнхже соціальних поглядах і перейнятих принціпами тогож польського права.
3) Вираз Жолкєвского з 1619 р. (Pisma c. 364).
4) Див. в т. V с. 218 і далї.
5) Див. в т. V с 216.
6) Див. в т. V с. 220-1, т. VI с. 190-1, 229, також мою статю в Записках українського наукового товариства в Київі т. І. Господарство польського маґната на Заднїпровю перед Хмельниччиною: наведений тут образ з Миргородщини 1640-х років дає нам добре понятє про те, як виглядало панське хазяйство кінця XVI і початків XVII в. в околицях близших, скорше кольонїзованих.
