Купальниця - Вдовиченко Галина (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
ми окрушками макарони перед нею.
— Я бачила мушлі в кімнаті… — Кароліні було цікаво, хто
збирає цю колекцію — брат чи Марина.
— Це батько Марини, — відповів Роберт. — Привозив їй
з усіх поїздок. Як мама? Що там батько?
— Тато нервується та злоститься. Мама працює і терпить.
Усе як завжди.
Обмежилась коротким повідомленням, і далі розмова точи-
лась про незнайомі їй реалії та незнайомих людей. Вона слуха-
ла неуважно, як на уроці фізики. Усе почуте її не стосувалося.
Оливки в керамічній тарілочці мали кісточки та були біль-
шими, аніж ті, що вони їли з Павлом у купе.
— Як я люблю оливки! — вихопилось у Кароліни, і вона
тої ж секунди пошкодувала, бо їй спало на думку, що її зараз
запитають, де це вона їх встигла полюбити.
Брат і собі потягнувся по оливку:
— І я, — сказав він.
— От усі кажуть оливки — на зелені, а маслини на чорні, —
Марина зняла пальцями кісточку з язика, поклала на край
тарілки. — А насправді всі вони — оливки, і всі вони — мас-
лини. Зелені оливки, чорні оливки. Зелені маслини, чорні
34
маслини. Немає значення. Обидва слова означають одне й те
саме. А все ж люди підсвідомо правильно розділяють ці два
поняття. Ми ж кажемо «оливковий колір», маючи на увазі ко-
лір зелених оливок. Або ж: «очі, як маслини»… Зрозуміло, що
чорні очі. Все ж таки оливки — це зелені, а маслини — чорні.
Вона глянула на Роберта й додала м’якше:
— Життя сильніше за правила. Воно їх шліфує.
І тут брат зробив щось неочікуване і дивне. Він нахилився
до дружини, вперся чолом їй у плече і затримався так на мить.
А Марина схилила голову набік, торкнувшись маківки чоло-
віка щокою. Роз’єднались, глянули одне на одного, і в повітрі
ніби електричний струм пробіг. Але розмова тут була ні до
чого, і оливки з маслинами теж. Якесь секундне затьмарення.
Від того, що стала його свідком, Кароліна аж очі опустила.
Одного разу, на святкуванні 16-річчя однокласниці Валі —
вона жила неподалік від школи — Кароліна зайшла в зачине-
ну кімнату, куди всі поскидали свої куртки, шукала свою мо-
білку, а побачила Валю з її хлопцем. Ті були впевнені, що гості
танцюють у великій кімнаті і не помічають їхньої відсутності.
Нічого більш еротичного, ніж картина, що постала тоді перед
очима, вона у своєму житті не бачила. Зараз її знову накрило
хвилею чужої чуттєвості, вона на мить стала свідком відвер-
тих проявів стосунків, хвилюючий вітер пронісся поруч і зник.
Як ніби війнуло запахом п’янких трав, серце зупинилося —
і прискорено забилося знов. Долинуло кілька акордів гарячої
музики здалеку — і вже не чути нічого, хоч як прислухайся.
Брат як ні в чому не бувало зробив ковток вина з келиха.
— Які плани? — повернувся до Кароліни.
— Знайти роботу, — вона подивилась йому в очі. — Я бо-
ялась, що так, як є, буде завжди…
У полум’ї свічки червоне вино за тонким склом вигравало
золотавими полисками.
— Я хочу знайти роботу, — і повторила те, що говорила
братові по телефону: — Надовго я у вас не затримаюсь.
35
— Яку роботу? Щось конкретне?
— Хотіла б влаштуватися на роботу у твій торговий центр, —
і Кароліна вихилила вино до дна.
— Гаразд, — погодився Роберт. — Завтра о дев’ятій вихо-
димо з дому.
Думала, брат допитуватиметься про деталі, але він сказав
«гаразд, завтра о дев’ятій», і до рішучості Кароліни приєдна-
лась братова впевненість.
— Як вам бардоліно? — запитала Марина.
— Яке бард-доліно? — вино таки розв’язало Кароліні язи-
ка. Її запитання прозвучало доволі виклично. Вона відклала
серветку вбік. — Бардоліно — це сир?
— Вино.
— Занадто міцне. Як на день захисту дітей.
— Міцне? — здивувалась Марина. — Сухе вино — міцне?
