Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович (читаем книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

– Тим гірше! – усміхнувся Ненко. – Син мурзи нападає на воїнів падишаха! Непоштиво ставиться до яничарського аги… За таке по голівці не погладять. Візьміть його!

Яничари схопили Чору, заломили назад руки. Хлопець намагався вирватися, кричав, що це помилка, що він і в думці не мав наміру нападати на воїнів падишаха чи ображати агу, але його не слухали – стусонули межи плечі, потягли до табору.

Ненко залишився наодинці з втікачами.

– Ну от, ви в безпеці, – сказав він, підморгнувши по-дружньому. – Тепер я можу тримати Чору і його людей скільки треба – аж до Дунаю… На той час ви будете далеко за Дністром, і він, хоч би як хотів, не зможе вас наздогнати…

– Дякуємо тобі, Ненко. – Арсен потиснув йому руку. – Не знаю, що б з нами було, коли б не така щаслива зустріч…

– Дякуйте аллахові, – Ненко усміхнувся. – Але чого ж ми тут стоїмо? Прошу до шатра… Гадаю, вам цікаво буде побесідувати з воєводою Младеном, та й підкріпитися не завадить…

– То і Младен тут? – Арсен не приховував радості. – А Златка?

Ненко враз спохмурнів.

– Про Златку нічого не відомо. Ніяких слідів… Ми гадали, що вона в Криму.

– В Криму ми з Романом були. Там її немає… Вони рушили поміж возами до намету, що стояв над самим струмком. Ненко йшов попереду, і яничари, вклоняючись, поспішали дати йому дорогу.

Біля одного воза Ненко зупинився.

– Впізнаєте? – показав пальцем на темну постать людини, що, скарлючившись, сиділа біля заднього колеса.

Арсен, Роман і Стеха глянули на заросле обличчя незнайомця. Скуйовджене, давно не стрижене волосся спадало йому на лоба. Дорогий одяг пожмаканий і висів на схудлих плечах, як на кілку.

Чоловік на мить підвів голову. Каламутний погляд байдуже ковзнув по лицях, і повіки відразу склепилися.

– Юрій Хмельницький! – скрикнув Арсен, коли вони відійшли від воза, і вражено глянув на Ненка. – Невже то справді він?

– Як бачиш – він, – хитнув головою Ненко. – Колишній гетьман…

– Отже… тепер…

– Великий візир наказав схопити його і на аркані притягнути в Стамбул… А з ним доставити і все його багатство, яке він устиг нагарбати в Немирові. – Ненко показав на важко навантаженого воза, що під охороною чималого загону вершників саме переїхав міст і зупинився посеред табору.

Це був той віз, що перешкодив втікачам перемахнути через струмок, і в думках Арсен подякував долі, що так трапилося. Сліпий випадок, який, здавалося, загрожував їм смертельною небезпекою, приніс порятунок і, що найголовніше, зустріч із Ненком і Младеном.

– Чим же Юрась прогнівив султана? Здається, він вірою і правдою служив йому…

– Мені про те не доповідали… – з іронією сказав Ненко. – З Кам'янця одного дня прибув чауш з наказом – і ми той наказ виконали… Мені доручено доставити гетьмана і його скарб до Стамбула і там доповісти безпосередньо великому візирові.

– Хто ж тепер гетьманом у Немирові?

– Кара-Мустафа, зажерливий, мов біс, – понизив голос Ненко. – Йому мало того, що загарбав у скринях Юрася Хмельницького… Тож він продав Правобережну Україну молдавському господареві за чималий, мабуть, міх золотих, а той розсилає в усі кінці своїх полковників…

– Он як! Тепер господар видушуватиме з народу те, чого не встиг видушити проклятий Юрась…

– І справді проклятий! – відгукнувся Ненко. – Ніхто в Немирові не пожалів за ним, коли ми на аркані виводили його з міста… Тільки чулося: «Туди йому й дорога!»

– Отже, це наказ великого візира, – промовив замислено Арсен, пригадавши зустріч з ним у Кам'янці. – Клюнула рибка на приманку…

– Клюнула… – погодився Ненко. – І тепер, коли я дізнався, що Златки в Криму немає, мені здається, що це діло його рук.

– Ти його допитував? – Арсена аж струснуло від Ненкових слів.

– Ні, не допитував… Адже ця думка прийшла мені в голову щойно.

– Ми допитаємо його зараз!

– Тільки не поспішай. Маємо час. Ходімо до намету, ти ще не бачився з батьком… тобто з воєводою Младеном…

У наметі було темно. З протилежного від входу кутка почувся голос воєводи Младена.

