Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
– Ти хочеш неможливого, Семене, – заперечив Кучук, тримаючи в руці недопитий кухоль. – Як же ми житимемо без війни? Невже ти думаєш, що ногаї оратимуть, сіятимуть пшеницю, просо, як гяури? Невже вони, володарі степів, приростуть до землі, щоб усе життя копирсатися в гною?.. Ні, аллах створив ногаїв людьми вільними і войовничимиї Сьогодні ми тут, а завтра – за Бугом чи за Дніпром! Шаблею і стрілою ми здобуваємо свої багатства – одяг, коней, збіжжя, рабів!
– Але ж це суперечить доброму сусідству і здоровому глуздові! – запально вигукнув Палій. – Якщо так триватиме далі, то наші землі знелюдніють, зубожіють, розоряться і стануть легкою здобиччю кого-небудь третього. Султана, приміром… «Він і так наклав на вас лапу. Та й до нас було простягнув, поки ми не вдарили по ній.
– Не вмовляй мене, Семене. – Кучук допив вино і тильною стороною руки витер губи. – Не вмовляй, бо це безнадійно. Ми нападали на вас і будемо нападати. Це так же природно, як те, що вранці – по волі аллаха – сходить сонце, а взимку стає холодно і падає сніг… Ногай зрісся з конем, шаблею і луком, як риба з водою. Сам аллах не в силі змінити його природи. А ти хочеш, щоб це зробив я…
Козаки вже сп'яніли і ледве стримувалися, щоб не наговорити господареві різких слів. Метелиця червонів, пирхав, але під поглядом Палія замовкав і знай підливав у кухлі собі. Шевчикові і Сікачеві вина. Сікач сидів як на голках, а Шевчик розкрив рота і витріщився на мурзу, мов на диво.
Палій відчував, що починає сердитись.
– Тоді не ображайся, мурзо, коли я з козаками прийду громити твій улус та інші улуси ногайців…
– Я не ображаюсь. Тут – хто кого… Палій блиснув очима.
– Так, хто кого… Це буде війна довга, затяжна, аж поки один із супротивників не зрозуміє, що карта його бита!
– Сподіваюся, це буде карта не наша, – сказав, иідсміюючись, Кучук.
– Хтозна… Невже ти гадаєш, мурзо, що твоя тисяча кибиток чи, скажімо точніше, п'ять-сім тисяч вершників зможуть протистояти нам? Невже гадаєш, що ви в змозі винищити такий великий народ, як наш? Особливо тепер, коли він об'єднався з Москвою?
– Ойє, мошкови далеко… Не завжди вони зможуть допомогти вам… А ми нападаємо несподівано, як буря, і так же, як буря, потрощивши все на своєму шляху, зникаємо.
Палій насупився, глянув йому в чорні, з коричнюватим відтінком очі. Погляди їхні схрестилися, ніби мечі.
– Я не хотів би образити тебе, мурзо, але мушу сказати: ти мислиш, як хлопчисько… Жоден народ на світі ще не прохарчувався війною. Рано чи пізно йому приходить кінець. Щоб жити, людина повинна орати, сіяти, вирощувати худобу, шити одяг, взуття, а не воювати…
– Однак ти ж маєш шаблю при боці!
– Я змушений її носити, щоб захистити себе від таких людоловів, як ти.
– Один біс – нападати чи захищатися… Це два обличчя однієї й тієї ж речі – війни! – вигукнув мурза.
– Та не однакові, – зразу ж відповів Палій. – Ось ми щойно підписали з ханом договір про перемир'я на двадцять років. Зі свого боку хан зобов'язався не нападати на нас, не брати ясир в нашій землі… А ти, підданий хана, вже йшов у похід на Україну – І вважаєш це справедливим?
– Ногаї договору не підписували, – буркнув Кучук.
– Але ж ти знав, що договір підписаний, відісланий царю і султану для затвердження?
– Знав.
– І все ж ішов на нас війною!
– Ішов… Бо мій народ хоче їсти!
Палій зціпив зуби. Довго мовчав. Бачив, як то блідло, то червоніло лице сестри, Варвари-ханум, як стискувалися кулаки його товаришів.
– Гм, бачу – добром з тобою ми не домовимося, мурзо, – промовив нарешт! – Шкода!..
Кучук зареготав, оскалюючи міцні зуби, що серед чорної бороди біліли, мов сніг, ударив Палія долонею по коліну.
– Не будемо морочити собі голови, Семене, тим, що буде. У вас є гарна приповідка: хай буде, що буде, а буде те, шо бог дасть!.. Тож сьогодні пиймо-гуляймо, а…
– А про завтра не забуваймо, – перебив його мову Палій. – Бо минулого не зміниш, а майбутнє – в наших руках!
– В руках аллаха, Семене! Чуєш – в руках аллаха!.. Захоче аллах, щоб загинув мій народ, – і ніщо не врятує його. А захоче щоб загинув твій, – то він загине, як би ти не ставав дибки!