Кароліна махнула рукою:
— Бардоліно, грано-падано, сухе-банано…
Марина усміхнулась. А тоді й вибухнула сміхом.
— Ви з Робертом нижню губу випинаєте однаково! Боже
мій милий! Один в один!
Роберт суворо глянув на дружину, ще більше випнув губу, ще й ніс зморщив, брови насупив. Обвів жінок поглядом спід-
лоба. Монстр та й годі!
Реготали так, що Амалія покинула свою книжку та свій
плед, вилізла мамі на руки. І старша прибігла, відчувши, що
пропускає щось важливе. Молодший жіночий склад сім’ї
теж отримав можливість оцінити мармизу домашнього чу-
довиська; дівчатам, проте, не сподобалось: Амалія притули-
лась до мами, запхавши пальці до рота, Крісталіна замаха-
ла руками: не роби так, тату! це не ти! Крок до одної, крок
до другої — і от вже вовтузяться утрьох на розстеленому бі-
ля стільців пледі. «І в темний ліс ягняток поволік!» — виго-
лошує Роберт. Він вже не монстр, але кусається. «Обереж-
но, книжка!» — Марина вихоплює з-під купи подарунок
36
Амалії. «Обережно, зуби!» — гарчить Роберт, хапаючи до-
ньок за п’яти.
Кароліна милувалась братом. Усе викликало симпатію
у цьому малознайомому чоловікові, що вже майже нічим не
нагадував того Роберта, який після дев’ятого класу рушив
роздовбаним рейсовим автобусом шукати свого місця у сто-
лиці. Приємно було думати «мій брат» про цього мужчину, який щойно був спокійним та врівноваженим, і от вже дуріє, наче підліток. «Мій брат, — повторила Кароліна подумки, —
ним неможливо не захоплюватись».
Діти слухняно почистили зуби, вони робили це, сидячи у ван-
ні. Білі краплі зубної пасти спадали у воду, розходились мо-
лочними плямами. Малих одну за другою помили, загорнули
в білі махрові рушники й понесли до дитячої кімнати.
— Ванна вільна, — озирнулась Марина. — Халат у жовті
квіточки тепер твій, он на гачку, бачиш?
Кароліна взяла три мандаринки з таці на столі й зачини-
лась у ванній. Там ще стояв теплий дух від щойно випущеної
води, у дзеркалі нічого не було видно — суцільне матове скло.
Провела долонею, стираючи краплі пари — глянула на себе, випнувши нижню губу. Так вони роблять однаково? Чи як?
Після довгої дороги, вокзальної тисняви, відчайдушних зу-
силь зорієнтуватися і не заблукати на новому місці, після пе-
реповненого новими враженнями дня вона заслужила на
якусь маленьку втіху. Особисто для себе. Мандарини та гаря-
ча ванна — цього поєднання було достатньо, аби завершити
день маленьким приємним акордом. Світле після темного, те-
пло після холоду — останнє слово мало залишитись за чи-
мось хорошим. Так у неї було завжди. День не мав права за-
кінчитись сваркою батьків або поглядом у вікно на смітник; вона мала перед сном отримати вітамін радості.
Зараз біля неї, у гарячій воді, коливалися три мандаринки.
Свіжий запах збудив у пам’яті картинку з минулого: лісовий
37
ставочок — «калюжа», казали на нього люди — а на поверх-
ні, саме задля того, аби ставок не відчував себе калюжею, по-
гойдуються зірвані нею купальниці… Ці сонячні квіти рясно
вкривали низину поблизу Висічі, розквітали наприкінці вес-
ни — до її дня народження. Вона сама собі дарувала букет
травневих золотих куль на високих стеблах з восковим лис-
тям. Вони мали запах мандарин і ніколи не хилилися до зем-
лі. Нібито й нічого особливого в тих простих квітах не було, а поза тим кращих Кароліна не знала. Колись, ще дитиною, спробувала силою пробитись досередини міцно згорнутої ку-
лі, роздерла стулені пелюстки, видобула на світло маленьку
чорну комашку — і викинула понівечену квітку в рівчак. Зго-
дом лише торкалась позолочених пелюсток, придивлялась до
рук — чи, бува, не залишається золотого пилу на пучках паль-
ців. А тоді й зовсім припинила зривати купальниці; лежала
у траві, спостерігаючи за тим, як вони світяться над головою