Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Гудкайнд Террі (книги без регистрации бесплатно полностью .txt) 📗
— Послухай. Якщо буде потрібно, я використаю свою силу і змушу Сильфіду перенести нас до нього. Постарайся не робити передчасних висновків. Ми не знаємо…
— Його там немає.
— Його немає де?
— Ніде. — Кара все ще дивилася на тонку зброю, яку стискала тремтячими пальцями. — Я більше не відчуваю уз.
Погляд її вологих блакитних очей ковзнув по Ніккі.
— Узи завжди говорили мені, де лорд Рал. Я більше не відчуваю його. Його там немає. Його немає ніде.
Хвиля нудоти накрила Ніккі. Вона відчула слабкість. Пальці заціпеніли. Вона обернулася до колодязя. Сильфіди вже не було.
Ніккі нахилилася над стіною, заглядаючи в колодязь. В глибині виднілося лише слабке сріблясте мерехтіння. Але незабаром і воно розчинилося в непроглядній пітьмі.
Ніккі обернулася до Каріи і, схопивши її за руку, зістрибнула зі стіни, тягнучи Кару за собою.
— Ходімо. Я знаю, хто розповість нам, де Річард.
Майстерно вишиті килими приглушували кроки. Дві жінки мчали по коридору, освітленому факелами, минаючи темні дверні отвори і напівпорожні кімнати, освітлені теплим світлом масляних ламп. Замок, настільки ж величезний, як гора, що тримала його на могутніх кам'яних плечах, виглядав порожнім і покинутим.
Палац Пророків, де Ніккі провела десятки років, багато в чому був схожий на Замок Чарівників. Тільки Палац населяли сотні самих різних людей — від аббатиси до конюхів. А ще він був притулком чарівників, які проходили там навчання. Замок теж створювався для людей і все ж, тепер він стояв, покинутий усіма, хто колись наповнював його життям. Якщо якесь місце і можна було назвати самотнім, то саме неосяжну безмовну громаду Замку.
Ніккі і Кара бігли щодуху, їх підганяли відданість, любо до Річарда і жах в очікуванні найгіршого. Вони бігли, немов намагаючись обігнати саму смерть, не дозволяючи собі навіть припустити, що Річард загинув. Вони відкидали самі поняття невдачі та безнадії, тому що без Річарда їх світ теж буде мертвий.
Кара злегка пригальмувала, щоб не проскочити поворот, і заковзала по сірих мармурових плитах гладкої підлоги. Ніккі зачепилася за холодні перила із чорного мармуру і побігла вгору по широких гранітних східцях. Темні вікна високо вгорі зяяли, як бездонні чорні діри. Освітлені рідкісними скляними сферами сходи йшли до самої вершини величезної вежі і, здавалися нескінченними. На мить Ніккі здалося, що вона перебуває на самому дні неймовірно глибокого кам'яного колодязя.
Шелест кроків луною розносився по Замку. Немов душі давно померлих людей шепотіли про те, як вони жили тут, прогулювалися по цих коридорах, піднімалися цими східцями, сміялися і любили…
Від божевільних зусиль ломило ноги. В кінці третього прольоту починався широкий коридор, де яскраві вітражі чергувалися з напівколонами з вишневого дерева теплого червонувато-коричневого кольору. Ніккі махнула рукою, вказуючи Карі на правий прохід.
На перетині невеликих переходів, що вели до житлових кімнат, вони зупинилися. Вдалині Ніккі помітила Зедда, який рішуче крокував у їх сторону; за ним, буквально по п'ятах, слідувала Рікка. Старий чарівник виглядав похмурим. Він зупинився, чекаючи, поки жінки подолають відстань, що залишилася.
З виразу їхніх облич Зедд одразу зрозумів, що сталося щось погане.
— Що трапилося?
— Де лорд Рал? — Вимогливо запитала Рікка, різко зупиняючись поруч.
На обличчі Морд-Сіт ясно читалося занепокоєння, а погляд був точно такий же, який був у Кари, коли та виявила, що ейдж не діє. Ніккі помітила, що Рікка, як і Кара, стискає в побілілілому кулаці свою мертву зброю. Зв'язку з Річардом не було.
— Де мій онук? — З болем у голосі запитав Зедд. — Чому він не з вами?
Питання прозвучало як звинувачення, нагадуючи про те, що перед відходом сказала їм Джебр. І про те, що обіцяла тоді Ніккі.
— Зедд, — заговорила Ніккі, — Ми не можемо сказати напевно…
Старий скинув голову з розпатланим сивим волоссям. Проникливий погляд Першого Чарівника, на якому лежала велика відповідальність, звернувся на Ніккі.
— Не треба ухилятися, дівчинко.
