Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Правда, козацькі рухи й війни 1590-х років, коли дивити ся на них в цїлости, роблять дуже хаотичне вражіннє. Вони й не були одностайним рухом, а рядом конфлїктів в ріжних сферах, з боку ріжних ґруп і течій козачини, й тільки під кінець правительство, завзявши ся винищити козачину, своїм натиском сконсолїдувало її, обєднало, звело в одну точку і козачину й її конфлїкт з державним і суспільним устроєм. Спеціальні обставини, особливо безкарність, яку стрічала козачина в своїх вибриках протягом цїлого ряду лїт, дали їй можливість вибуяти по над міру й спричинили потім боротьбу на житє й на смерть, яку підняло з козачиною, хоч і не довело до кінця, польське правительство. Але боротьба була властиво передчасна, — бо тільки антиціпувала (випереджувала) пізнїйший конфлїкт польсько-шляхетського режіму з народнїм рухом, який наростав під проводом козачини. В 1590-х роках ся антітеза ще далеко не вияснила ся, не вигострила ся, й катастрофа 1596 р. була результатом дуже раптовного зросту козачини й різкої переміни в його становищу на Українї — стихійним вибухом сил, що не стрічаючи собі границь і перешкод, чи властиво стрічаючи самі занадто слабкі барєри, що ломили ся без трудности під їх напором — вибуяли занадто і перед часом, випередивши свій, щоб там сказати — проґрамовий підклад. Тому неможливо звести сих рухів 1590-х років не тільки до якоїсь ясної проґрами, але — й до якихось певних мотивів. Тому й опадають так різко розмахи козацького житя по неудачі солоницької кампанїї. Ще не у всїм було за що бороти ся; не було ясно сформулованих постулятів, проґрами, яка вимагала б боротьби за всяку цїну. Але і в сїм мало пляновім, мало свідомім буянню можна помітити цїнні симптоми нових напрямів і течій, бажань і домагань, які ще не сформували ся, але вже пробивали ся, сходили на ниві українського житя, повні віщого, далекосяглого значіння. Властиву проґраму, або проґраму — minimum даного моменту відкриває нам умова козаків з черкаським старостою в 1593 р. ¹) Вона дуже скромна. Козаки запевняють свобідну комунїкацію Низу з українськими городами, свобідний довіз припасів на Низ, свобідний прихід і вихід з Низу до пограничних міст, незалежно від соймових постанов і заборон. По друге — вони добивають ся, щоб привілєґії, признані козачинї королївськими постановами — свобода від поборів, власти й юрисдикції адмінїстрації, додержували ся дїйсно, і то в приложенню не тільки до козачини реєстрової (в данім моментї властиво її не було de facto), а до козачини взагалї. До сього треба додати ще як постулят, також на перший погляд елєментарний і скромний, але в практичнім переведенню дуже мало удобоносний — се право воєнних контінґентів козацьких, взаміну за їx службу державі й охорону полудневих границь, на „приставства” — кватири і виживленнє в коронних маєтностях. Се питаннє виступає як дуже живе і гостре в сучасній кореспонденції, наслїдком різкого зросту козацьких континґентів в їх чисельности — і заразом різних вимог їх від пограничних державцїв

Козачина, орґанїзована в тім часї на Низу вже сильно і міцно, змагала до того, щоб роспустити свою орґанїзацію по Українї, мати тут свої признані орґани й репрезентацію — не офіціальну, правительством уставлену, а свою власну, вибрану (умова, що козаки на волости будуть мати своїх старших з поміж себе, які будуть над ними справедливість чинити — постулят козацького самосуду і імунїтету на волости). Під сю орґанїзацію хоче вона зібрати все що признаєть ся до козачини, визволивши її від усякої иньшої залежности і підвласности. Жаданнє се як з одного беку елєментарно скромне і самозрозуміле — бо ж правительство користало з услуг всеї козачини в своїх воєнних потребах, і взаміну повинно було признати їй певні права й привілєґії в повнім її складї, — так в дїйсности було далекосяглим супроти незвичайного тодїшнього розросту козачини.

Се, як я кажу, була проґрама-minimum; чи була поруч неї програма-mахіmum, се зістаєть ся неясним і на мій погляд не дуже правдоподібним. Але при тім сильнім зростї козачини, який помічаєть ся з кінцем XVI віка, переведеннє і тої мінїмальної проґрами вносило страшенний переворот в місцеві суспільно-економічні відносини.

Примітки

¹) Див. вище с. 192-193.

ЗРІСТ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ І ЗРІСТ КОЗАЧИНИ, СФОРМОВАННЄ КОЗАЦЬКОЇ ВЕРСТВИ Й СОЦІАЛЬНО-ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ КОЗАЦТВА: ГРІЗНИЙ ЗРІСТ КОЗАЧИНИ, ЙОГО ПРИЧИНИ: ЗРІСТ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ СХІДНЬОЇ УКРАЇНИ, ЕМІҐРАЦІЯ З ЗАХ. І ПІВН. УКРАЇНИ, РІЗКІ КОЛЬОНЇЗАЦІЙНЇ ЗМІНИ ЗА ПІВСТОЛЇТЄ.

На зріст козачини з кінцем XVI віка вплинули ріжні обставини. Перед усїм саме помноженнє тутешньої людности.