– Це ти, Ненко?

– Я… Але не сам.

– З ким же, Сафар-бею? – Младен тривожно скрикнув і схопився з ліжка. Видно, йому було досадно, що при сторонніх у нього неждано вихопилося слово «Ненко».

Ага не відповів і плеснув у долоні – молоденький яничар вніс на срібному підсвічнику лойову свічку і, поставивши на невисокий похідний столик, безшумно вийшов.

Младен ступив наперед, жмурячи від світла очі, напружено вдивлявся в три темні постаті, що стояли за Ненком. І чим довше він вдивлявся в них, тим більше на його обличчі вимальовувався подив, що врешті вибухнув радістю.

– Арсене! Голубе! – він кинувся з розкритими обіймами до козака. – Другарю мій! Сину!..

Старий воєвода міцно обняв Арсена, просльозився. Довго не міг від нього відірватися, мов боявся втратити. І тільки тоді, коли перший порив радості минув, випустив його з рук.

– І Стеха тут! І Роман! – Він обняв їх. – Дорогі мої! Звідки ви? Як потрапили сюди?

Ненко тим часом вийшов з намету – і незабаром, за його наказом, було внесено вечерю. Запиваючи їжу холодною джерельною водою. Арсен, як умів, коротко розповів про їхні пошуки Златки, про подорож до Криму і Буджака, про визволення Стехи і втечу від погоні.

У Младена все нижче й нижче опускалися плечі. Почувши, що Златки в Криму немає, що немає її і в Буджаку, – отже, слід її загубився ще в Немирові, він важко зітхнув.

– У Немирові ми теж усе перевернули – нема. І ніхто нічого не знає. А може, хто й знає, та мовчить…

– Є одна людина, що знає, де Златка, – сказав Арсен.

– Хто ж це? – кинувся Младен.

– Гетьман!

– Гетьман?.. Юрась Хмельницький?

– Так.

Младен недовірливо поглянув на Ненка, ніби питав у нього поради. Тон ствердно хитнув головою.

– Так, ми гадаємо, що він знає, де Златка. І зараз примусимо його сказати правду!

Ненко знову плеснув у долоні. Полог відхилився – з'явився вартовий.

– Приведи сюди гяура-гетьмана!

Юрія Хмельницького притягнули на аркані, що обвив йому шию. Видно, його щойно розбудили, бо він розгублено блимав очима, не розуміючи, куди і для чого його привели. Невисокий, понурий, наляканий, він зараз зовсім не був схожий на того зарозумілого правителя, який нагонив страх на пів-України. Стояв із зв'язаними за спиною руками, з арканом, що зловісно теліпався на шиї, і покірно ждав якоїсь нової напасті.

Коли вартовий вийшов, Ненко подав Хмельницькому низенький стільчик, сказав:

– Сідай, гетьмане, та слухай мене уважно! Той сів і підвів тьмяні очі.

– Я слухаю, ага.

Ненко підійшов і схопив Юрася за плече.

– Де поділася моя сестра? Юрась здригнувся.

– Я н-не знаю, – відповів глухо. – її викрали татари…

– Не поспішай стверджувати це! Подумай…

– Я мав досить часу думати.

– І все ж, гетьмане, тобі доведеться подумати ще і пригадати те, що ти так уперто намагаєшся забути чи приховати, – сказав, виступаючи наперед, Звенигора. – Ти мене впізнаєш?

Юрій Хмельницький оторопіло глянув на козака.

– Запорожець?.. Ти?!.

– Так, це я… І я радий, що бог не позбавив тебе пам'яті. Отже, маєш пам'ятати й те, куди запроторив Златку!

– Далася вона вам… Цього я не знаю!

– Згадаєш, виродку! – вигукнув Арсен.

Він був страшний. Важко дихаючи, з налитими люттю очима, поволі підійшов до колишнього гетьмана, схопив його за шию обома руками і струснув так, що в того замалим не відірвалася голова.

– Згадаєш і скажеш! А не скажеш – тут тобі й смерть! – Козакові пальці вп'ялися в тонку шию Юрася. – Ну, кажи, недолюдку!

Юрась смертельно зблід, захарчав. Очі йому полізли на лоба. З вуст зірвалися хрипкі слова.

– Зач-чекай… С-скаж-жу…

Арсен розслабив пальці. Юрась хапнув ротом повітря, струснув головою. Губи його посіріли і щось белькотали нерозбірливе.

– Ну, кажи! – знову струснув його Арсен. – І не думай брехати! Бо…