Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах - Ткаченко Анатолий Федорович (полные книги TXT) 📗
слабкий здоров'ям, яке ще було підірване каторгою,
він інколи не витримував перенапруження і у нього
траплялися нервові напади.
441
Улітку 1917 року Махно зустрівся з молодою вчи-
телькою Галиною Андріївною Кузьменко, яка захопи-
лася вченням анархізму. Вона стала його дружиною і
надійною соратницею в боротьбі.
Наприкінці 1917 року Махно, розуміючи, що владу
можна утримати тільки зброєю, створює озброєні за-
гони, які восени 1918 року розгорнулися в багатоти-
сячну армію. Повстанська армія, яка складалася з бід-
няцької молоді, колишніх солдатів і матросів, почала
війну «за визволення трудового люду».
З цього часу тридцятирічного Махна почали шано-
бливо називати «батько». Його армія воювала з герма-
но-австрійськими окупантами, які грабували Україну;
з петлюрівцями, які боролися за самостійну Україну;
з білогвардійцями, які намагалися відновити Росію; з
радянською владою і її диктатурою пролетаріату.
З 1919 року до Махна почали сходитися анархісти
(Аршинов-Марін, Ейхенбаум-Волін та інші), з цього
часу махновський народний рух став називатися анар-
хістським. Однак анархістська теорія далеко стояла від
справжніх інтересів трудящих. Махновські хлопці від-
стоювали зі зброєю в руках свої рідні села від німець-
ких, білих, червоних та інших грабіжників, не знаючи і
не сприймаючи анархістську теорію. Але хлопці знали
твердо, що їх батько проти червоних з їх продрозклад-
кою і проти білих з їх реквізицією, тобто проти звичай-
ного грабунку селян. Тому з боку більшості трудівни-
ків підтримка Махну і його війську була одностайною.
У махновському русі брали участь в основному укра-
їнці, але анархізм, будучи космополітичною ідеологі-
єю, не визнавав ніякого націоналізму, патріотизму, шо-
442
вінізму і антисемітизму. Тому Махно виступав проти
українського націоналізму і жорстоко розправлявся з
учасниками насилля над євреями. В умовах національ-
ної розмаїтості Лівобережної України це зміцнюва-
ло його популярність. Авторитет лідера повстанського
руху був дуже високий, йому підкорялися всі беззапе-
речно. Більшість махновських командирів були анархі-
стами (Каретников, Марченко, Веретенников, Гаври-
ленко, Білаш, Куриленко та інші), ніхто з них не читав
Бакуніна і Кропоткіна, але вони вірили в зрівняльний
соціалізм і віддавали за нього життя.
Червоні й білі мемуаристи, письменники і компар-
тійні історики зображали Махна як п'яницю, анти-
семіта і бандита (О.М. Толстой «Ходіння по муках»,
Е.Г. Багрицький «Дума про Опанаса», кінофільм
«Олександр Пархоменко» та інше), писали про пога-
ну дисципліну, грабіжі і насильство махновців, по-
головне пияцтво і єврейські погроми. Але пияцтво,
грабіжі і насильство були і у білих, і у червоних. Сам
Махно пити не любив і пияцтво переслідував, з ан-
тисемітизмом і погромниками боровся дуже жорсто-
ко. Випивка на переходах і привалах заборонялася
під загрозою розстрілу. Це суворе правило продо-
вжувало традиції Запорізької Січі.
Наприкінці 1919 року Революційна повстанська ар-
мія України досягла 80-ти тисяч чоловік. Її тактика по-
лягала в рухомості, швидкості і несподіваності дій. Ру-
хомість досягалася застосуванням тачанок241, на яких
швидко пересувалися кулемети, бійці і боєприпаси до
місця бою. Швидкість
маневра
забезпечувалася від-
сутністю обозу, поранених залишали в селищах. Це
443
давало змогу пересуватися з величезною швидкістю,
яка досягала ста верст242 на добу. Маневр, відвага, рі-
шучість — тактика махновської партизанської армії.
Творцем цієї тактики був Махно — видатний парти-
занський воєначальник.
