Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
КІМНАТА з аппгп МАРИУРУ
XCI
14 серпня 2012 ронц. 09:12 [UTC-5]
Паїтіті
Роботи небагато, не лякайся.
Виразний італійський акцент. Його відчувала навіть Сатомі.
Японка кивнула, не піднімаючи очей. Дівчина тупцяла посеред на-мету, що слугував кухнею, крадькома розглядаючись.
Чорнявий чоло¬вік середнього зросту, що привітався, коли вона ввійшла, стояв з ін¬шого боку широкого кухонного стола і витирав руки рушником. На ньому був заляпаний різними соусами блідо-рожевий кухарський фар-
Iух до колін, футболка і короткі шорти (все разом виглядало кумед¬но).
Акуратно вичесане назад темне волосся ледь кучерявилось на кін¬чиках, пасуючи до рельєфного лиця (заглиблення на підборідді, ямки під щоками, випуклі вилиці, широко поставлені глибокі очі) і абсо¬лютно не пасуючи до решти: одягу й довколишньої-обстановки зага¬лом. Якщо не зважати на куці шорти, з яких стирчали волохаті тілисті ноги, і дивитись виключно на вимиту і старанно викладену феном чуприну, чоловіка можна було сприйняти за бармена в елітному дис¬ко-клубі, а не за кухаря, що варить невибагливе їдло для якихось при- блуд, горлорізів і індіанців-мачігуенга. В дальньому лівому куті наме¬ту двоє індіанців сиділи, схилившись, над тазиком і чистили картоплю нереально великими ножами (леза — щонайменше по тридцять сан¬тиметрів).
Попри ранню годину під прогумованою крівлею намету починало парити. На скронях кухаря в рожевому фартусі висіли мутні краплі по- гу. Над мийками була поличка з двома сітчастими колонками, до яких через немислиме переплетіння зелених і червоних дротів був підклю¬чений потріпаний CD-плеєр «Walkman».
Грала «Metallica», боляче шарпаючи й без того натягнуті нерви Сатомі. Джеймс Хетфілд роко^ гав низьким приємним голосом:
...and the road becomes my bride
1 have stripped of all but pride
So in her I do confide
And she keeps me satisfied
Gives me all I need1
1 …і дорога стане моєю нареченою / Я позбавився усього, крім гордості / їй я дові¬ряю / Вона задовольняє мене / Дає мені все, що потрібно (англ.) — перший ку¬плет пісні «Wherever I May Roam» («Де б я не блукав») з «чорного» альбому «Metallica» за 1991 рік.
—Зараз домиються тарілки. Темноволосий чоловік поверну* вибрите підборіддя в напрямку доістор^мої посудомийної’ машинЯ «Lady Кеппюге» зі схожим на піаніно рядком білих кнопок на панели керування і стилізованими під темне дерево передніми дверцятамиЛ випущена наприкінці 1960-х машинерія тряслась і буркотала. Ти! їх витреш і поскладаєш отуди. А потім ми чекатимемо, поки ці два не« вмиванні, — кухар покосився на мачігуенга, — дочистять картоплю® і почнемо готувати суп. Згода?
Дівчина вдруге кивнула, ніяково переступивши з ноги на ногу. ЗирКв нувїйи на неї, він потягнувся рукою і виключив плеєр. Без « Meta Пій’и *1 в наметі стало якось порожньо, але ніби не такснекотно.
Не бійся, — чоловік сяйнув посмішкою, — ніхто тебе не скривдить
Японка звела голову і твердо проказала:
— Я не боюсь.
—От і чудової Ти перша дівчина в комплексі за... м-м-м... за веош час, що я тут, тому не думаю, що тобі щось загрожує. — СатдмІтак не вважала.
—• До речі, мене звуть Марко. ^ Чоловік ще раз тепл® посміхнувся, і— Марко Молінарі, хоча сумніваюся; що когось із дармоїдів, які щодня з обох рук наминають мої кулінарні шедеври цікавить моє прізвище.
Мене кличуть кухар Марко, та й усе.
Мабуть, про «кулінарні шедеври» ?— це був жарт, адже на поли*цях із продуктами японка бачила лише макарони, боби, пакети з борошном і дуже мало спецій, але вона не засміялась. Щось гстб смішно було. Провагавшись секунду, дівчина назвалася:
- Я – Сатомі...
—Радий познайомитись, Сатомі. — Марко нарешті припинив тері ти руки рушником, похопився і підставив японці табурет. Сіда» машина працюватиме ще хвилин двадцять.
Сатомі сіла, склавши руки на колінах.
—Ти трохи, той во, подряпана. — Він здвигнув бровами, зиркакЯ чи на вкрите порізами лице.