Останні десятилїтя XVI і перші XVII зазначили ся незвичайним поступом кольонїзащї в Східнїй Українї. Тільки порівняти стан залюднення початків XVII в. з кольонїзаційними обставинами які малюють перед нами люстрації середини XVI в. Тодї кілька міських осад при замках на цїлім просторі полудневої Браславщини, східно-полудневої й центральної Київщини; та цїлого майже Заднїпровя, і поза тим самі порожні простори, оживлювані тільки ватагами приходнїв, що виходили на промисли в степові уходи, а в близшім сусїдстві замків оброблювані тільки находом — міщанами й селянами, що виходили тільки на роботу або що найбільше — на робочі часи до своїх хуторів, пасїк, ріль, готові при кождій трівозї тїкати в замкові укріплення. Тепер побачимо величезну ріжницю. Край цїлком відминив ся в своїй фізіономії. Полїпшеннє кольонїзаційних обставин східньої України — з одного боку, погіршеннє обставин селянського житя й господарства в Українї Західнїй і Північній — з другого, викликають незвичайну еміґрацію в східно-українські простори ¹). Зріст півоселого козацького уходництва в степах, що заткало їх з часом сїтю своїх зимовників і городцїв; повстаннє козацьких твердинь і залог на Низу, успіхи дрібної партизанської козацької війни з Татарами, голосні походи на них другої половини XVI в. — все се утворило инакшу, далеко теплїйшу й привітнїйшу атмосферу оселій кольонїзації Східньої України. Розумієть ся, до повної безпечности и тепер ще було дуже й дуже далеко. Як ми бачили ²), господарство й тепер приходило ся вести під неустанною грозою татарських нападів, що під пограничні замки приходили, як висловляєть ся (не без гіперболїзму розумієть ся) черкаський староста — і по кілька разів на тиждень. Але так безпомічним і пропащим не чув уже себе тут оселий господар, а незвичайне погіршеннє економічних і правних обставин селянського житя в иньших, лїпше захищених частях України — незвичайний зріст селянського оподатковання, перетяженнє панщиною, забираннє ґрунтів — все се змушувало богатьох і богатьох виберати повне небезпечности житє на східно-українських просторах, нїж безвихідне поневоленнє в безпечнїйших сторонах західнїх і північних.

З українсько-білоруського Полїся, з Побужа й Галичини, з північно-західньої Волини суне маса селянського і маломіщанського осадника на полуднє і схід, посуваючи ся звичайно етапами — переходячи в поблизькі околицї: з Галичини на Поділє, з Побужа на Волинь, тим часом як звідси сила еміґрантів-утїкачів іде далї — в сусїднї части Браславщини й Київщини найчастїйше, поки кінець кінцем ся еміґраційна хвиля не перекотить ся до крайнїх своїх границь — заднїпрянських пустинь. Процеси про селян-утїкачів, дуже часті в тодїшнїх актах судів місцевих і трибунальських, дають по части понятє — коли не про розміри, то напрями сеї масової еміґрації. Бо переважні маси еміґрантів пропадали безслїдно для їх бувших панів і не знаючи, де вони опинили ся, їх пани не могли і вчинити процесу з їх новими дїдичами ³). Тому про великість сеї еміґраційної хвилї дають понятє скорше ті переміни в залюдненню Східної України, які являють ся результатом сеї еміґрації.

В серединї XVI в. на полудневий схід від лїнїї Київ-Браслав ми не бачили зовсїм постійних осель, з виїмком кількох (всього тільки трох!) правительственних замків. При кінцї першої чверти XVII в. міста і місточка рахують ся вже тут десятками, а села навіть сотнями. Так в Білоцерківщинї, де в серединї XVI в. що йно тільки сам замок збудовано, люстрація виказує 36 „сїл або хуторів” що належать до староства Білоцерківського, 9 таких же осад на міських ґрунтах, десяток сїл в шляхетських державах, крім того в Романівськім ключу 5 сїл, цїлий ряд міст і містечок: Таборівка, Трилїси, Гуляники, Cквира ⁴). На Раставицї три місточка й коло 20 сїл ⁵). Низше по Роси, в старостві Богуславськім 13 сїл ⁶), в Канївськім звиш 20 ⁷). За Днїпром в Переяславськім 25 сїл; крім Переяслава місточка Гелмязів, Яготин, Березань, Биків, Яблунїв, Ірклїїв, Голтва, Кропивна, Золотоноша (се приватне, иньші королївські) ⁸). Розширюєть ся значно сама територія кольонїзації. На крайній східнїй границї, під московським рубежем бачимо ряд осад на горішнїм Пслї: місточка Гадяч, Рашівка, Лютинка й ин. На Днїпрі зявляєть ся уже в першім десятилїтю XVII в. „староство Чигиринське,” в порічю Тясмина ⁹). Кольонїзуєть ся „пустиня Умань”, де в 1620-x рр. бачимо місточка Умань, Городецьке, Бабанку. На межирічю Бога і Днїпра осадчий кн. Збаразьких Василь Босий поставив замок на Бершади, і він стає гнїздом пограничників, що під проводом Босого ведуть звідси партизанську війну з Татарами й Турками (до котрих належав поблизький Ягорлик); замок зруйнованно на жаданнє Турків в 1617 р., але порічє Бершади кольонїзуєть ся далї. Над Днїстром в тім же часї зявляєть ся замок в Рашкові зруйнований Турками в тімже 1617 р., але кілька лїт пізнїйше (1623 р.) бачимо тут уже ключ Рашківський Замойских. За пятдесят лїт від першої Авґустової „реформи” козачини людність східньої України зросла в ріжних місцях в 15-20 і більше разів ¹⁰). А з тим незмірно зростала й чисельність самої козачини.