Живі книги - Іванцова Міла (читать книги .TXT) 📗

Амалія зробила крок уперед.

Вони зустрілися очима з художницею.

Та всміхнулася й пішла назустріч.

Жінки обійнялися й завмерли.

«Ч-ч-ч!» – тендітна білявка погладила Амалію по спині.

Але сльози котилися і котилися з її очей.

«Я хочу допомагати… Разом із вами. Прошу! Please!»

«Добре, люба, добре! Дякую тобі!»

«Хочу, щоб вони жили!»

«Дякую тобі! Я теж…»

Епілог

Женька завжди точно знала, де в місті розташовується Дніпро. Вона відчувала присутність невидимої за будівлями, але вічної ріки, як кішка відчуває наявність миші в темній коморі. І внутрішній компас жодного разу її не підвів. От і зараз, ще на підземній станції метро «Поштова площа», вона вже знала, у який бік ітиме, коли підніметься нагору. Там на неї чекав Ілля, а трохи далі, у приміщенні річкового вокзалу, Амалія з Віктором. Женьку переповнювали емоції. І мало було того, що Злата сьогодні запропонувала дівчині працювати в неї, так ще й Амалія зателефонувала й загадковим голосом повідомила, що вони запрошують її ввечері покататися на кораблику по Дніпру. Ніяких подробиць не повідомлялося. Вона погодилася, але миттю зателефонувала Віктору спитати, що і як. Кумедність ситуації полягала в тому, що він був на той момент поряд з Амалією, про що й повідомив.

– То ви ще сліпий чи як? – прошипіла в слухавку Женька, щоб хоч трохи зорієнтуватися в ситуації.

– Ні, сталося диво! – засміявся він.

Женька нічогісінько не зрозуміла, але, судячи з інтонацій обох, щось там у них закрутилося, і досить позитивно.

– Ну, слава Богу! – промовила дівчина, пхикнула, знизала плечима й почала видзвонювати Іллю, щоб запросити до компанії і його. Він же колись пропонував прогулянку Дніпром, тож нехай познайомиться з її друзями і не думає, що коло її спілкування – то лише їхні спільні дворові приятелі та її клієнтки.

«Ооо, а як дізнається про запрошення від Злати! І дівчатам нічого не розповіла, геть закрутилася! – промайнуло в її в голові. – Але ж хвилююся, хвилююся страшенно! Проте це такий шанс щось змінити в житті! Чого й хотілося. Стилістом зачісок для моделей перед показами, а між ними – допомога в організаційних питаннях. Це вам не за столиком сидіти в перукарні! Розберемося! Навчуся! Старатимуся! Рватиму кігті, але це таки ШАНС!»

Дівчина саме вийшла з метро на вулицю, підвела очі до неба й прошепотіла:

– Дякую-дякую!

Кораблик набрав необхідну кількість туристів, заворкотів двигуном, хитнувся й помалу відійшов від причалу. Сонце вже сховалося за київськими пагорбами, але ще було не темно. Дві пари, молода й старша, спостерігали, як пропливає повз них укритий буйною зеленню берег, являючи очам знайомі силуети верхнього міста.

– Дівчата! А в мене для вас передачка з кав’ярні! – сказав Віктор.

– Нічого собі! – здивувалася Женька. – Передачки, здається, досі діставалися тільки Амалії.

– Один раз була й мені! – зауважив чоловік.

– А тепер кому? – промовила Амалія.

– Уявіть собі, усім трьом!

– А приносити і розпивати на кораблику не можна! – пригрозила йому пальцем Женька.

– А це зовсім і не алкоголь!

Віктор дістав із внутрішньої кишені вітрівки довгий конверт.

– Ого! Конверт із хабарем?! – округлила очі Женька. – Нам заплатили за участь у рекламній кампанії кав’ярні?!

– Ех, мало в тобі романтики, доню! Гроші – то таке: ф’ють – і нема. А це – пам’ять!

Усі заінтриговано стежили за рухами Віктора, який відкрив конверт і дістав звідти три довгі шматочки тканини, вкриті орнаментом, вишитим дрібним хрестиком.

– Це закладки для книжок. Хендмейд!

– Нічого собі! – ахнула Женька.

– Яка краса, – обережно взяла на долоню вишиванку Амалія. – То від кого ж це?

– Від вашої шанувальниці. Але вже без вина! Вино обіцяли іншим разом! – Віктор досі тримав інтригу.

Але за п’ять хвилин історія прояснилася.

Виявляється, він навідався сьогодні до кав’ярні вже без темних окулярів, чим немало вразив дівчат-книжниць, і попросився зайти до керівництва. Ошелешена Оксана провела його до кабінету директорки. Несподівано молода жінка виглядала дещо розгубленою і від Вікторового візиту, і від того, що «сліпий прозрів». Вона запросила його сісти й вислухала компліменти собі, акції та зізнання, що затятий Читач є направду не колишнім військовим, а журналістом, більше за те, письменником і хоче написати велику статтю про акцію «Живі книги».

Директорка спершу знітилася, але нічого не мала проти й почала розповідати, як виникла ідея акції.

Аж раптом Віктор відкрив рота від несподіванки – він побачив на підвіконні цього невеличкого кабінету пластикову пляшечку, наполовину наповнену темною рідиною і з написом на білій етикетці «Вино з ожини».

Йому аж перехопило подих, а жінка прослідкувала його погляд, і щоки її запалали.

Ще десять хвилин розмови, і Віктор чимало знав про таємничу виноробку. Нею виявилася рідна сестра директорки, яка живе в Прикарпатті й має таке несподіване для жінки хобі – ворожити над створенням неординарних вин.

– Вона пригощає ними хороших людей. А ще вигадує чудесні історії й шле їх мені по Інтернету. Я з нею радилася про акцію, розповідала, як розвиваються події. А тут раптом пані письменниця. А ще ви… От я і подумала… Пробачте, якщо посміла втрутитися в особисте, – розгублено говорила жінка. – Я ж хотіла як краще. Думала, може, знадобляться її історії для якогось роману. І взагалі…

– Он воно що! – просяяв Віктор. – Та це ж цікавезно! Не переймайтеся, мушу вам тільки дякувати за таку небайдужість, а не сварити! З мене ще й вино вам обом! Чи коньяк? Хотілось би познайомитися з вашою сестрою особисто й послухати історії з перших вуст!

– На жаль, це неможливо, – зітхнула директорка й кинула погляд на недопиту пляшечку. – Моя сестра… німа. Вона не розмовляє… Після пережитого стресу їй відібрало мову. Але ми вже звикли. На щастя, є мобільні телефони, есемески, Інтернет… Але ми, звісно, не втрачаємо надії…

– Ось така вам історія, дівчата! А на прощання вона подарувала нам, найзатятішим Читачам, закладки від сестри – душевна робота!

– Нічого собі, ну й «Живі книги» у вас! Женю, а мені, значить, про це ні слова?! Може, я теж би хотів бути Читачем?! Чи Книгою?! – Ілля обхопив дівчину за плечі й притиснув до себе. – Зззадушу!

Женька розреготалася й замість відбиватися, теж обхопила Іллю колом своїх рук і притулилася головою до його грудей. Віктор з Амалією милувалися то цією парою, то вечірнім Дніпром, і обоє розуміли, що таки не марно Доля привела їх до тієї кав’ярні.

Амалія підвела погляд до неба й подумки прошепотіла: «Дякую!»

Післямова