Живі книги - Іванцова Міла (читать книги .TXT) 📗
– Ааааааааааа! – закричала дівчина.
7
Вони жили в сусідніх дворах і знайомі були з дитинства, хоч і вчилися в різних школах. Женька бігала в найближчу, пролетарську загальноосвітню школу їхнього мікрорайону і навчалася там виживати, а Ілля закінчив ліцей, за який батьки платили чималі гроші, а потім вони впхнули його до комерційного вишу – не в армію ж дитині йти? Правда, «дитина» зростом у метр дев’яносто вчитися не дуже хотіла, але користалася подовженим батьками безтурботним дитинством. До всього не з нужди, а скоріше щоб серед друзів виглядати «самостійним мужиком», він інколи заробляв свою копійку, фотографуючи весілля, хрестини чи ще якісь урочисті події переважно в знайомих. Під це заняття батьки колись профінансували придбання професійного фотоапарата й усього необхідного.
Здебільшого Ілля знімкував просто так, для задоволення та «для понту», викладав фотографії в соцмережах і розсилав приятелям по Інтернету – це створювало йому певний репортерський імідж. Однокурсниці набивалися на фотосесії, запрошували на природу чи до себе, наслідки з того бували різними, але жодні стосунки не тривали довго. І лише одна з усіх дівчат аж ніяк не реагувала на його «спеціалізацію». Невисока на зріст, світлокоса, знайома з дитинства Женька Пожарська із сусіднього будинку, здавалося, бачила Іллю наскрізь і, гостра на язик, тільки підсміювалася над його «понтами».
У глибині душі Ілля і сам розумів, що то все іграшки дорослого хлопця, несамостійного в цьому непростому житті, але ж інші дівчата сприймали його всерйоз і прагнули стосунків! Та не вона. Здавалося, Женька живе своїм, паралельним життям, далеко не таким легким і передбачуваним, як у нього, але ніколи не скаржиться і не просить підтримки, живе – і все про нього розуміє. А він, здоровий телепень, сміливий з усіма, чомусь не наважувався переступити з нею межу, що відділяє «знайомство» від «стосунків». І тоді, коли Женька ще була сама, і потім, коли вона попрощалася з тим пришелепкуватим Деном, з яким була кілька місяців, а всі знали, що він не проти випити, покурити трави та почіплятися до інших дівчат. Ілля, цілком успішний, «без шкідливих звичок» і затребуваний у жіночому товаристві, остерігався, що ця мала висміє прилюдно його наміри і дряпоне по живому. Але саме до неї незбагненно вабило, саме її хотілося вхопити на руки, бавити, як дитину, пестити, як жінку, і захищати від різних бід.
Їхні траєкторії перетиналися у дворових компаніях, на іменинах і пікніках, інколи вони завіювалися гуртом «на паті», у клуб, або просто виходили з друзями «на пиво» до сусіднього генделика – не так те пиво пити, як поговорити про новини спільних знайомих і розповісти свої. І нерідко Ілля відчував, що якби не сподівався побачити там Женьку, то і не йшов би слухати ті дурні теревені. І шкребло на душі, коли вона приходила не сама і якийсь один тримав її за «свою дівчину», а надто коли всідалася тому кенту на коліна чи він обіймав її по-хазяйськи.
Інколи Іллі здавалося, що в такі моменти Женька просто випробовує його нерви і «знімає реакцію», проте він з усіх сил намагався не видати себе – розповідав веселі історії, чи фотографував товариство, чи й сам «клеїв» якусь приблудну діву, нишком спостерігаючи, як реагує сусідка. Реакції було нуль. І яким було його здивування, коли вона сама зробила перший крок, бо він уже й не сподівався. У день, коли столицю тиснула травнева спека, дощ усе ніяк не проливався, а «Динамо-Київ» грало десь на чужому полі, Ілля з компанією сидів у барі, який останнім часом перехрестили на паб, і дивився на пласкому екрані кволий матч. Женька розташувалася неподалік і явно нудилася, відсунула від себе кухоль пива і лишень гризла солоні горішки. Раптом вона вловила погляд Іллі, зиркнула на екран, куди дивилася решта компанії, і промовила:
– Хочу йогурт!
Ніхто не звернув на це уваги. Чи то вона тихо сказала, чи всі були зайняті пивом і ситуацією на полі, та лишень Ілля втупився в неї очима.
