Живі книги - Іванцова Міла (читать книги .TXT) 📗

Мене вже давно бентежить відчуття несправжності, синтетичності нашого буття – від води, їжі, повітря, одягу до людських стосунків за кимось насадженими шаблонами. І тому ця жінка так мене вразила – саме своєю несучасністю, несхожістю на інших, дивовижною грацією та манерами. Весь той день я, складаючи статистичні звіти в конторі, згадував її. І дав собі слово надалі спостерігати за нею, а може, і зав’язати знайомство.

Я зустрічав її на кінцевій і вітався. Вона відповідала мені й одразу переводила погляд далі чи просто ховала очі за тремтливими віями. Я перестав читати в дорозі і нишком поглядав на цю жінку, порівнюючи її з іншими. І хоча довго між нами не було сказано жодного слова, крім вітання, я сподівався, що теж небайдужий їй. Кілька разів ми стояли в череві маршрутки неподалік один від одного, хоч і не впритул. І я відчував запах її парфумів. У них був відтінок чогось радше медичного, ніж косметичного, якийсь давно забутий аромат, звідкись ніби з дитинства. І ця нерозгаданість хвилювала мене більше, ніж пахощі жіночих парфумів у роки юності, які ти жадібно п’єш ніздрями.

Мені здавалося, що я її звідкись знаю, але, перебираючи ночами в пам’яті знайомих жінок від шкільної лави і до сьогодні, я не знаходив подібної. А ще… Тільки не смійтеся! Мені здавалося, що я знав її раніше, у якомусь іншому житті… А може, вона нагадувала мені героїню якогось фільму?

Амалія та Віктор не сміялися, адже нерішучий спочатку пан Юрій виглядав неочікувано збудженим і направду схвильованим. Читачі вже аж палали з цікавості, що ж там трапилося далі.

– Одного разу ввечері щось сталося на набережній, і наша маршрутка втрапила в дорожню тягучку. Усі ми мали шанс застрягнути надовго, ще навіть не переїхавши через Дніпро. Але того разу водієм був енергійний хлопець, який ніби мав нюх на подібні ситуації і нерідко знаходив спосіб викрутитися то маленькими вуличками, то по тротуарах. Він голосно спитав у пасажирів, чи виходить хтось до мосту, і задоволено крутонув кермо праворуч. Маршрутка загарчала, вибралася на тротуар, обігнала з десяток автівок, що повільно повзли вулицею, а потім замість того, щоб рухатися до річки, звернула на якусь нешироку, вимощену бруківкою доріжку, що звивалася вгору між старими деревами та густими кущами.

Пасажири принишкли і здивовано поглядали у вікна. Я кинув оком на незнайомку – чи, бува, не хвилюється. Але жінка стояла спокійно, однією рукою трималася за поручень сидіння, а другою притискала до себе сумочку, більше схожу на театральну, а не на ті торби, що нерідко носять жінки і про які кажуть, що там чорт ногу зломить. До речі, я жодного разу не бачив у її руках пакунків, напханих провізією, які зазвичай жінки тягнуть увечері додому.

Я знову подивився на незнайомку. Вона, ніби відчувши погляд, повільно повернула голову і несподівано всміхнулася мені. Власне, не те, щоби всміхнулася, але в її очах та кутиках губ промайнуло щось таке, аж мені захотілося підняти капелюха, якби, звісно, він у мене був. Але загадковий погляд знову ніби розчинився, а перед моїми очима постала її охайна зачіска.

Тим часом бусик пробирався доріжкою вгору, вдало вписуючись у кожен поворот. Але раптом двигун загарчав, потім ніби закашляв і зовсім замовк. Машина зупинилася, а водій сердито ляснув обома руками по керму. Він відкрив дверцята і вийшов на вулицю оглянути машину. Пасажири захвилювалися. Через лобове скло було видно доріжку, яка вилася вгору, а до бічних вікон тулилися гілки з невеличким, іще молодим весняним листям. Через розчахнуті двері до салону пробрався давно забутий аромат черемхового цвіту. Смеркалося. І цієї миті, вдихнувши не міських ароматів, я подумав, що і сам, як ця маршрутка, кружляю скільки років у замкненому колі й нічого в житті не змінюється. Та я вже й не хотів змін…

Минуло кілька хвилин, але водій не повертався. Пасажири почали обурюватися, мовляв, краще б ми повз ли по набережній, ніж обламатися десь у лісі… Кілька чоловіків теж вийшли з маршрутки покурити і, на превелике диво, виявили, що водія ніде немає. Здійнялися шум і ґвалт, одні пасажири намагалися вийти з машини, інші почали кудись телефонувати з мобільних, усі були збентежені та обурені, адже плани на цей п’ятничний вечір було зруйновано… Зрештою майже всі пасажири вийшли, хтось гукав водія, хтось радився, що робити. Тим часом сутінки густішали, а запах черемхи посилювався.