– Жорстокий твій бог, мурзо, – похитав головою Палій. – А коли б ми були розумні, то місця вистачило б для нас усіх…
Кучук хотів щось відповісти, але в цю мить грюкнули двері – і в кімнату ввійшов Чора. Втомлений, схудлий, злий, він похмуро привітався і довгим докірливим поглядом подивився на матір.
Варвара-ханум зблідла. Той синів погляд сказав їй про все: і про причину його смутку, і про біль, що пронизував його груди. Вона легенько зітхнула. Та ледь помітний вогник, що враз спалахнув у її очах, засвідчив про радість: син повернувся живий-здоровий, а полонянка, котра могла стати причиною роздору і ненависті в сім'ї, мабуть, назавжди щезла з їхнього видноколу.
Палій помітив мовчазну мову сина й матері, зрозумів усе, що таїлося за нею, і, полегшено зітхнувши, розправив русявого вуса. Отже, Стеха визволена – і вони можуть завтра на зорі покинути Білгород і мчати на Буг, до умовленого місця…
Переправившись через Дунай, яничарський загін на чолі з Сафар-бесм поволі простував Добруджею до Балканського хребта.
Одягнутий у яничарьке вбрання. Арсен разом з Младеном їхав весь час попереду: він не хотів показуватись на очі Юрасю Хмельницькому, що плівся прив'язаний до воза десь всередині валки.
І Арсен, і Младен поспішали. Здавалося, коли б могли – полетіли б на крилах!
Арсена підганяло бажання якнайшвидше добратися до Стамбула, де – він був упевнений – знайде Златку. Младена ж тягнуло вперед, крім туги за дочкою, ще й інше почуття. Під його ногами була рідна болгарська земля! Десь там, на полонинах, у зелених долинах, серед лісів, гуляють його побратими-гайдуки, борці за волю Болгарі!… До них, до них рветься серце старого воєводи!
Коли на шостий день їзди валка здерлася на високий перевал, Младен підкликав до себе Ненка й Арсена. Вигляд у нього був радісний, урочистий. Він скинув чалму, розправив рукою довге сиве волосся, глибодсо вдихнув прохолодне гірське повітря і сказав радісно, урочисто:
– Боже! Ось вона переді мною – Болгарія! Стара Планина! – Він раптом став на коліна, нахилився і поцілував землю. В очах його блищали сльози. А підвівшись, окинув поглядом горбасті сині краєвиди, що мріли вдалині, і ледь чутно прошепотів сухими вустами:- Болгаріяі Рідна моя…
І Арсен, і Ненко не проронили жодного слова. Вони розуміли, які почуття нуртують зараз у грудях старого воєводи.
Младен узяв їх за руки, підвів на край бескиду, з якого виднілися південні схили хребта, промовив схвильовано:
– Синове! Тут ми з вами розстанемося.
– Чому, тату? – здивувався Ненко. – Ми ж домовилися їхати разом до Стамбула. Там наша Златка…
– Вас двоє молодих, дужих… З мене буде невелика поміч, справитеся самі. Визволите Златку… А я залишуся тут, у рідних горах. Десь там, – він показав у далину рукою, – знайду своїх хлопців… Вірю: ждуть вони менеї Десь там, – він знову підняв зморшкувату, але ще міцну руку, – мати наша – Анка. Орлиця моя! Вона теж давно чекає на мене…
Вони довго стояли мовчки, аж поки на крутому підйомі не показалася валка, що поволі піднімалася вгору.
Старий воєвода раптом заспішив.
– Ось що, синове, слухайте мене уважно… Перше вам і головне завдання: визволіть мою доньку Златку. Де б вона не була – хоч би і в сералі ' самого султана, вирвіть її звідти! І дайте знати про те у Сливен, старому Станку… Ви обидва знаєте, де він живе. То мій давній друг і вірний помічник… Зрозуміли?
– Зрозуміли, – хитнув головою Ненко.
– А друге завдання – підточуйте могутність ПортиІ Де тільки можна. І як тільки можна!.. Знищіть великого візира Кара-Мустафу! То хитрий і запеклий ворог уже підкорених і ще не підкорених народів! А особливо болгар… Бо він наробить усім біди!.. Про все, що варте уваги, сповіщайте мене через Станка, а я знайду спосіб передати ваші таємні повідомлення кому треба – у Київ, а звідти – в Москву, на Запорожжя чи, коли треба, у Варшаву… Знайте: ворог нашого ворога – то наш спільник. Допомагайте йому всюди і всім чим можете! Ось так, синоие… А тепер давайте прощатися, бо не знаю, чи побачу час ще коли-небудь… Роки мої біжать, мов гірські потоки, і все ближче – відчуваю я – до вічного моря спокою… Тож не будемо втішати себе зайвими надіями!