Таке звернення могло б в інший час розсмішити Ніккі, не будь ситуація настільки серйозною. Убивчо серйозною.
— Ми були в Сильфіді — поверталися в Замок, — сказала Ніккі, — І на нас напав Звір. Ми не знаємо, де саме, тому що, коли знаходишся в Сильфіді, це визначити неможливо.
Зедд перевів погляд на Кару.
— Звір?
Кара ствердно кивнула.
— І що?
— Не знаю. — Ніккі скрушно підняла руки, намагаючись підібрати слова, щоб описати те, що трапилося. — Ми спробували відбитися… але він схопив нас… у нього руки були, як змії… я намагалася скористатися своїм Хань…
— У Сильфіді?
— Так, але це зовсім не допомогло, хоча я перепробувала все, що тільки могла придумати. Звір просто розкидав нас. Було темно, і ми втратили Річарда. Ми навіть один одного не могли відшукати в цій темряві. Як я і сказала, неможливо визначити, де ти знаходишся, подорожуючи в Сильфіді. Це місце збиває з пантелику — там неможливо нормально бачити і чути. Тому, як ми не старалися, так і не змогли розшукати Річарда.
Тепер Зедд виглядав ще більш розлюченим.
— Так чому ти тут, замість того, щоб розшукувати Річарда в Сильфіді?
— Тому, що Сильфіда викинула нас з себе. — Втрутилася Кара. — Ми зустрілися вже тут, в Замку. Кожна з нас використовувала всі свої можливості, щоб не покинути його, але… безуспішно. Ми були силою відірвані від лорда Рала. А потім Сильфіда доставила нас туди, куди ми і прямували з самого початку.
— Тоді, що ви робите тут? — Повторив Зедд питання загрозливим тоном. — Чому б вам не повернутися в Сильфіду і не продовжити пошуки? А ще краще, змусьте її сказати, де він знаходиться.
Ніккі бачила стиснуті кулаки чарівника і точно знала, що він відчуває. Вона м'яко взяла старого за руку.
— Зедд, Сильфіда не скаже де Річард. Повір мені, я намагалася. Якщо це і можливо зробити, то я не знаю як. Але думаю, є кращий шлях — треба запитати того, хто зможе сказати нам, де Річард. Це — Джебр. Я більше не хочу даремно витрачати час. Думаю, провидиця дасть нам відповіді набагато швидше, ніж Сильфіда.
Зедд задумався, щільніше стиснувши тонкі губи.
— Варто спробувати, — сказав він, нарешті. — Але ти повинна розуміти, що з тих пір, як ви пішли, стан бідолашної зовсім не змінився. Вона постійно ридає, а час від часу впадає в справжню істерику. Ми намагалися заспокоїти її, але безрезультатно. Боюся, з нею відбувається щось, що її дуже лякає. А повернення дару підсилює цей страх. Очевидно, через особливу природу видінь їй було важко знову опинитися в їх владі.
— Зрештою, ми поклали її в ліжко, щоб вона трохи відпочила і набралася сил. Ми сподівалися, що, можливо, тоді Джебр зможе розібратися в своїх безладних видіннях. Принаймні, вона не в такому важкому стані, як в свій час була королева Цірілла. Джебр бореться, щоб не впасти в божевілля. Вона знає, що повинна допомогти нам, але зараз її розпач просто пересилює здоровий глузд. Крім того, вона сильно виснажена, і це створює додаткові труднощі. Ми сподівалися, що після невеликого перепочинку вона зможе розповісти нам щось ще.
— І що вона сказала? — Запитала Ніккі, розраховуючи отримати ключ до проблеми.
Зедд мить вивчав її очі.
— Вона сказала, що ви повернетеся без Річарда.
Ніккі уважно подивилася на старого.
— І що з ним сталося?
Зедд втупився в сторону.
— Це ми і намагаємося дізнатися.
— Мій ейдж помер, — сказала Рікка. — Я не відчуваю уз, не відчуваю лорда Рала. Що, якщо він загинув?
Зедд трохи повернувся і заспокійливо підняв руку.
— Не потрібно робити поспішних висновків. Цьому може бути багато пояснень.
Кара зовсім не виглядала зраділою з його припущення.
— Наприклад? — Запитала вона.
Зедд звернув на Морд-Сіт горіхові очі, мить вивчав її, обдумуючи свою відповідь.
— Не знаю, Кара. Просто не знаю. З тих пір, як Джебр повідомила, що він з вами не повернеться, я розглянув безліч різних можливостей. Могло статися все, що завгодно. Але у нас немає очевидного рішення, щоб почати діяти. Поки що немає. Але ми каменя на камені не залишимо — це я тобі можу обіцяти.