На різних етапах Громадянської війни Махно, вихо-
дячи з воєнно-політичного стану, неодноразово всту-
пав у союзницькі стосунки з червоними. І червоні, і
махновці розуміли, що ці стосунки нетривалі. Махно
про це заявляв відкрито. Так, восени 1920 року він у
своїй походній газеті «Шлях до свободи» писав: «Ми
завжди були і будемо ідейними непримиримими во-
рогами партії комуністів-більшовиків, а тому не слід
плутати «воєнний контакт» з «визнанням Радянської
влади», цього не могло бути і не буде».
На початку 1921 року війна між махновцями і ра-
дянсьми військами набула затяжного, надзвичайно кри-
вавого характеру, збільшувалася взаємна жорстокість.
У книзі Петра Аршинова-Маріна «Історія махновського
руху (1918-1921)», яка вийшла у 1923 році в Парижі, і в
історичній повісті Сергія Семанова «Під чорним прапо-
ром» (Москва, 1993) докладно розповідається про масо-
вий селянський рух під керівництвом батька Махна.
Весною 1921 року, після нескінченних соціальних
потрясінь, насильства, незліченних змін влади, люди
знесилилися вкрай і бажали одного — спокою. Ра-
дянська влада зрозуміла це, відмовилася від воєнно-
го комунізму, скасувала продрозкладку, замінивши
її продналогом, надала основні господарські свободи і
оголосила «амністію-прощення бандитам». Багатьом
хотілося до рідної домівки, до мирної праці.
444
У березні Махно зазнав важкого поранення в ногу
розривною кулею, з того часу він сильно шкутильгав.
У кінці літа його армія почала розпадатися, радянсь-
кій владі здалися в полон 30 командирів і біля 2,5 ти-
сяч рядових повстанців. У серпні Махно, пересліду-
ємий червоними з усіх боків, з сотнею хлопців почав
відходити на захід. При переправі через Дніпро ді-
став кульове поранення, а в кінці серпня був поране-
ний останній (дванадцятий) раз кулею у потилицю.
28 серпня 1921 року невеликий загін Махна з боєм про-
рвався через Дністер в Румунію. Разом із Махном за
кордон вирвалася і його дружина.
Весною 1922 року Махно з дружиною і найближ-
чими сподвижниками перебрався до Польщі. У Поль-
щі його з дружиною звинуватили в підготовці збройно-
го повстання в Східній Галичині з метою її приєднання
до Радянської України. Їх заарештували і помістили
у Варшавську в'язницю, де вони перебували 14 міся-
ців. У в'язниці дружина 30 жовтня 1922 року народила
дочку Олену. Після суду вони були звільнені і вислані в
Східну Пруссію в місто Торн, відкіля у 1924 році виїха-
ли в місто Данциґ (тепер місто Ґданськ, Польща) з на-
міром через Берлін переїхати в Париж. У Данциґу їх
заарештували, обвинувативши Махна у переслідуван-
ні німців-колоністів в часи Громадянської війни. Мах-
но був ув'язнений у фортеці, а дружина у тюрмі. Через
кілька днів дружина була звільнена і поїхала з дочкою
до Парижа. Приблизно через рік Махно здійснив втечу
з фортеці і у 1926 році прибув у Париж.
У передмісті Парижа, Венсені, Махно з родиною
прожив 8 років у страшних злиднях. Він працював на
445
різних роботах: був декоратором на кіностудії, маля-
ром,
шевцем, співробітником анархістського журналу
«Діло праці». Написав мемуари «Російська революція
в Україні (від березня 1917 р. до квітня 1918 р.)» —
1929 р. і «Під ударами контрреволюції (квітень—чер-
вень 1918 р.)» — 1936 р. Обидві книги видані в Парижі.
В еміграції Махна мучили хвороби, боліли численні
рани. З 1931 року почався туберкульоз кісток, а з 1933
року — туберкульоз
останньої легені. У бе-
резні 1934 року його
помістили в один із
шпиталів Парижа, де
він помер 25 липня. Піс-
ля кремації тіла Мах-
на урна з його прахом
була замурована в сті-