– Я можу сходити по нього до маркету, – сказав він, кивнувши назад, саме там у двохстах метрах був цілодобовий магазин, де вистачало всього. – Тобі який?
– Питний. Полуничний. І холодний! – не відриваючи звично глумливого погляду від його очей, промовила Женька.
– То я пішов? – ворухнувся Ілля.
– Ходімо разом, бо вже несила дивитися, як вони бігають і ні чорта не забивають! А то ще принесеш якесь не те, – гмикнула дівчина і вислизнула з-за столика.
– Як хочеш, – прошурхотів майже безгучно Ілля, одним ковтком допив із кухля пиво, і за півхвилини вони вже мовчки крокували в бік супермаркету.
Злива заскочила їх на виході з магазину. Дощ періщив щосили, крутив дерева і ламав гілки, колотив по автівках і зривав жмутами листя. У небі блискало, від грому Женька здригнулася і по-дитячому вхопила Іллю за руку. Заверещали сигналізації автівок, покупці, заскочені на сходах магазину, повернулися до приміщення. Тільки дивна задумлива жінка з невідкритим парасолем і вони вдвох стояли на сходах під дашком, який не міг захистити від зливи, що крутила і шмагала, ніби зірвалася з ланцюга й поспішала чимбільше начудити, поки її не втихомирили невидимі небесні сили.
Раптом жінка, що стояла поруч, зробила крок уперед, ще один крок… Однією рукою вона притискала до грудей пакет кави й парасольку, а другу простягнула перед собою, і краплі затанцювали по долоні. Потім вона глянула на свої вже мокрі джинси й кросівки, підняла обличчя вгору і повільно рушила в дощ, який, здавалося, трохи втомився.
– От якби в мене була із собою парасолька, то я б її принаймні відкрила! – резюмувала вчинок незнайомої жінки Женька.
– Якби в мене була парасолька, я б дав її тобі, а тебе поніс би на руках! – видихнув їй у потилицю Ілля й обійняв за талію.
– Але парасольок у нас немає, і ми, мов два пенсіонери, стоїмо і боїмося дощу! – виклично глянула йому у вічі дівчина, і для цього їй довелося закинути голову вгору.
– Ну, я б не став розписуватися за обох! – проворкотів їй на вухо хлопець, торкнувшись пальцями гарячого дівочого тіла між короткою футболкою та шортами. – Я в пенсіонери не записувався!
– Невже?! – вщипнула його за руку дівчина.
– А то! – відповів він, підхопив Женьку на руки і кинувся з нею під дощ.
– Гооооооооол! – вирвалося одночасно з багатьох вікон.
– Ааааааааааа! – закричала дівчина, але крик її злився з дощем і захлинувся поцілунком: Ілля саме перебіг до розлогої верби, притиснувся спиною до стовбура і впився губами в дівочі вуста.
8
Книгарня-кав’ярня жила своїм життям, так само, як особи, що прив’язалися до неї невидимими нитками завдяки акції «Живі книги» і навідувалися «на каву» доволі часто. Не завжди Читачі перетиналися між собою, хіба що письменниця Амалія та колишній військовий, незрячий пан Віктор, кілька разів втрапляли до закладу в один час, але дама обрала собі столик біля перил найвищого ярусу, а чоловік всідався поверхом нижче, спиною до завішеного вікна, прислухаючись до настінного годинника, який неголосно відбивав настання кожної нової години.
Спекотно-грозовий травень був у розпалі, і одного дня Віктор домовився через дівчат-книжниць про зустріч із чоловіком, готовим поділитися роздумами про містику в буденному житті Києва та якимись історіями. Зустріч було призначено на тринадцяту. Він прийшов завчасно і, спілкуючись з офіціантками біля бару, дізнався, що «ота письменниця» вже півгодини сидить на верхньому ярусі за своїм столиком, а замовлена Книга не прийшла.
– То я не проти «почитати» разом із дамою мою Книгу, – стримано всміхнувся чоловік, – можете передати їй моє запрошення. Але що вже там у Книзі, я не відаю, тож відповідальність із себе знімаю!
– Це класно! – мало не заплескала в долоні книжниця Віра, а потім зашепотіла: – Бо ж пані Амалія он узяла книгу з полички, гортає її та п’є каву, а нам якось незручно, хоч ми й не винні… Ви нас так виручили!