—Це з джунглів. На нас щось напало вночі, я тікала крізь хащм а тоді... не пригадую. Страшенно перелякалася.
Італієць співчутливо прицмокнув губами.
^ ~ Не дивно. Вони підвісили вам Ерла Лембе. Я б сам дуба врізав із перестраху.
і- Кого підвісили? Хто такий Ерл Ле... Лембе?
Кухар відвернувся і буркнув:
—Не зважай.
Сатомі нічого не зрозуміла, але вирішила не повертатися до цієї те-ми. Просидівши хвилину чи дві, вона відважилася запитати:
—Марко, що ви збираєтеся з нами робити?
І Молінарі уважно подивився на дівчину.
—Нічого... Наразі нічого. Звісно, було б краще і для нас, і для вас, якби тебе й твоїх друзів тут не було, і поки що я не уявляю, як вирішити цю... м-м-м... проблемку, але ми не вбивці, не якісь душогуби,
Сатомі, ніхто не збирається навмисне вас кривдити. — Японка не вірила жодному слову.
— Пильнуй за тим, що говориш, спілкуючись із І Джейсоном і його стрільцями. — Пауза. — Ти ж знаєш, про кого йдеться? Чотири амбали, обвішані зброєю, які нічого не роблять і вештаються Твердинею. — Дівчина ствердно махнула головою.^*- От Н)з ними краще не жартувати. Решта — звичайні наймані працівники, Вцо працюють тут за контрактом. — Марко практично слово в слово
повторив застереження Ірландця; принаймні цій частині його промо- I ші японка схильна була вірити.
—Карлик пропонував нас убита, — зауважила вона. — Казав, ми тільки заважаємо.
Кухар стенув плечима:
—Той пігмей психований, не слухай його. Він чваниться, хоча насправді нічого тут не вирішує. — Чоловік задумався. — Розумієш, одна з
особливостей цього проекту в тому, що про нього не повинен знати ні- Ьто, крім самих учасників. Наймаючись на роботу, кожен із нас підписав І купу паперів про нерозголошення всього, що стосується роботи і цьо- I ці місця. Я думаю, щойно Джейсон вигадає варіант, прийнятний і для ¦нього, і для вас, ви з ним мирно розійдетесь. Просто він мусить знайти ¦спосіб примусити вас... — Марко прикусив язика і швидко переформу- I лишав речення, —: ...мусить упевнитись, що ви нікому не розкажете.
—Ти італієць? — перескочила на інше Сатомі.
—ОЙ, по, по! — смішно замахав руками Молінарі. й* Уепегіапо!
І Я венеціанець! Це велика різниця.
—Як ти тут опинився?
Марко раптово спохмурнів, погляд застиг, втупившись у порожнечу.
Сатомі заспішила виправитись:
—Вибач, якщо я щось не те спитала. Як не хочеш, можеш не роз- I казувати.
Чоловік потер рукою щоку:
—Та ні, все добре, все нормально. — Перед очима постало об- I личчя брата, давнє, ще з дитячих років, затерте, на’Іе чорно-біла фотографія.
Собі на сором Марко не пригадував, як виглядав Лука за тиждень чи за місяць до смерті. Хоча таке чаісто буває: кухар навіть не пам’ятав останніх слів, проказаних братом: коли вчені винесли Луку з підземелля, бідолаха був мертвий. — Мене забрав сюди брат Лум у 2005-му. Я мав у Венеції крихітну піцерію, а разом з нею купу бор гів. Не уявляв, коли зможу розгребтися. Ну, ти знаєш, зараз народугг більше на швидку їжу переходить чи на якісь заморські делікатеси, як оті... — Він ледь не сказав «як оті довбані японські суші», але вчасно проковтнув кінець фрази. — Словом, ніхто більше не бажає традн ційної італійської лазаньї, пасти чи піци. — Розповідаючи, Молінарі далі задумливо тер щоку і тупився на ноги Сатомі. — Мій брат Луки був шукачем пригод. У 2002-му поїхав до Бразилії, зв’язався з чорній* ми археологами, двічі чи тричі ходив у джунглі на заході країни і підчас останнього походу зник. Не повернувся. Я вважав його загиблим, ко* * ли несподівано у 2005-му отримав e-mail, у якому брат пропонував найнятись на роботу кухарем для групи науковців у джунглях Перу, 1 Лука був пройдисвітом, і я не повірив йому, але, коли братуха покрмн усі мої борги і заплатив за квиток до Ліми, я вирішив летіти. І ось я тут
—Уже сім років.
—Так. Платня як у президента Сполучених Штатів. От тільки І з рідними поговорити не дають... Сумую.