– Ой, нічого собі! – не стримала здивування Амалія.

– Так, цікавий поворот подій, – промовив Віктор. Він сплів на столі пальці рук і подався корпусом до Юрія, виявляючи нетерпіння та інтерес до його оповіді.

– Це ще не «поворот», прошу пана! – сказав той, залпом випив залишки вже ледь теплої кави і проковтнув шматочок сирного тістечка, ніби збирався на силі.

Читачі терпляче мовчали, очікуючи на продовження. Але Амалія не витримала першою.

– І що ж було далі?! – зазирнула вона в очі чоловікові, який раптом знову знітився і наче не наважувався продовжувати.

– Далі? – він витер губи серветкою і втупив погляд у поличку зі старовинними млинками для кави. – Далі я відчув, як хтось узяв мене за руку і повів за собою. Вона вела мене подалі від роздратованих пасажирів, кудись угору, маневруючи між кущами та деревами з легкістю, якої я від неї не очікував.

– Нічого собі! – не втримався Віктор.

– Раптом я послизнувся на торішньому вогкому листі, але вона не випустила моєї руки, а, навпаки, втримала. Я знову чомусь сказав: «Пардон!» І у відповідь несподівано пролунало: «Ne vous excusez-pas! C’est pas grave!» [10]

Я вперше почув її голос і не відчув розчарування – він був саме таким, яким і мав бути голос цієї дивної жінки, такої несхожої на всіх жінок навколо. І я заговорив із нею. Перепросив, що я такий незграбний, зробив їй комплімент, нарешті, сказав, яка вона чудова і надзвичайна…

Вона допомогла мені піднятися схилом до поваленого дерева і жестом запропонувала присісти. Ми довго розмовляли в напівтемряві, сидячи поруч на тій колоді і вдихаючи аромат черемхи, тополиних терпких бруньок, розірваних молодим листям, та торішнього листя, яке лежало вогким килимом під ногами.

Незнайомка розповіла, що звати її Поліна, вона працює гувернанткою в багатій родині одного банкіра, займається з його дітьми: водить їх на прогулянки, читає книжки, а ще з власної ініціативи навчає старшу дівчинку гри на фортепіано; що дружина банкіра рідко буває вдома – вона то в салонах краси, то ходить із приятельками на шопінг, то на каву… Розповіла, що взагалі роботою та ставленням до себе вона задоволена, хоча, звісно, мріяла не про це, особливо коли закінчила консерваторію, але «похмурі часи, нестабільна епоха перемін».

Пан Юрій зітхнув, знову прислухався до космічних звуків музики з динаміка і продовжив, не відриваючи погляду від блискучих мідних кавників:

– Я теж їй щось розповідав: і про моє життя, і про давні плани написати докторську з прикладної математики й посісти помітне місце в науці, про плани, яким не судилося реалізуватися. Незнайомка кивала зі співчуттям і розумінням, інколи сплескувала руками, і я вже не дивувався, побачивши на її руках мереживні рукавички, білі, а ще мереживні манжети старовинної сукні, чорну шаль на плечах та вузенькі чорні черевички зі шнурівкою. Я тримав у руках свого капелюха і говорив, говорив… І знаєте… я… я говорив із нею… французькою! – випалив він.

– Господи… – сплеснула руками Амалія, а Юрій продовжив:

– Не знаю, скільки часу минуло відтоді, як ми всілися на тій деревині й почали розмову. Але раптом я згадав, що їхали ми додому, що, хоч як шкода, а треба б уже якось і вибиратися звідси, навіть подумав зателефонувати знайомому, у котрого була машина… Але в кишенях мого сюртука мобільного не було, а годинник на довгому ланцюжку клацнув, відкинувши срібну кришку, і показав доволі пізню годину. Я перевів погляд на незнайомку, але вона всміхнулася, знову взяла мене за руку і повела за собою вгору.