Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

В наметі запала тиша. Погляди всіх уп'ялися, мов ножі, у чорні гетьманові очі. Що він скаже?

– Та дівчина… мене образила… – нарешті вимовив Юрась, затинаючись від страху. – Я не міг стерпіти такої наруги…

– Ну, і що ти зробив? – підбадьорив його стусаном Арсен.

– Я наказав…

Голос колишнього гетьмана зірвався і завмер.

– Що ти наказав?

– Я наказав одвезти її в Кам'янець і… – Юрась знову замовк.

– Та говори ж, клятий! – не стерпів Роман, зірвавшись з місця, підбіг до Юрася і заніс над його головою ятаган. – Говори! Не сотай жили із серця!

– І… і продати, – ледь чутно видихнув той.

– Продати! – одночасно вигукнули Младен і Ненко.

– Продати! – заревів Арсен. – Я уб'ю тебе, негіднику! Але Романова рука лягла на плече друга.

– Чекай, Арсене!.. Заспокойся… Якщо він скаже, кому й куди продано Златку, ми залишимо його живим, хай йому чорт! – І повернувся до Юрася. – Ти чуєш, нелюде? Кажи!

Юрась позеленів. Його тіпала лихоманка. Правди сказати не хотів, бо більше за все на світі боявся великого візира, до якого – як думав він – його приведуть через кілька тижнів. Сказати ж, що Златку він відправив у подарунок великому візирові – це означало або померти зараз від шабель цих шибайголів, які невідомо як і звідки звалилися на його голову, або ж загинути в лютих муках від костоломів великого візира.

– Я… я не з-знаю, кому продано дівчину, – пробелькотів Юрась. – Але я з-знаю, хто її продав…

– Хто?

– Свирид Многогрішний… Це він возив її у Кам'янець… А я потім не цікавився її долею, – додав він зовсім тихо і якось невпевнено.

Арсен і Ненко переглянулись. Ця невпевненість породила у них підозру, що Юрась, сказавши неправду або тільки швправду, викручується.

– Я не вірю тобі, поганцю! – Арсен аж тремтів. Пальці знову стиснули горло Юрася. – Або скажеш усе, або пропадеш тут мов собака! Ну!

Він був страшний.

Юрась відсахнувся. Все його тіло покрилося холодним потом.

– Н-не вбивай… Я скажу все… – Він раптом упав на коліна.

– Ну!

– Я віддав її в подарунок Кара-Мустафі… В гарем… Многогрішний одвіз… – тихо вимовив Юрась, ждучи найгіршого.

В наметі настала могильна тиша. Арсенова рука мимоволі ослабла і відпустила горло гетьмана. Всі з жахом і огидою дивилися на нікчему, що понуро стояв на колінах.

Віддав Кара-Мустафі! В гарем!

Арсен зблід і безтямним поглядом втупився в темряву, що заснувала кутки намету. Він сподівався найгіршого – і ось воно прийшло!

Златку – в гарем!

Кара-Мустафі! Великому візирові!

Розум відмовлявся вірити. Вуха не хотіли чути цих убивчих слів. Арсенове серце розривалося від пекельних мук. Не легше було Младенові і Ненкові. Роман обняв Стеху за плечі, мовби бажаючи захистити її від злої долі, яка спіткала Златку.

Довго в наметі панувала напружено-болісна тиша. її порушував лише тріск свічки, та здалеку чулося глухе іржання коней.

Нарешті першим опам'ятався Ненко. Відкривши полог намету, покликав вартових і наказав:

– Заберіть в'язняі Та пильно стережіть!

Юрія Хмельницького вивели.

Младен сів на похідне ліжко й, обхопивши сиву голову руками, застиг у важкій задумі. Ненко повільно ходив з кутка в куток, від того світло свічки блимало, колихалося, і мерехтливі тіні снувалися довкола. Стеха плакала. А Роман підійшов до прибитого горем Арсена, обняв друга за плечі, але слів розради не знаходив.

Нарешті Ненко зупинився.

– Що будемо робити, друзі? – спитав тихо. Ніхто йому не відповів.

– Арсене, годі побиватись – думати треба! – підійшов він до запорожця.

– Що ж тут довго думати? – з болем, що спотворив йому обличчя, відповів Арсен. – Златці нічим не допоможеш… Залишається одно – убити негідника!

– Кого?

– Юрася… Кого ж іще?

Ненко скрушно похитав головою.

– Ні, я не дозволю вбивати його! Азем-ага доручив мені доставити в'язня в Стамбул, в Семивежний замок… І я виконаю цей наказ!

– Чого ж тоді питаєш, що робити?.. Я поїду з тобою в Стамбул, проберуся до Кара-Мустафи і вб'ю його!

– А Златка? Арсен задумався.

– А Златку вирву з неволі!

– Ти це говориш серйозно, другарю? – підвівся Младен. – Адже сам чув, де зараз наша Златка!

– Де?

– В гаремі…

– Ну й що? – Арсен враз насупився, пригадавши раптом далекий Кизил-Ірмак, замок Ак-су і Гамідову жертву Іраз, яку Ісмет мертву ніс на витягнутих руках…

– Але ж… – Младен запнувся і похилив голову. Арсен зрозумів стан воєводи, який вважав, що тепер, дізнавшись, що Златка в гаремі, козак відмовиться від неї. «Батьку, батьку, – обняв його за плечі, – як же ти так можеш думати про мене?»

А вголос сказав, звертаючись до всіх:

– Дорогі мої, тепер, коли знаємо, де перебуває Златка, хіба можемо ми помишляти про щось інше, крім одного – як її визволити? – Він говорив тихо, а всім здавалося, що він кричить і кожне слово – то згусток болю. – І що б з нею не трапилося, вона наша… Вона моя! А, до речі, ми ще не знаємо, що з нею. Де вона…

– Що ж ти пропонуєш? – спитав Ненко. Арсен повернувся до нього.

– Я поїду з тобою в Стамбул, і ми там про все дізнаємося… Слід певний! Під страхом смерті Юрась сказав правду… Отже, слово за нами. І передусім за мною! Життя покладу, а Златку знайду і вирву з лабет Кара-Мустафи!

Младен розчулено обняв козака. Ненко потиснув йому руку.

– Дякую, сину!

– Дякую, брате!

Їхні руки сплелися в дружньому потискові. До них підійшли Роман і Стеха.

– Може, і ми з вами? – тихо спитав Роман.

– Ні, ні, – заперечив Арсен. – Ви зі Стехою поїдете своєю дорогою. Ось вам ярлик мурзи. Тепер вас ніхто не переслідуватиме, бо Чору ми відпустимо аж на Дунаї. Ви ж на тон час досягнете Бугу і там зустрінетесь із Палієм, який з товариством не примусить довго чекати на себе. їдьте прямо до Києва, а там на Ірпінь – до наших. Матір вітайте, дідуся… Скажіть, що люблю їх і думаю про них весь час. А додому повернуся тільки зі Златкою. Або не повернуся зовсім.

– Братику! – схлипнула Стеха.

– Дурнесенька, ну, чого ти ховаєш мене заздалегідь? Повернусь я! От побачиш… – І він поцілував сестру в заплакані очі.

Палій погостював три дні і ввечері оголосив, що завтра від'їздить додому.

– Пора і честь знати, – сказав на припрошування сестри залишитися надовше.

– Хіба тобі у нас погано? – вставив своє слово Кучук.

– Непогано… Дякую за гостинність. Але самі знаєте: в гостях добре, а дома краще.

Палій не сказав, що так було домовлено з Арсеном і Романом: якщо їх не буде протягом трьох днів, то він разом із товариством має подякувати за хліб, за сіль і рушати в путь. Вони визначили точно дорогу на Київ і урочище на Бузі, де повинні були зустрітися.

Три дні минуло. Отже, Арсен з Романом і Стехого вже в безпечному місці і чекають на нього.

Одно турбувало Палія – раптове зникнення Чори. Варвара-ханум на запитання брата відповіла, що хлопець, мабуть, гайнув з однолітками до моря. Але Палій не повірив цьому: не міг уявити, як би це племінник без поважної причини гайнув на море від гостя-дядька, якого бачить уперше, а може, й востаннє. Крім того, завважив якусь нещирість у словах сестри.

Це його насторожило.

Зрозумівши, що Палій твердо стоїть на своєму, Кучук-бей і Варвара-ханум влаштували гостям урочисту вечерю.

Простора світлиця була застелена пухким килимом, на який невільниці наставили полумисків із їжею, глечиків з вином та щербетом.

Кучук-бей посадив Палія поряд із собою і сам частував його. Варвара-ханум пригощала козаків.

Коли випили по кухлю вина, зав'язалася розмова. Привід їй подав мурза, назвавши Палія братом і другом. На це Палій відповів:

– Так, сьогодні ми з тобою друзі, мурзо… Ба навіть родичі… І недалекі – адже держиш мою сестру. Тож давай вип'ємо за те, щоб жити нам по-родичівськи! Ти не нападай на Україну, не пали наших сіл і міст, не вбивай людей, не бери ясир… А ми, з свого боку, не нападатимемо на Ногайську орду, зокрема на Білгород-ську…